Китаєць крутнувся вбік, широко розставивши ноги, щоб витримати поштовх мого нападу. Його рука майнула вгору і схопила за моє зап'ястя. Пальці у нього були немов сталеві. Я перелетів через його голову й важко приземлився. Я тьмяно усвідомлював, що загубив ніж. Упавши, я опинився на схилі пагорка. Змушуючи себе повільно рухатись, почав котитись. Я чув, що він іде за мною. Прокотившись близько п'ятдесяти ярдів, я зарив свої п'ятки у м'яку землю й зупинився. У мене паморочилося в голові, і було важко дихати. Я бачив, що нападник наближається зі зміїною посмішкою на товстому жовтому обличчі, але без зброї.

Коли він дістався до мене, я був уже на ногах, нижче нього та у невигідному становищі, але він рухався занадто швидко, щоб зупинитись. У момент зіткнення я відхилився убік. Китаєць спробував схопити мене, але його гачкуваті пальці зісковзнули з моєї руки, коли він промчав повз. Крутнувшись, я ударив черевиком у його товстий зад. Китаєць впав уперед і долілиць ковзнув пагорком униз.

Я знайшов ще один важкий плоский камінь, схопив його і жбурнув китайцю навздогін. Камінь попав йому в тім'я. Він і далі спускався схилом, збиваючи пил, але тепер шкутильгаючи. Можливо, я розтрощив йому череп. Мені було байдуже. Я лише знав, що впродовж деякого часу він мене не потурбує... якщо взагалі коли-небудь потурбує...

Важко дихаючи та відчуваючи пекучий біль у плечі, я, похитуючись, попрямував стежкою у бік пірса.

У бар Ваньчаю я увійшов рівно о восьмій. До того часу встиг прийняти душ, переодягнутися і накласти пластир на подряпину від кулі. Було доволі боляче, та мені пощастило, що не трапилося нічого гіршого.

Бар був переповнений. Близько двадцяти американських моряків пили й танцювали, а ще більше китаянок, одягнених у ціпао, товпилися навколо бару. Кілька китайських бізнесменів сиділи у кабінках, пили віскі й вели серйозні розмови. З музичного автомата ревів джаз, достатньо сильно, аби пошкодити чутливу барабанну перетинку. Я стояв одразу в дверях, роззираючись довкола. Раптом з гамору та сигаретного диму, всміхаючись, вийшла китайська мадам. Вона провела мене до однієї з небагатьох порожніх кабінок і посадила за стіл.

— Що будете пити? — запитала вона, стоячи наді мною й уникаючи мого погляду.

— Шотландське віскі... а ви?

— Я принесу вам.

Мадам швидко зникла з поля зору за ширмою танцювальників. Після п'ятихвилинного очікування до мого столу підійшов офіціант і поставив віскі з содовою. Я продовжував чекати. Минуло ще десять хвилин, і китаянка нарешті повернулася до мого столу й сіла. Вона виглядала трохи схвильованою.

— Му Гайтон зустрінеться з вами, але не тут. Вона хоче, щоб ви прийшли в її квартиру.

«Ще одна пастка?» — подумав я. Я й досі трішки тремтів після свого сьогоднішнього пообіднього досвіду. Тепер був одягнений у костюм і мав при собі пістолет у кобурі, захований від сторонніх очей та готовий до дії.

— Де вона?

— Це недалеко звідси. Можу організувати для вас таксі.

Я на мить завагався, а тоді кивнув.

— Гаразд... але звідки я знатиму, що це саме та дівчина?

— У неї є документи, вона вам їх покаже. Це саме та дівчина.

— Я можу йти?

— Вона вже чекає.

Допивши свій напій, я підвівся.

— Коли поговорю з нею й переконаюся, що вона справді потрібна мені дівчина, я заплачу вам п'ятдесят гонконгівських доларів.

Мадам вимушено всміхнулася.

— Усе гаразд. Піду пошукаю вам таксі.

За кілька хвилин вона повернулася.

— Таксист знає, куди вас завезти. Квартира на верхньому поверсі. Вам не буде важко її знайти.

Я відповів, що ми ще зустрінемось, і вийшов у спекотну ніч. Водій радісно всміхнувся до мене, коли я відчинив двері таксі. Я сів у авто, і ми рушили. Це була шестихвилинна поїздка через переповнені людьми завулки китайського кварталу. Машина зупинилася перед ювелірною крамницею, і водій вказав на бічні двері, весело всміхаючись. Я заплатив, додавши ще й «на чай», поглянув, як він поїхав, а тоді поштовхом відчинив двері й почав підійматися стрімкими сходами, які привели на сходовий майданчик. Навпроти мене був ліфт. Я піднявся ним на останній поверх. Коли він зупинився, я ковзнув рукою під полу піджака і трохи послабив пістолет у кобурі. А тоді рушив майданчиком до пофарбованих у червоне дверей і натиснув кнопку дзвінка.

