— Перше число цього місяця... це за два дні до смерті Джефферсона.

— Виходить, що так, — сказав МакКарті. Він пильно поглянув на мене, а тоді люб'язно запитав: — Це що-небудь означає?

— Просто намагаюся впорядкувати всі факти у своїй голові. Жінка-свідок на весіллі була китаянкою — Му Гайтон. Це ім'я вам знайоме?

— Ні.

Я закурив сигарету, і головний інспектор несхвально спостерігав за цим.

— Гадаєте, Джефферсона завербувала ця банда наркоторговців?

— Можливо, — відповів МакКарті, знизуючи плечима. — Ми ніколи не отримували про нього подібних відомостей. У мене не було причин так думати, але якщо він дружив із Беллінґом, то все може бути.

— Ви не можете дати мені інформацію про дівчину?

— Я перевірю наші архіви. Якщо знайду щось, то повідомлю, — він насмішкувато поглянув на мене: — Ви переїхали у готель «Ріпалс-бей»?

— Саме так.

МакКарті заздрісно похитав головою.

— У вас, приватних детективів, хороше життя. Усе — до рахунку витрат, припускаю?

Усміхнувшись у відповідь, я підвівся.

— Саме так, — сказав я. — Що ж, бувайте і дякую. До зустрічі.

Я вийшов на багатолюдну Центральну вулицю. Була вже половина дванадцятої. Сівши у «паккард», я поїхав на набережну Ваньчаю. Там залишив авто й увійшов у той бар, де зустрів мадам, котра випила зі мною склянку молока.

Відвідувачів не було. Двоє офіціантів-китайців розмовляли за барною стійкою. Вони впізнали мене, й один із них підійшов ближче і привітно широко всміхнувся, показуючи зуби у золотих коронках.

— Доброго ранку, сер. Дуже радий знову вас бачити. Вип'єте чогось чи, можливо, з'їсте ленч?

— Я вип'ю кока-колу з ромом, — сказав я. — Мадам тут?

Він поглянув на годинник над баром.

— Вона буде тут з хвилини на хвилину, сер.

Я сидів, вертячи в руках напій. Китаянки не було упродовж наступної півгодини, але китайці це взагалі не вважають часом. Коли вона ввійшла, я махнув рукою, і жінка закрокувала через бар, аби потиснути мені руку. Потім сіла навпроти.

— Дуже рада бачити вас знову, — мовила вона. — Сподіваюся, ви були задоволені дівчиною.

Я всміхнувся до неї.

— Того разу ви обманули мене. То не була Джоан, і ви це знали.

Один з офіціантів підійшов із кухлем молока й поставив його перед жінкою.

— Це була помилка, — відказала та. — Ця дівчина привабливіша за Джоан. Я гадала, що ви не заперечуватимете.

— Тепер я хочу зустрітися з іншою дівчиною, — мовив я. — Її звати Му Гайтон. Ви її знаєте?

Вона кивнула, але її обличчя було байдуже.

— Вона одна з моїх щонайкращих дівчат. Вам вона дуже сподобається.

— Тільки цього разу їй доведеться підтвердити, хто вона. Мені потрібно обговорити з нею одну справу.

Мадам на хвильку замислилася.

— Добре. Вона зможе підтвердити своє ім'я. Яку саме справу ви хочете з нею обговорити?

— Це вас не стосується. Коли ми можемо зустрітися?

— Я спробую щось організувати. А коли б ви хотіли побачитися з нею? Зараз?

— Ні, не просто зараз. Як щодо нинішньої ночі? Я буду тут о восьмій. Ви зможете зробити так, аби вона прийшла?

Мадам кивнула.

— Якщо вона буде саме тією дівчиною та співпрацюватиме зі мною, я дам вам п'ятдесят доларів.

— Вона буде правильною дівчиною і готовою до співпраці, — сказала мадам. У її очах раптом виник непохитний вираз.

Я допив свій напій.

— Тоді сьогодні о восьмій, — я підвівся. — Але якщо це буде не та дівчина, я обов'язково дізнаюся. Тож не обманюйте знову.

Вона всміхнулася до мене.

— Ви будете задоволені.

Я повернувся назад до готелю «Ріпалс-бей», відчуваючи, що не змарнував сьогоднішнього ранку.

Обіпершись на поруччя палуби першого класу порома, я спостерігав, як пасажири третього класу пробивали собі шлях на нижню палубу.

