Вонґ, який ішов слідом за нами, повідомив:

— Чемодан належав дівчині, сер.

Я оглянув чемодан. Він був замкнутий.

— Ви двоє, зачекайте зовні.

Коли вони вийшли, я зачинив і замкнув двері на засув. Зламати замки на чемодані не зайняло багато часу.

У Джоан були трохи кращі речі, ніж у Лейли, але не набагато. Я перекинув усе знайдене. На дні чемодана був великий білий конверт із загнутим клапаном. Відкривши конверт, я витрусив із нього глянцеву фотографію Германа Джефферсона — це була копія світлини, що дала мені Джанет Вест. Унизу фото було накарлюкано: «Моїй дружині Джоан». Я пильно поглянув на це суворе гангстерське обличчя, тоді поклав світлину в конверт, а конверт на те місце, де його знайшов.

Сівши на ліжко, я запалив сигарету. Мені було цікаво, як Джанет Вест за сотні миль звідси у Пасадена-сіті та Джоан у Гонконгу могли мати однакові фотографії. Сказав собі, що це Джефферсон мусів їх дати, але раптом у мене в голові виникло запитання. Я пригадав свою розмову з Лейлою. Сказане портьє не відповідало її словам... Хтось із них брехав. Навіщо Лейлі було обманювати?

Замислившись на мить, я прийшов до висновку, що немає жодного сенсу залишатись у цьому брудному маленькому готелі. Мені потрібно пошукати в іншому місці, аби знайти ключ до цієї таємниці.

Підвівшись, я перетнув кімнату й вийшов у коридор.

Вонґ, спершись на стіну, курив сигарету. Він випростався й поклонився мені, коли я вийшов. Портьє, вочевидь, повернувся до своєї стійки, бо тут його не було.

— Сподіваюся, усе добре, сер, — сказав Вонґ.

— Гадаю, що так, — відповів я. — Я їду звідси. А чи є готель на Ріпалс-бей?

Вонґ виглядав трохи здивованим.

— Так, сер. Там є готель «Ріпалс-бей», дуже хороший готель. Бажаєте, щоб я домовився про житло для вас?

— Якщо ви можете це владнати, то я б хотів поїхати туди негайно.

— Розумієте, сер, готель розміщений трохи віддалік. Якщо ви хочете побачити Цзюлун, то це вам буде не дуже зручно.

— Мене таке не турбуватиме. Скажіть старому, що я виїжджаю, і візьміть у нього мій рахунок.

— Ви більше нічого не хочете у нього запитати? — на обличчі Вонґа було помітне розчарування.

— Ні. Забираймося звідси.

Тридцять хвилин потому ми вже їхали «паккардом» уздовж чудової дороги у бік Ріпалс-бей.

Ріпалс-бей виявився чимось дуже особливим, і готель був йому до пари. На мою думку, уся ця земля з її горами та схованими бухточками зі смарагдово-зеленим морем виглядала краще за всі ті чудові місця, які я будь-коли відвідував, а мені свого часу пощастило відвідати їх чимало.

Вонґу вдалося винайняти для мене номер, вікна якого виходили на бухту. Він залишив мені «паккард» і пішов, ретельно кланяючись і запевняючи, що буде до моїх послуг, тільки-но я їх потребуватиму.

Усе розпакувавши, я відразу ж узявся за справу. Розпочав із телефонної книги, а тоді поговорив із портьє готелю, намагаючись дізнатися щось про Германа Джефферсона. Але в телефонній книзі не було жодної інформації про нього, та й портьє такого імені ніколи не чув.

А тоді я спитав у швейцара, базуючись на думці, що швейцарові хорошого готелю відомо все. Запитав його, чи знає він, хто є власником вілли відразу ж біля сходів, що вели вниз до моря у маленьку гавань із човном.

Швейцар замислено поглянув на мене, а тоді сказав:

— Ви маєте на увазі віллу містера Лін Фена, сер? Тепер там мешкають містер Енрайт із сестрою, вони американці.

— Ви коли-небудь чули, що чоловік на ім'я Герман Джефферсон мешкав там? — запитав я.

Він потрусив головою. Я бачив, що швейцар починає потроху нудьгувати зі мною.

— Джефферсон? Ні, це ім'я мені невідоме, сер.

Згодом, по обіді, я одягнув плавки й попрямував до переповненого людьми пляжу. Узявши напрокат катамаран, я поплив на ньому в гавань. Після ретельного обстеження знайшов таке місце, з якого було добре видно усю берегову лінію. Я миттю розпізнав віллу Лін Фена. Вона була розташована на ізольованому мисі з дуже буйною рослинністю, із садом-терасою і крученими сходами, що вели вниз до маленької гавані, де був пришвартований швидкісний катер.