Після незначного зволікання двері розчинилися, і китаянка, виглянувши з них, запитально поглянула на мене. Вона була висока, струнка і дуже приваблива; на собі мала шовкове ціпао кремового кольору з багатою вишивкою та пурпурові сандалії. Її чорне волосся прикрашали дві квітки лотоса.

— Мене звати Раян, — відрекомендувався я. — Гадаю, ви чекали на мене.

Вона всміхнулася, показуючи блискучі білі зуби.

— Так... заходьте.

Я увійшов у велику, повну квітів кімнату, умебльовану модними світлими дубовими меблями.

Крізь великі вікна було видно море.

— Ви — Му Гайтон? — запитав я, коли дівчина зачинила двері й граційно підійшла до м'якого крісла.

— Так мене звати.

Вона сіла, поклавши тонкі руки на коліна. Її брови злегка піднялися, а усмішка не сходила з обличчя.

— Звідки мені це знати?

Це запитання, схоже, її розвеселило. Китаянка вказала рукою на стіл.

— Мої документи он там.

Я перевірив їх: вона приїхали у Гонконг п'ять років тому, зараз їй було двадцять три, працювала танцюристкою.

Трішки розслабившись, я сів навпроти неї.

— Ви були знайомі з Германом Джефферсоном? — запитав я.

Му кивнула, продовжуючи всміхатись.

— Так, я його знала. Він помер два тижні тому.

— А його дружину ви знали?

— Так, звісно ж. Я була свідком на їхньому весіллі.

— Вам відомо, чим Джефферсон заробляв на прожиття?

— Можливо, тепер, коли я відповіла на кілька ваших запитань, ви скажете мені, хто ви такий і чому прийшли сюди? — спитала вона, так і не втрачаючи дружньої усмішки.

— Я збираю інформацію для батька Джефферсона, — відповів я. — Він хоче дізнатися більше про те, як його син жив тут.

Вона запитально підняла брови.

— Чому?

— Не знаю. Він платить мені за те, щоб я роздобув цю інформацію, тож я намагаюсь її отримати. Я готовий заплатити вам за будь-яку інформацію, яку ви зможете мені надати.

Дівчина схилила голову набік.

— Скільки ви заплатите?

— Це залежить від того, як багато ви зможете мені розказати.

— Ви хочете знати, чим він заробляв на життя, — і вона скривилася. — Але він не заробляв. Він брав гроші у Джоан.

— Ви знали дівчину на ім'я Лейла?

— Так... вона жила з Джоан.

— Лейла сказала мені, що Джефферсон орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей.

Му закинула голову назад і засміялась. У неї був дуже милий сміх.

— Герман не міг дозволити собі навіть оплатити номер у «Небесній імперії». Він був нічого не вартий... просто ледар.

— Я чув, що він ув'язався в торгівлю наркотиками, — кинув я недбало.

Сказане подіяло на китаянку: вона напружилася, усмішка зникла з її обличчя. Дівчина пильно поглянула на мене, тоді швидко опам'яталась і знизала плечима.

— Мені нічого не відомо про торгівлю наркотиками.

— Я й не кажу, що ви про це знаєте. Але ви коли-небудь чули, що він поставляв героїн із Кантона у Гонконг?

— Ні.

— Це робив Френк Беллінґ.

— Мені про це нічого не відомо.

Тепер дівчина пильно розглядала мене, і на чолі у неї залягла маленька зморшка.

— Ви були знайомі з Беллінґом, правда ж?

— Я зустрічалася з ним лише раз... на весіллі.

— Він був другом Джефферсона?

— Припускаю, що так. Я нічого про нього не знаю.

— Мені розповідали, що після весілля Джефферсон залишив свою дружину й орендував віллу на Ріпалс-бей.

Дівчина неспокійно завовтузилася.

— Він мешкав із нею у «Небесній імперії» до самої своєї загибелі, — сказала дівчина. — У нього ніколи не було вілли на Ріпалс-бей.

Я запропонував їй сигарету, але вона відмовилася. Закуривши, я запитав себе, чому завжди дотримуюся цієї лінії запитань. Усі, з ким я зустрічався і запитував це, крім Лейли, говорили одне і те саме. Чому я інстинктивно відчував, що Лейла сказала мені правду, а всі інші брехали?