Ретнік завовтузився у моєму кріслі, у той час як у його голові та тирса, яку він використовував замість мозку, заскрипіла під тиском.

— Що вона робила у твоїй конторі о такій порі?

— Хочете, щоб я це припустив?

— Послухай, Раяне, у нашому місті не було вбивства років п'ять. Мені потрібна якась історія для преси. Тому вислухаю всі твої ідеї. Ти допоможеш нам, я допоможу тобі. Можу заарештувати і кинути тебе в камеру на основі доказів, які в мене є проти тебе, але даю тобі змогу довести, що я помиляюся. Тож давай, припускай.

— Припустімо, що вона була із Сан-Франциско, а не звідси. Припустімо, що їй було вкрай необхідно поговорити зі мною. Не запитуйте мене, чому чи чому вона не могла поговорити з приватним детективом у Сан-Франциско: просто припустімо, що так воно і було. Припустімо, що вона вирішила сісти на літак та прилетіти сюди, і припустімо, що їй спало це на думку вчора о сьомій вечора. Вона розуміла, що не зможе потрапити сюди після того, як я піду, тож зателефонувала. Гардвік, позбувшись мене, чекав тут, аби відповісти на дзвінок. Вона повідомила, що летить сюди і буде близько третьої години. Він сказав, що все гаразд і що він буде тут, коли вона приїде. Прибувши в аеропорт, вона взяла таксі та приїхала сюди. Гардвік вислухав усе те, що вона хотіла сказати, а тоді застрелив її.

— Скориставшись твоїм пістолетом?

— Скориставшись моїм пістолетом.

— Вхід у цей будинок замикають о дев'ятій. Замка не зламано. Як тоді Гардвік та жовтошкіра потрапили сюди?

— Гардвік, вочевидь, приїхав сюди, щойно я залишив контору, і до того, як швейцар замкнув вхід. Він знав, що мене в конторі не буде, тож міг сидіти тут і чекати на телефонний дзвінок. Коли вона уже мала приїхати, Гардвік зійшов униз і впустив її. Там — автоматичний американський замок. Його дуже легко відчинити зсередини.

— Тобі варто писати сценарії до фільмів... — мовив кисло лейтенант. — І таку байку ти розповідатимеш присяжним?

— Це варто перевірити. Її легко упізнають в аеропорту. Водії таксі пригадали б її...

— Припустімо, усе було саме так, як ти розповів, але замість цього невідомого Гардвіка це ти сказав їй, що чекатимеш на неї?

— Він не є невідомим. Якщо ви перевірите службу «Експрес Мессенджер», то дізнаєтеся, що він прислав мені триста доларів. Ви можете також перевірити, що я перебував біля Кеннот-бульвару, 33 із сьомої тридцять до дев'ятої. Після цього часу, хоч я й залишався там, лише одне авто проїхало повз мене близько другої години, та я не знаю, бачив мене водій чи ні. О шостій, це вам підтвердить чоловік, який поставляє молоко, я все ще був там.

— Мені лише цікаво знати, де ти був між другою і шостою годинами сьогодні вранці.

— Я був біля Кеннот-бульвар, 33.

Він стенув плечима.

— Лише щоб уникнути перекручування фактів, дозволь поглянути, що у тебе в кишенях.

Я вивернув кишені, викладаючи увесь мотлох на стіл. Ретнік подивився на все це без явного зацікавлення.

— Якби я украв у неї якусь цінність, — сказав я, — то не носив би її у своїх кишенях.

Він підвівся.

— Не їдь із міста. Ти на волосинці від того, аби я запроторив тебе в камеру як важливого свідка, тож будь обережний.

Лейтенант вийшов із мого кабінету, перетнув кроками приймальню і зник у коридорі, залишивши обоє дверей широко відчиненими.

Зібравши свої речі, я поклав їх назад у кишені, а тоді зачинив двері, сів на стіл і закурив сигарету. Саме зараз у них немає стовідсоткових доказів проти мене, та все ж хоч щось у них є. Багато залежить від того, що вони знайдуть упродовж кількох наступних годин. Хоча Ретнік і дурник, я відчував, що справжній злочинець підтасовує вбивство під мене, а тому кине перед Ретніком ще якийсь ключ, котрий може стати вирішальним доказом. Зникнення мого пістолета може означати лише те, що убивця застрелив з нього китаянку, і саме це може виявитися, коли Ретнік знайде зброю.

