— Усе правильно.

— Ви не могли б сказати мені останню адресу його проживання?

Лизнувши товстий палець, він пригладив ліву брову.

— Що ж, гадаю, таке я зможу вам дати. Та чи потрібно? Тепер то вже мертва справа. Це може зайняти трохи часу, щоб одержати її з підвалів.

— То мені так і передати містерові Джефферсону? — запитав я. — Не можу уявити, щоб він не збожеволів од люті, почувши, що третій секретар американського консула не захотів завдавати собі клопоту, аби допомогти йому.

Він раптом насторожився. Можливо, зненацька пригадав, скільки шуму здатен наробити старий, якщо лиш захоче.

Трохи схвильований, він підняв телефонну слухавку і сказав:

— О, міс Дейвенпорт, чи не могли б ви принести мені справу Германа Джефферсона... так, Герман Джефферсон. Дякую, — він поклав слухавку, і на його округлому обличчі з'явилася стомлена посмішка, оголивши ряд порцелянових зубів. — Так... Вілбур Джефферсон. Тепер пригадую... мільйонер. І як поживає старий джентльмен?

— Усе ще готовий копнути когось у зад, якщо потрібно буде, — відповів я бадьоро. — У нього до біса довга нога і до дідька важкий черевик.

Третій секретар, котрого звали Гарріс Вілкокс, здригнувся, а тоді засміявся так, як щойно одружений чоловік, який уперше зустрічає свою тещу.

— Дивовижно, як довго живуть ці старі магнати, — сказав він. — Мабуть, він іще й нас обох переживе.

Настала пауза, ми обоє сиділи, пильно дивлячись один на одного впродовж близько двох хвилин, а тоді двері відчинились, і міс Дейвенпорт, гнучка й струнка, гарно збудована дівчина років двадцяти п'яти, підійшла до столу й поклала папку, достатньо тонку, аби бути порожньою, перед містером Вілкоксом. Вона поглянула на мене і вийшла, погойдуючи стегнами, як це зазвичай роблять секретарки з подібними формами. Ми обоє дивилися на неї, доки двері не зачинились, а тоді Вілкокс розгорнув папку.

— Усі його документи повернулися назад разом із тілом, — сказав він вибачливо, — та щось тут повинно бути, — пильно поглянувши на самотній аркуш паперу в папці, він похитав головою. — Боюся, не надто багато. Його остання адреса проживання — готель «Небесна імперія». Він приїхав у Гонконг 3 вересня 1956 року й відтоді мешкав у цьому готелі. Торік одружився з китаянкою.

— Чим він заробляв на прожиття?

Вілкокс ще раз поглянув на аркуш.

— Тут Герман зазначений як експортер, однак, наскільки я розумію, не працював він ніде. Мабуть, у нього були особисті грошові надходження, але жив він дуже бідно.

— Ви б здивувалися, дізнавшись, що Герман орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей? — запитав я.

Секретар поглянув на мене здивованим поглядом.

— Справді? Він мав би зареєструвати зміну адреси проживання, якби дійсно переїхав. Ви впевнені? А що це за вілла?

— Вілла належить Лін Фену.

— О ні, містере Раян. Я знаю цю віллу. Джефферсон не міг би дозволити собі такого місця проживання. На англійські гроші це б коштувало щонайменше чотириста фунтів на місяць.

— Нині віллу орендує Гаррі Енрайт, котрий мешкає там зі своєю сестрою, — сказав я.

Вілкокс кивнув. Його обличчя враз пожвавилося.

— Саме так. Енрайт перебрав її в якогось англійця. Забув його ім'я. Хороший хлопець... Я маю на увазі Енрайта. А яка в нього сестра! — його погляд став хтивим. — Можливо, найпривабливіша жінка у Гонконгу.

— Як я розумію, поки Енрайт не орендував вілли, вона стояла порожньою.

— О ні. Там мешкав якийсь англієць, котрого я ніколи не зустрічав.

— Джефферсон та його китаянка були справді одружені?

Вілкокс витріщився на мене.

— Звичайно ж. Вони одружувалися тут. Можу показати вам копію сертифіката про одруження, якщо хочете поглянути на нього.

— Так, його варто побачити.

Він зробив телефонний дзвінок і, поки ми чекали, сказав:

— Добре пам'ятаю її — мила маленька китаянка. Я розмитнював її документи та відправляв труну... сумна справа, — секретар і справді намагався виглядати засмученим. — Шкода її.

