Його рот широко відкрився, а очі витріщилися на мене.

— Справді? А яка вона, містере Раян?

— Ти знаєш Ліз Тейлор?

Він кивнув, нахилившись уперед і важко дихаючи.

— Ти знаєш Мерилін Монро?

Його кадик судомно смикнувся.

— Звісно, що знаю.

У відповідь я сумно всміхнувся.

— Вона не схожа на жодну з них.

Він кліпнув, а тоді, усвідомивши, що я над ним жартую, широко всміхнувся.

— Знову суну свого носа, куди не слід, еге ж? — запитав мене. — Гадаю, я цікавився тільки цим.

— Поквапся, Сперроу, — сказав я. — Мені треба заробляти на прожиття.

Він поклав сандвічі у паперовий пакет.

— Не робіть того, за що вам не платять, містере Раян, — сказав Сперроу, подаючи мені пакет.

Була уже без двадцяти хвилин сьома. Сівши у своє авто, я поїхав на Кеннот-бульвар. Я не поспішав. Коли піднімався гірською дорогою, сонце пізнього вересня саме ховалося за вершиною гори.

Бунґала на Кеннот-бульварі були закриті від дороги живоплотом або квітучими чагарниками. Я повільно проїхав повз № 33. Величезні подвійні ворота ховали будиночок. Десь за двадцять ярдів вище дорогою був майданчик для тривалої стоянки автомобілів, із якого відкривався чудовий вид на море. Я зупинився там, вимкнув двигун і пересунувся з водійського сидіння на пасажирське. Звідси було добре видно подвійні ворота.

Мені не залишалося нічого, крім чекання. У цьому я був цілком вправним. Якщо ви достатньо божевільні, щоб обрати для себе таку професію, як у мене, то терпіння — найнеобхідніша її умова.

Упродовж наступної години мимо проїхали три чи чотири автівки. Водії, котрі повертались із важкої праці, проїжджаючи повз, кидали на мене швидкі погляди. Я сподівався, що схожий на чоловіка, котрий чекає на свою подругу, а не на детектива, який стежить за дружиною клієнта.

Дівчина в обтислих штанях та светрі пройшла мимо мого припаркованого авто. Попереду неї підтюпцем біг пудель, з ентузіазмом зупиняючись біля дерев. Дівчина кинула на мене швидкий погляд, у той час як мої очі неспішно оцінювали її фігуру. Я зацікавив її значно менше, ніж вона мене. Тож я із жалем спостерігав, як дівчина зникає у темряві.

До дев'ятої уже стемніло. Я витягнув паперовий пакет і з'їв сандвічі. Зробив ковток віскі з пляшки, що зберігалась у мене в «бардачку».

Це було довге та втомливе очікування. Подвійні ворота № 33 залишалися такими ж активними, як фарширована щука. Але тепер стало уже достатньо темно, щоб я міг проявити ініціативу. Залишивши авто, я перейшов дорогу. Відчинив одну частину воріт і заглянув у невеличкий охайний сад. Світла було ще достатньо, аби розгледіти газон, квіти і доріжку, яка вела до невеликого бунгало з чимось схожим на веранду.

Бунгало тонуло у темряві. Тож я дійшов висновку, що вдома нема нікого. Аби впевнитись у цьому, обійшов будинок ззаду, але світла не було і там.

Повернувся до машини, почуваючись пригніченим. Схоже, щойно містер Гардвік поїхав до аеропорту, як місіс Гардвік майнула з дому.

Тепер мені не залишалося нічого іншого, окрім як сидіти в авто, сподіваючись, що жінка повернеться упродовж ночі. Тож із трьома сотнями доларів, які все ще мучили моє сумління, я взявся чекати.

Десь близько третьої години ранку я заснув.

Перші промені сонця, пробиваючись крізь лобове скло авто, розбудили мене. Шийні м'язи затерпли, болів хребет, і я почувався винним, усвідомивши, що проспав три години, у той час як мав відробляти свої триста доларів.

Дорогою вгору їхало авто з молоком. Я спостерігав, як молочар зупинявся і знову рушав, доставляючи молоко до кожного бунгало. Він проїхав мимо № 33, а тоді зупинився прямо навпроти мене, щоб занести пляшки у № 35.

Коли він вийшов, я наблизився до нього. Це був старший чоловік, чиє обличчя свідчило про чималий досвід важкого життя і тяжкої праці. Він запитально поглянув на мене, зупинившись і стискаючи в руці дротяну корзину з пляшками молока.

— Ви пропустили № 33, — сказав я. — Молоко отримали всі, окрім № 33.

Він допитливо оглянув мене.

— Їх зараз нема вдома. А що вам до того, містере?

