Та я бачив, що Вейд таки хоче розповісти мені, прагне взяти участь у полюванні на вбивцю, почуваючись доволі важливим, бо я цікавився тим, що він міг розказати.

Тож я серйозним тоном сказав:

— Кожна крихта інформації, яку мені вдасться отримати, може привести мене до вбивці. Ви повинні запитати у самого себе, чи маєте право не розповідати мені.

Вейду це сподобалося. Його очі заблищали, і він нахилився вперед, пильно дивлячись на мене.

— Що ж, звісно, якщо поставити усе так, то я розумію, що ви маєте на увазі, — Джей провів рукою по своєму коротко стриженому волоссі, а тоді, набравши виразу доброчесної людини, у якої ніколи не було скандальних стосунків, сказав: — У Германа і Джанет Вест був любовний зв'язок близько дев'яти років тому. Народилася дитина. Герман відмовився від неї, тож дівчина пішла до його батька, котрий був цим шокований. Дитина померла. Старий Джефферсон наполіг на одруженні сина із Джанет. Але Герман категорично відмовився. Гадаю, старий сам до певної міри прив'язався до Джанет. У будь-якому разі, він узяв її в свій дім і зробив власною секретаркою. Герман розповів мені про це. Він був розлючений, що його батько привів дівчину в його дім. Можливо, старий сподівався, що Герман змінить своє ставлення й одружиться з нею. Та коли він урешті-решт усвідомив усю ситуацію і зрозумів, що цього не буде, то відправив сина на Схід. А Джанет відтоді залишилася зі старим Джефферсоном.

— Вона приваблива, — сказав я. — Дивуюся, що вона не вийшла заміж.

— А мене це не дивує. Старому б таке не сподобалося. Він покладається на неї, та й, зрештою, йому нема кому залишити свої мільйони тепер, коли Герман мертвий.

— Нема? — я намагався приховати зацікавлення. — У нього ж мають бути якісь родичі...

— Немає. Я досить добре знав цю сім'ю. Герман розповідав, що успадкує все, оскільки інших претендентів нема. Закладаюся, що Джанет перепаде чималий шматок, коли старий помре.

— Пощастило їй, що Германова дружина не висуне своїх претензій.

Він виглядав здивованим.

— Я не думав про таке з цього погляду. Мала ймовірність. Не можу уявити, аби старий залишив китаянці бодай щось.

— Як Германова дружина вона могла подати позов. Якби суддя виявився співчутливим, то щось і отримала б.

Двері справа відчинилися, й увійшла дівчина зі стосом листів на підпис. Вона була саме такою, яку, за моїми очікуваннями, мав найняти Вейд: сіра мишка, налякана і в окулярах.

Я підвівся, коли вона поклала листи на стіл.

— Мушу бігти, — сказав я. — До зустрічі.

— Виплили якісь нові факти? — запитав Вейд, коли дівчина вийшла. — У поліції є якісь зачіпки?

— Нічого. Слідство призначено на завтра, та їм доведеться виголосити вердикт про те, що вбивство здійснила невідома людина. Це було вправне убивство.

— Я теж так кажу, — він потягнув листи до себе. — Якщо я можу чимось допомогти...

— Я вас повідомлю.

Повернувшись у свою контору, я зателефонував Ретніку й розповів йому, що дізнався про Джанет Вест.

— М'яч тепер у вас, — сказав я. — На вашому місці, я б поцікавився, де була міс Вест о третій годині, коли загинула китаянка.

Настала пауза, під час якої було чути лише важке дихання лейтенанта.

— Але ти не на моєму місці, — промовив він урешті-решт. — Зустрінемося на слідстві. Не забудь одягнути чисту сорочку. Коронер — нервовий сучий син, — і поклав слухавку.

Як я й передбачав, слідство Пройшло без жодної метушні чи хвилювання. Товстий гострозорий чоловік, котрий відрекомендувався Ретніку юристом Джефферсона, сидів позаду, але не втручався у судовий процес. Джанет Вест, така приваблива і ділова у темному костюмі чоловічого крою, оповіла коронеру майже те саме, що й мені. Ретнік розказав свою частину, а я — свою. Слідство відклали для подальшого поліцейського розслідування. У мене виникло відчуття, що ніхто не був вельми зацікавлений убивством китайської біженки.

Коли коронер залишив суд, я підійшов до Ретніка, котрий із похмурим виглядом длубався сірником у зубах.

— Тепер я можу залишити місто? — запитав я.