Міс Дейвенпорт задріботіла крізь кабінет невеликими кроками, дала Вілкоксу сертифікат і швидко вийшла. Ми подивились, як вона виходить, а тоді Вілкокс подав мені через стіл сертифікат. Я почав вивчати його. Він справді підтверджував, що Джефферсон одружився з Джоан рік тому. Я дізнався, що Френк Беллінґ та Му Гайтон були свідками цієї церемонії.

— Хто такий Френк Беллінґ? — запитав я, показуючи сертифікат Вілкоксу.

Він похитав головою.

— Не маю жодного уявлення. Гадаю, друг Джефферсона. Він, вочевидь, англієць. У нас про нього немає жодного запису.

— А дівчина?

— Теж не можу знати. Можливо, подруга місіс Джефферсон, — він обережно постукав по своїх порцелянових зубах кінчиком авторучки й поглянув убік на настінний годинник.

Я вирішив, що нічого більше від нього не довідаюся, тож підвівся.

— Що ж, дякую, — сказав я йому. — Не забиратиму вашого часу.

Секретар відповів, що було приємно зустрітися зі мною. Та я бачив, що йому набагато приємніше було від того, що я йду.

— Ви ніколи не зустрічалися з Германом Джефферсоном? — запитав я у дверях.

— Може, це й смішно, але ні. Він тримався китайського кварталу. Схоже, що Герман ніколи не знався з моїми друзями.

Залишивши будівлю, я повільно пішов туди, де припаркував «паккард». На своєму шляху мені довелося дати дорогу двом одягненим у форму китайським поліцейським, котрі тягнули жебрачку та дитину, яка пронизливо кричала. Здавалось, ніхто не звертає жодної уваги на цю незначну сцену. Коли ви маєте справу з напливом сотні тисяч біженців, які щороку нелегально проникають на цей маленький острів, таке видовище, мабуть, стає звичним явищем, та мене воно засмутило.

Я сів в авто й прокрутив у голові все, що мені вдалось дізнатися. Не багато, але, можливо, я отримав маленьку підказку, над якою потрібно було попрацювати. Я вирішив, що варто побачитися з цією китаянкою, Му Гайтон, а також із Френком Беллінґом.

Тоді я поїхав до центрального поліцейського відділку і сказав, що хочу поговорити з головним інспектором МакКарті. Після короткої затримки мене все ж провели у його кабінет.

Головний інспектор чистив люльку. Він вказав мені на стілець, продув люльку, а тоді почав її набивати.

— І що я можу зробити для вас цього ранку? — запитав він.

— Я шукаю одного чоловіка. Його звати Френк Беллінґ, — сказав я. — Можете мені в цьому допомогти?

МакКарті закурив люльку і пустив дим у мій бік. Із нього вийшов би поганий гравець у покер. Хоча обличчя інспектора залишалося беземоційним, я зауважив, що його очі насторожились і посуворішали.

— Френк Беллінґ? — він вийняв люльку з рота і потер теплою чашечкою щоку. — А чому ви ним цікавитеся?

— Я й сам поки що не знаю. Так склалося, що він був свідком на весіллі Германа Джефферсона. То ви знаєте Френка Беллінґа?

МакКарті подивився безтямним поглядом на стіну позаду мене, а тоді неохоче кивнув.

— Так... ми його знаємо, — протягнув він. — Тож він був свідком на весіллі Джефферсона. Гммм... цікаво. А вам не відомо, де він?

— Це я у вас запитую... пам'ятаєте?

— А й справді, — він нахилився вперед і поправив свою сніжно-білу книгу записів. — Беллінґ — це чоловік, з яким ми страшенно хочемо встановити зв'язок. Він належить до дуже діяльної організації з контрабанди наркотиків. Ми вже були готові схопити його, але він раптом зник. Досі намагаємося знайти його. Закладаюся, що він чкурнув або в Макао, або у Кантон.

— Ви шукали його там?

— Ми робили запити в Макао, але в нас нема змоги пошукати його у Кантоні.

Я зручніше всівся на твердому стільці з високою спинкою.

— Він англієць?

— Так... він англієць, — МакКарті попхав у чашечку люльки тютюн, що піднявся. — Ми знаємо напевне, що він є членом місцевої організації, яка завдає нам чимало клопотів. Величезна кількість героїну потрапляє сюди контрабандою з Кантона. Близько кількох тижнів тому Беллінґ брав участь у поставці цих наркотиків у Гонконг. Ми стежили за ним деякий час, чекаючи, коли прийде великий вантаж, — він знову запалив люльку, а тоді продовжив: — Один із наших інформаторів повідомив, що поставку буде здійснено першого числа цього місяця. Тоді Беллінґ і зник. Припускаю, його поінформували, що він у наших руках, тож чкурнув собі у Макао чи Кантон.