Я зрозумів, що він не з тих, із ким можна поводитися за панібрата. Мені аж ніяк не хотілося мати нові проблеми, тож я вийняв і подав молочареві своє посвідчення. Він ретельно оглянув його, а тоді, тихо насвистуючи крізь зуби, повернув мені.

— Ви не заходите у № 33? — запитав я.

— Звісно, заходжу, але вони поїхали на місяць.

— Хто — «вони»?

Він із хвилину обмірковував це запитання.

— Містер і місіс Маєрс.

— Наскільки я розумію, тепер тут мешкають містер і місіс Гардвік.

Він опустив дротяну корзину й посунув капелюх на потилицю.

— Зараз там ніхто не живе, містере, — сказав чоловік, потерши чоло. — Я б знав, якби там хтось був. Людям потрібне молоко, і саме я доставляю його сюди. А в № 33 не доставляю молока, бо цього місяця там ніхто не живе.

— Розумію, — мовив я, хоча насправді не розумів. — Ви ж не думаєте, що містер Маєрс міг здати своє житло в оренду цьому іншому чоловікові?

— Я уже вісім років обслуговую містера Маєрса, — почув я у відповідь. — Він ніколи нікому не здавав свого будинку. Містер завжди їде у такий час на місяць, — молочар підняв свою дротяну корзину. Я зрозумів, що йому вже стало нудно зі мною і що він хоче продовжити свою корисну роботу.

— А ви не знаєте жодного Джона Гардвіка з цього району? — запитав я без великої надії.

— Тут такого нема, — сказав він. — Я б знав. Адже знаю тут усіх, — і, киваючи головою, чоловік рушив до своєї вантажівки та поїхав дорогою до № 37.

Першою у мене виникла думка дізнатися, чи правильну адресу маю, та я знав, що правильну. Гардвік мені не лише її сказав, а й написав.

То навіщо він заплатив мені триста доларів, аби я посидів ззовні порожнього бунгало? Можливо, молочар помилився, проте я так не вважав.

Я повернувся до № 33 і поштовхом відчинив одну частину подвійних воріт. При світлі раннього світанкового сонця мені не потрібно було підійматися доріжкою, аби переконатися, що бунгало порожнє. Дерев'яні віконниці заступали вікна — цього я не міг побачити у темряві. Бунгало мало покинутий вигляд.

Раптом у мене виникло якесь моторошне відчуття. Чи міг цей загадковий Джон Гардвік із причин, відомих лише йому самому, хотіти забрати мене з дороги та відправити у погоню за нездійсненним? Я не міг повірити, щоби хтось при здоровому глузді протринькав триста доларів на те, аби позбутися мене на дванадцять годин. Відчував, що не можу бути настільки важливим, та ця думка не покидала мене. Раптом я захотів потрапити у свою контору, і то терміновіше, ніж мені праглося поголитися, прийняти душ і випити достатньо міцну каву, від якої можна збадьоритися.

Поспішивши назад до свого авто, я помчав униз гірською дорогою. У цю ранкову годину транспорту не було, тож я доїхав до будинку, у якому містилася моя контора, коли вуличний годинник вибив сьому. Залишивши авто, я увійшов у вестибюль, де швейцар схилився над мітлою, важко дихаючи і презирливо посміхаючись до самого себе. Він окинув мене безглуздим холодним поглядом, а тоді відвернувся. Швейцар ненавидів усіх, у тому числі й себе.

Піднявшись на четвертий поверх, я швидко пішов коридором до знайомих дверей, на яких виднівся напис облупленими чорними літерами: «Нельсон Раян, приватний детектив».

Я витягнув ключі, та, спохопившись, узявся за дверну ручку й повернув її. Двері були незамкнені, хоч я й замкнув їх, залишаючи контору увечері. Штовхнувши двері, я заглянув у невелику приймальню. Там був стіл, на котрому лежало кілька пошарпаних, із загнутими кутиками журналів, стояли чотири добряче потерті шкіряні крісла й очікувала всіх із чутливими ступнями килимова доріжка.

Внутрішні двері, що вели до моєї контори, були привідчинені, хоч я і замкнув їх, перш ніж піти.

Знову охоплений моторошним відчуттям, я дійшов до дверей і поштовхом широко відчинив їх.

Обличчям до мене у клієнтському кріслі сиділа приваблива китаянка, її руки були дещо манірно складені на коліні. Вона була одягнута у зелено-срібне ціпао з розрізами по обидва боки, які підкреслювали її красиві ноги. Китаянка виглядала спокійною і навіть нездивованою. Із маленької кривавої плями зліва над грудьми я здогадався, що її застрелили швидко і професійно: так швидко, що вона не мала навіть змоги налякатися. Хто б її не застрелив, він зробив це високоякісно й миттєво.