— Якби ж я міг... на тиждень, можливо, — я вийняв із водонепроникної кишені пачку сигарет і запальничку. — Вам пощастило, що ви можете тут жити. Це гарне місце.

Я запропонував їй сигарету, і ми закурили.

— Воно непогане... зараз найкращий сезон, але літо кепське, — вона видула тонку хмарку диму в нерухоме повітря. — Мій брат пише книгу про Гонконг. А я веду господарство, — жінка підняла голову, щоб поглянути на мене. — Ви зупинились у готелі?

— Так. У вас є будинок?

— Ми винайняли віллу. Вона належить китайському азартному гравцеві.

— Лін Фену?

У її очах я помітив здивування.

— Саме так. А як ви дізналися?

— Чув, — я завагався, а тоді вирішив проштовхнутися вперед настільки, наскільки вдасться. — Правда, вважав, що це місце винаймає Герман Джефферсон.

Стелла звела золоті брови, що, як мені здалося, було непідробленим здивуванням.

— Герман Джефферсон? Ви його знаєте?

— Він — із мого рідного міста. А ви?

— Але він мертвий... загинув в автокатастрофі.

— Я чув це. Ви його знали?

— Гаррі — то мій брат — був із ним знайомий. Я бачила його раз чи двічі. Тож ви його знаєте? Гаррі це буде цікаво. То було жахливо, те, як він помер... жахливо для його дружини-китаянки.

— Ви і її знали?

— Я б так не сказала. Бачила її... чудова маленька красуня, — вона струсила попіл із сигарети. — Деякі китайські жінки насправді привабливі. І вона була такою. Я можу зрозуміти, чому Герман закохався в неї. Вона дуже інтригувала, — Стелла сказала це тоном, яким більшість жінок говорить про дівчину, котра подобається чоловікам: із такою гірко-солодкою ноткою, якої я не упустив. — Вона забрала його тіло назад в Америку. Гадаю, що китаянка там і залишиться. Зрештою, Германів батько мільйонер. Припускаю, що він подбає про неї.

Я не піддавався спокусі розповісти їй, що Джоан мертва.

— Дехто сказав мені, що у Германа з'явилися гроші, він залишив дружину й орендував вашу віллу.

Стелла припіднялась і насупила брови.

— Що за дивна історія! Хто вам це сказав?

— Так, дехто, — мовив я недбало. — То це неправда?

— Ні... Звісно ж ні! — вона раптом розслабилась і всміхнулася до мене. — Це надто безглуздо. Герман був... — вона зупинилась, а тоді знизала голими плечима. — Що ж, відверто кажучи, Герман був поганою людиною. Мені він не дуже подобався, та Герман розважав мого брата. Він просто не робив нічого хорошого. Він став ніби місцевим. У нього ніколи не було грошей. Подейкували, що він жив за рахунок своєї китайської дружини. Герман ніколи не зміг би дозволити собі орендувати віллу Лін Фена. Навіть думка про це безглузда. Хто вам міг таке сказати?

Звук моторного човна змусив нас обох поглянути на море. До нас наближався швидкохідний катер, що розтинав морські хвилі, підкидаючи білі бризки.

— А от і Гаррі, — сказала Стелла й, підвівшись і зберігаючи рівновагу на плоту, що почав хитатися, помахала рукою.

Човен сповільнив хід, а тоді двигун заглух. Судно повільно придрейфувало до плоту. Високий засмаглий чоловік, одягнений у блакитно-білу сорочку, мокру від поту, та білі шорти, дружньо всміхався Стеллі. Його вродливе обличчя було трохи затовстим від хорошого життя, а сітка дрібних судинок, добре замаскованих чудовою засмагою, підказали мені, що він любить напої вищого сорту.

— Я вирішив забрати тебе. Уже час обідати, — він запитально поглянув на мене. — Хто твій приятель?

— Це Нельсон Раян. Він був знайомий із Германом Джефферсоном, — сказала Стелла й поглянула на мене. — Це мій брат Гаррі.

Ми кивнули один одному.

— Ви знали Германа? — запитав Гаррі. — Плануєте залишитись тут на деякий час?

— Не більше, ніж на тиждень, на жаль, — відповів я.

— Ну, якщо у вас немає ніяких кращих планів на сьогоднішній вечір, то, може, прийдете до нас і повечеряєте разом із нами? Я заберу вас човном. Це єдиний спосіб потрапити до нас. То як, погоджуєтесь?

— Що ж, звісно, я буду радий, та не хочу завдавати вам клопоту тим, аби ви забирали мене.