Це було дивовижне видовище. Кожен із них, а усі вони були китайцями, поводився так, наче пором «Зірка» мав негайно ж відпливати, хоч у нього було щонайменше чверть години, перш ніж він мав відчалити від пірса. Кулі, похитуючись під величезними ношами, підвішеними на бамбукових жердинах, квапилися сходнями, повсякчас штовхаючись, наче їхнє життя залежало від того, чи потраплять вони на уже й так переповнену палубу. Оточені гострозорими дітьми у безрукавках, китайські жінки з немовлятами, прив'язаними до їхніх спин, помалу просувались уздовж пірса. Дві стрункі китайські дівчини у чорних піджаках і штанях поквапливо йшли сходнями, несучи між собою на бамбуковій жердині величезний кошик із лози, що мав форму сосиски, у якому лежала, рохкаючи, велика свиня. Наполовину голий китайський хлопець, праве плече котрого було жахливо викривлене внаслідок носіння важких тягарів, прив'язаних до спеціальної жердини, щасливо всміхався, підганяючи групку крихітних діток попереду себе. Двоє чепурних китайських поліцейських у формі стояли, запхнувши великі пальці за ремені для пістолетів, і спостерігали за всім цим із батьківською терпимістю.

Я перевів погляд, аби зиркнути на кількох пасажирів першого класу, котрі саме підіймалися на борт. Стелли поміж них не помітив, але був упевнений, що вона прибуде останньої миті: вона була з тих, хто точно вираховує момент своєї появи. Така жінка ніколи не прийде занадто рано або ж занадто пізно.

Раптом присадкуватий, міцно збудований китаєць, одягнутий у чорний міський костюм, із громіздкою валізою під пахвою піднявся на сходні першого класу.

Дивлячись на цього могутнього чоловіка, я пригадав постать, відображення котрої вчора з'явилось у дзеркалі вілли, що винаймав Енрайт. Я був упевнений, що це був саме той чоловік, який спостерігав за мною із затемненого передпокою.

Поки він ішов, я його вивчав. Китайцю було біля сорока, але він ще залишався надзвичайно сильним чоловіком, він ніби рухався зі швидкістю та легкістю гімнаста.

Я сказав собі, що усі китайці виглядають однаково і що я геть здурів, думаючи, що це той самий чоловік, котрий спостерігав за мною на віллі Енрайта, та це відчуття не полишило мене навіть тоді, коли він пройшов повз і, не глянувши на мене, сів, розгорнувши газету легким помахом і ховаючись за нею.

За хвилину до відплиття я побачив Стеллу: одягнута в бавовняну сукню кольору зеленого яблука й із солом'яною корзиною, вона йшла уздовж пірса. Зупинившись біля сходнів, Стелла помахала мені. З усіх пасажирів вона приїхала останньою.

Я спустився сходнями, щоб забрати в неї корзину, чим роздратував двох китайських моряків, які хотіли уже відкотити сходні.

— Привіт, — мовила Стелла. — Ось і я... як завжди, встигла.

Ми повернулися на палубу, і пором нарешті відплив од пірса. Сівши на лаву, ми почали розмовляти про се, про те, не згадуючи про Джефферсона. Коли попереду завиднівся острів Лантао, Стелла недбало запитала, що я робив увесь ранок. Я відповів, що вивчав завулки Гонконгу.

— Що ж, от ми й на місці, — сказала вона, коли пароплав причалив до пірса на Сілвер-майн. — Мені треба віднести ці речі, — Стелла показала на корзину. — А ще маю поговорити зі старенькою. Це займе близько півтори години. Чому б вам не піти до водоспаду? Його справді варто побачити.

— Так і зроблю. Зустрінемося тут?

— Наступний пором відправляється назад перед шостою. Я буду тут.

Я зніс корзину на пірс, і тоді Стелла вказала мені дорогу до водоспаду.

— Ідіть стежкою навколо Баттерфлай-гілл і тоді ви прийдете до мосту. Ідіть далі, й побачите ще один міст. По той бік другого моста і буде водоспад, — вона всміхнулася до мене. — Це одне з найпривабливіших тут місць.

— Знайду, — сказав я.

Я дивився, як Стелла йде до ряду вбогих на вигляд хатинок, прикрашених кольоровою білизною. Рухалася вона граціозно, уникаючи китайських селян, які бігли підтюпцем, та вгодованих веселих дітей, котрі роїлися довкола її зеленої сукні.

Я оглянувся навкруги за присадкуватим китайцем, та він уже зник. Я бачив, як він спускався з пароплава, але тепер не мав жодного уявлення, куди він пішов.