— Так, звісно, — сказав він байдуже. — Тебе тут нічого не затримує, — він лукаво поглянув на Джанет Вест, котра розмовляла з адвокатом Джефферсона. — Ти дізнався, чи була вона у своєму ліжку, коли вбили китаянку?

— Залишу це для вас. Зараз із нею адвокат. Підійдіть до неї і запитайте.

Він усміхнувся, похитуючи головою.

— Я не настільки божевільний, — мовив він. — Гарно тобі провести час. Будь обачним із цими вузькоокими жінками. Наскільки я чув, вони дуже розпусні.

Він вийшов, здалеку обходячи Джанет Вест та адвоката. Я потинявся довкола, поки юрист не пішов, а коли Джанет Вест попрямувала до виходу, приєднався до неї.

— Можу вирушити завтра, — сказав я, коли дівчина зупинилась і поглянула на мене байдужим поглядом. — Чи можливо забронювати квиток на літак?

— Так, містере Раян. Ваш квиток буде у мене сьогодні ввечері. Вам потрібно ще щось?

— Я б хотів мати фотографію Германа Джефферсона. Ви можете владнати це питання?

— Фотографію? — Джанет виглядала здивованою.

— Вона може знадобитись. Із моргу я візьму знімок його дружини. Фотографії завжди корисні під час виконання такої роботи.

— Так. Я зможу роздобути вам фото.

— Чи не могли б ми зустрітися де-небудь у місті сьогодні ввечері? Це б зекономило час на дорогу до вас. Мені треба багато що зробити перед від'їздом. Скажімо, у барі «Астор» о восьмій?

Вона завагалась, а потім кивнула.

— Гаразд, тоді о восьмій.

— Дякую, це мені дуже допоможе.

Секретарка знову кивнула, обдарувала мене легкою прохолодною посмішкою й вийшла. Я поспостерігав, як вона сідає у двомісний «ягуар» і від'їжджає.

«І не мрій про неї, молокососе, — сказав я самому собі. — Якщо вона отримає мільйони Джефферсона, то знайде когось значно цікавішого за тебе, і це для неї не буде аж так важко».

Поїхавши в контору, я решту ранку давав лад різноманітним незакінченим справам. На щастя, зараз у мене не було нічого важливого, нічого такого, що не могло б зачекати кількох тижнів, та я сподівався, що мені не доведеться бути далеко від дому настільки довго.

Я саме думав, чи не сходити по сандвіч, коли у двері постукали й увійшов Джей Вейд.

— Я вас не затримаю, — сказав він. — Хочу запитати, о котрій годині похорон Германа. Ви знаєте? Я подумав, що мені варто там бути.

— Похорон завтра, — відповів я, — та година мені невідома.

— О! — він видавався збентеженим. — Що ж, можливо, я міг би зателефонувати міс Вест. Цікаво, чи не будуть вони проти, якщо я прийду?

— Я зустрічаюся з міс Вест сьогодні ввечері. Якщо бажаєте, можу її запитати.

— Так, я б хотів, аби ви це зробили, — збадьорився Вейд. — Мені трохи ніяково запитувати це. Маю на увазі, що я дуже давно не бачив його. Щойно мені спало на думку... — він не закінчив речення.

— Звісно, — сказав я.

— Як пройшло слідство?

— Як я і припускав — його відклали, — я зробив паузу, щоб запалити сигарету. — Завтра лечу в Гонконг.

— Ви? — він видавався трохи здивованим. — Оце так поїздка! Щось пов'язане з цією справою?

— Звісно. Старий Джефферсон найняв мене дізнатися походження тієї дівчини. Він платить, тож я лечу.

— То це справді так? Знаєте, це одне з тих місць, які я б дуже хотів відвідати. Заздрю вам...

— Я сам собі заздрю.

— Що ж, мені буде цікаво почути про ваші успіхи у цій справі, — Вейд переступив з однієї ноги на іншу. — Гадаєте, вам вдасться там щось знайти?

— Уявлення не маю. Та спробую...

— Тож ви зустрічалися з містером Джефферсоном. Як він, по-вашому?

— Не надто добре. І не схоже, що він ще довго протягне.

— Мені прикро це чути. Він дуже старий, — Вейд захитав головою. — Вочевидь, смерть Германа стала для нього потрясінням, — і він попрямував до дверей. — Що ж, я заглянув лише на хвильку. До мене повинні прийти. Гарної вам поїздки! Я можу чимось посприяти, поки вас не буде?