Я поплив у бік вілли, а коли був уже за двісті-триста ярдів від гавані, зупинився, аби вивчити це місце, розмірковуючи: якщо Герман Джефферсон і справді орендував віллу, як стверджувала Лейла, то він повинен був раптом знайти можливість заробляти доволі великі гроші. Та чи орендував він її? Чи Джоан сказала Лейлі, що він винаймав цю віллу, аби зберегти репутацію: так би мовити не впасти обличчям у болото? Це була одна з тих побрехеньок, які жінки здатні казати одна одній.

Раптом я запримітив дві крихітні блискітливі цятки, які було видно у верхньому вікні вілли. У мене виникло раптове відчуття незахищеності. Я плавав уздовж берега хвилин із десять, знаючи, що хтось спостерігає за мною з вілли крізь бінокль, лінзи якого ловили сонце. Тоді я повернув катамаран, усе ще впевнений, що за мною спостерігають, і поплив назад до пляжу.

Пропливаючи повз віллу, я поглянув на неї. Дві виблискуючі цятки і далі були сфокусовані на мені. Я намагався виглядати як турист, і запитував себе, чому викликаю таке зацікавлення. Дістався пляжу, коли сонце вже заходило, і повернувся до готелю, роздумуючи, яким буде мій подальший крок.

Наступного ранку я все ще не прийняв рішення, тож близько десятої знову пішов на пляж. Швидко поплававши, розтягнувся на піску й викинув із голови Германа Джефферсона, Джанет Вест, старого Джефферсона та бідну маленьку Лейлу. Я віддався сонцю, звукам припливу й відчуттю капітуляції, яке дає Гонконг і якому важко чинити опір.

Я пролежав там, мабуть, із годину, дрімаючи й даючи сонцю вливатись у мене. Тоді відчув, що хтось пройшов поруч, і ліниво розплющив очі.

Вона була висока, струнка і засмагла до золотисто-коричневого. Її чудові форми, що так зацікавили мене, ледве приховувало яскраво-червоне бікіні. Я помітив, що більшість чоловіків, які лежали на пляжі, витріщалися на красуню... тож теж почав витріщатися.

Вона йшла по гарячому піску в бік моря, погойдуючи в руці великий капелюшок від сонця. Волосся у неї було кольору спілої пшениці. Жінка інтригувала і була такою ж прекрасною, як лейтмотив симфонії Брамса.

Я бачив, як вона недбало кинула капелюх на пісок, а тоді пірнула у море. Пливла добре, тож сильні й досвідчені помахи рук швидко віднесли її до віддаленого плоту. Я бачив, як жінка піднялася на нього й сіла, опустивши ноги у воду. Красуня виглядала там дуже самотньою, і в мене виникло раптове бажання скласти їй компанію.

Із розбігу пірнувши у море, я поплив у тому ж напрямку своїм найкращим швидким стилем, доволі вражаючим, поки мені не доводиться пливти ним надто довго.

Я випірнув за кілька ярдів від плоту й піднявся на нього.

Жінка лежала на боці, груди, прикриті невеликим клаптиком тканини, ледь обвисли, а очі дивилися прямісінько у мої.

— Скажіть мені, що псую ваше чудове усамітнення, і я попливу геть, — мовив я.

Незнайомка вивчала мене. Тепер я був близько від неї і міг побачити, що це жінка, у якої чимало досвіду у стосунках із чоловіками. Саме таке повітря витало навколо. У неї був допитливий, практичний погляд жінки, яка цікавиться чоловіками.

— Я радше сподівалася на компанію, — сказала вона й усміхнулась. Її голос мав той сиплий і сексуальний тон, який можна почути не часто. — Хто ви? Ви лише щойно приїхали, правда ж?

— Нельсон Раян, — відрекомендувався я. — Назвали мене так на честь англійського адмірала. Мій батько увесь свій вільний час читав історію англійського флоту. Він захоплювався Нельсоном.

Вона перекинулася на спину, і тепер її повні груди дивились у небо.

— Мене звати Стелла Енрайт. Я живу недалеко. Приємно побачити нове обличчя. Ви затримаєтеся тут надовго?

Я здивувався, що людині може так щастити. Переді мною — сестра американця, який винаймає віллу Лін Фена. А тоді пригадав блискотливі цятки скелець бінокля, через який хтось спостерігав за мною. Можливо, це й не було везінням. Можливо, ця зустріч була чимось майстернішим, аніж удача.