Я зісковзнув зі столу. Зараз не час сидіти й кивати головою до самого себе. Треба щось робити. Замкнувши контору, я попрямував до ліфта. Навпроти дверей Джея Вейда я побачив тінь Ретніка. Він розмовляв із хіміком, очевидно, збираючи свідчення проти мене.

Відчуваючи, що мушу діяти, я спустився на перший поверх, пройшов повз двох копів біля дверей, перетнув вулицю і попрямував туди, де залишив своє авто.

Сівши в машину, зачинив двері.

Тепер я почувався як наркоман — мені раптом дуже захотілося зробити ковток віскі. Вживання спиртного раніше шостої не було для мене звичною справою, але зараз стало чимось особливим. Я ковзнув через сидіння-диван і відчинив «бардачок». Коли потягнувся по пляшку, серце сильно вдарилось об ребра, а рот став таким сухим, як вигоріла на сонці кістка.

У «бардачку» лежали мій пістолет тридцять восьмого калібру та сумочка зі шкіри ящірки.

Я сидів із широко розплющеними очима, відчуваючи, як холод спиною повзе вгору. Точно так, як те, що я дихав, ця сумочка належала мертвій китаянці.

Позаду головного поліцейського управління — просторий двір, оточений восьмифутовою стіною. Тут паркують патрульні авто, вантажівки загонів поліцейських, підготовлених для ліквідації безладів, та швидкі автівки, котрі мчать із експертами на будь-які непередбачувані випадки.

На одній зі стін висить величезне оголошення, на якому чималими червоними літерами на білому тлі зазначено, що цей парк лише для поліцейського автотранспорту.

Повернувши, я в'їхав у відчинені ворота й обережно припаркувався біля патрульної машини. Щойно заглушив двигун, як із нізвідки з'явився коп, його червоне ірландське обличчя виказувало шалену лють.

— Гей! Що це з тобою? Ти що, не вмієш читати? — він волав так, що його було чути за два квартали.

— Зі мною все гаразд, — сказав я, витягуючи ключ із замка запалювання, — і я вмію читати... навіть довгі слова, до речі.

Я подумав, що він зараз вибухне. Коп довгенько відкривав і закривав рота, щосили намагаючись підібрати якнайгостріші для цього випадку слова. Перш ніж він зумів висловитись, я всміхнувся до нього через відчинене вікно мого автомобіля.

— Детектив-лейтенант Ретнік, чоловік сестри мера, сказав мені паркуватися тут. З'ясовуйте з ним, якщо вам це не до вподоби, та не звинувачуйте мене, коли отримаєте на горіхи.

Він виглядав так, наче раптом проковтнув бджолу. Упродовж двох довгих секунд коп люто дивився на мене, а тоді гордо пішов геть.

Я сидів, дивлячись у далечінь, хвилин, мабуть, двадцять, а тоді у двір в'їхало авто, яке припаркувалося футів за десять від мого. Із нього вийшов Ретнік і попрямував до дверей, що вели до сірої кам'яної будівлі, яка служила головним поліцейським управлінням.

— Лейтенанте...

Я не підвищував голосу, але Ретнік таки почув мене. Він поглянув на мене через плече і застиг, наче хтось ударив його в спину, а тоді швидко підійшов.

— І що ж ти тут робиш? — вимогливо запитав він.

— Чекаю на вас, — відповів я.

Ретнік обмірковував сказане, пильно дивлячись на мене.

— Що ж, от я й тут... тепер що?

Я вийшов із машини.

— Ви обшукали мене, лейтенанте, але забули обшукати моє авто.

Він став украй спокійним, важко дихаючи крізь стиснені ніздрі, але його суворі пильні очі були насторожені.

— Навіщо мені обшукувати твоє авто, детективе?

— Ви хотіли знати, що було в сумочці жовтошкірої, як ви її називаєте, і що спокусило мене застрелити її у своїй конторі своїм же пістолетом. Ви не знайшли цього ні в моїй конторі, ні в моїх кишенях. Гадаю, що справді заповзятливий коп перевірив би й моє авто, аби переконатися, що я не заховав у ньому мотиву для вбивста. Тож я доставив машину сюди, просто для того випадку, якщо ви захочете бути насправді заповзятливим копом.

Обличчя Ретніка напружилося від люті.

— Послухай, ти, сучий сину, — проплямкав він. — Я не слухатиму розумних розмов від дешевого приватного детектива. Я доручу Палскі зайнятися тобою! Він зітре блиск із твоїх мізків. Ти до дідька мудрий, маєш забагато розуму як на тебе одного!