— Та це дрібниці. Чекайте на пляжі о восьмій. Я буду там, а після вечері ми вийдемо на човні в море. Вночі у цьому човні дивовижно, — він подивився на Стеллу: — То ти їдеш?

— Спершу відвези мене назад на пляж. Я залишила там свій капелюшок, — вона ступила у човен. Я не міг відірвати погляду від її стрункої засмаглої спини, коли вона сідала у човен. Раптом Стелла поглянула через плече, зловила мій позирк і всміхнулася. Так, наче знала, що відбувається у моїй голові.

— До зустрічі сьогодні ввечері, — сказала вона і, махнувши рукою, сіла біля брата. Тоді кивнула мені, і човен із ревом поплив через бухту в бік пляжу.

Роздумуючи, я закурив сигарету й опустив ноги у воду. Просидів там наступні півгодини, поки моє тіло вбирало сонце, а тоді, відчувши голод, ковзнув у воду й поплив до берега.

Я прийшов на пляж о восьмій годині, і після кількох хвилин очікування побачив швидкохідний катер, що виплив із темряви. Керував ним міцно збудований китаєць, який допоміг мені зійти на борт, так ніби я був калікою, роблячи різкі маленькі поклони та міцно схопивши мене за руку. Гортанною англійською він пояснив, що містер Енрайт не зміг приїхати і просить у мене вибачення.

Катер був дуже швидким, і за якихось п'ять хвилин ми прибули у маленьку гавань нижче вілли Лін Фена.

Підйом сходами дався мені важко, і я добрався до тераси, трохи захекавшись.

Стелла, одягнута у білу вечірню сукню з достатньо глибоким вирізом, аби привідкрити її груди, лежала на бамбуковому шезлонзі, в руках у неї був хайбол — віскі з льодом та содовою у високому келихові, а в роті сигарета. Молодий слуга-китаєць очікувально стояв у сутінках. Гаррі Енрайта десь не було.

— А от і ви... — сказала Стелла, махнувши у мій бік хайболом. — Що будете пити?

Я відповів, що віскі із содовою, і слуга-китаєць швидко приніс напій.

— Гаррі буде тут за мить. Сядьте так, щоб я могла вас бачити.

Відразу ж за терасою я уздрів велику вітальню. Кімната була розкішно умебльована в китайському стилі з масивними лакованими шафами, червоним шовком на стінах і великим чорним столом, інкрустованим перламутром, на якому вже було накрито на вечерю.

— Гарно тут у вас... — мовив я.

— Так... гарно. Нам дуже пощастило отримати цю віллу. Ми тут лише кілька тижнів... раніше у нас було житло в Цзюлуні. Але це місце подобається нам значно більше.

А хто мешкав тут до вас? — запитав я.

— Гадаю, що ніхто. Власник лише недавно вирішив здавати її в оренду. Він тепер мешкає в Макао.

На терасу вийшов Гаррі Енрайт. Ми потисли руки, і він сів навпроти мене.

Слуга-китаєць приготував хайбол і для нього.

Після звичної ввічливої балачки про краєвид і віллу Гаррі запитав:

— Ви тут у робочій поїздці?

— Проводжу тут відпустку. Випала нагода десь відпочити тиждень, і я не міг не піддатися спокусі приїхати сюди.

— Цілком вас розумію, — він по-дружньому вивчав мене. — Я страшенно захоплююся Гонконгом. Стелла розповідала мені, що ви — із Пасадена-сіті. Ви були добре знайомі з Германом Джефферсоном?

— Я краще знаю його батька. Старий хвилюється через Германа. Він попросив порозпитувати тут про його сина, коли почув, що я вирушаю сюди.

Енрайт видавався зацікавленим цим.

— Справді? А що саме він хотів довідатись?

— Ну, Герман жив тут уже п'ять років. Він рідко писав додому. Батько не мав жодного уявлення про те, чим займається син. Старий був неабияк вражений, коли Герман написав йому, що одружився з азіаткою.

Кивнувши, Енрайт поглянув на Стеллу.

— Ще б пак. Навіть не сумніваюся, що він був вражений.

— Гадаю, старий почувається погано через те, що не зробив більшого для свого сина, поки той був живий. Вам відомо, як Герман заробляв на прожиття?

— Не думаю, що він узагалі що-небудь робив, — повільно сказав Енрайт. — Він був трохи загадковий. Мені Герман подобався, але він був не з тих, котрих усі люблять, — він усміхнувся у бік Стелли. — Вона його терпіти не могла.