— Джоан коли-небудь там бувала?

Лейла заперечно похитала головою.

— Її ніколи не запрошували.

Усміхаючись та кланяючись, увійшов офіціант і дав мені чек. Їжа, як виявилося, тут була сміховинно дешевою. Поки я платив, Лейла спостерігала за цим із радісним виразом обличчя.

— Ви задоволені? — запитала вона.

— Це була дивовижна їжа.

— Тоді давайте поїдемо назад у готель і займемося коханням.

Я був зараз у Гонконгу, де панувала дивовижна атмосфера підкорення почуттям, якій важко було опиратися. Крім того, я ніколи не займався коханням із китаянкою. Тож я відчував: відмовлятися не слід.

— Гаразд, — сказав, підводячись. — Давай повернемося назад до готелю.

Ми вийшли у галасливу темряву під акомпанемент стукоту тайл і рушили по Нейтан-роуд.

— Можливо, ви хочете придбати мені невеличкий подарунок? — спитала Лейла, беручи мене за руку і переконливо всміхаючись.

— Мене можна переконати. А що б ти хотіла?

— Я покажу вам.

Ми ще трохи пройшли вперед, а тоді дівчина повела мене в яскраво освітлений пасаж із крамничками. Перед кожною з них стояв, усміхаючись, сповнений надії продавець-китаєць.

— Мені б хотілося на пам'ять про вас мати каблучку, — сказала Лейла. — Це не повинна бути дорога каблучка.

Ми пішли в ювелірний, і вона вибрала каблучку з несправжнім нефритовим каменем. Прикраса не належала до надто гарних, але Лейла, схоже, була у захваті. Продавець попросив за неї сорок гонконгівських доларів. Щонайменше десять хвилин вони із Лейлою торгувалися, і врешті-решт дівчина отримала її за двадцять п'ять доларів.

— Я завжди носитиму її, — сказала дівчина, з усмішкою дивлячись на каблучку на своєму пальці. — І завжди пам'ятатиму про вас. А тепер давайте повернемося назад до готелю.

Після того, як ми залишили пором і коли я саме давав знак таксі, я її загубив. Те, що відбулося, я не можу зрозуміти навіть зараз. Троє кремезних китайців у чорних міських костюмах штовхнули мене, коли таксі уже під'їжджало до нас. Один із них вклонився й попросив вибачення ламаною англійською, у той час як двоє інших обступили мене. А тоді всі троє раптом пішли до авто, яке чекало на них. Я оглянувся навколо у пошуках Лейли, але вона зникла, так наче тротуар розсунувся і проковтнув її.

Я провів п'ятнадцять марних хвилин у пошуках Лейли, крокуючи то в один, то в інший бік широким підходом до порома «Зірка», а тоді, відчуваючи занепокоєння, змішане з роздратуванням, узяв таксі до готелю.

Старий портьє дрімав за стійкою.

— Лейла повернулася? — запитав у нього.

Він підняв важку повіку, безтямно поглянув на мене й сказав:

— Не говорити англійською, — і повіка знову опустилася.

Я пішов у свій номер. Двері Лейли були зачинені. Я прокрутив ручку, і двері відчинились у темряву. Намацавши вимикач, я увімкнув світло. Тоді заглянув у крихітну маленьку кімнату — Лейли там не було. Залишивши двері відчиненими, а світло увімкненим, я зайшов у свій номер, також лишивши двері привідчиненими. Сів на ліжко, запалив сигарету й став чекати.

Я прочекав трохи більше години. А потім, оскільки так було зручніше, простягнуся на ліжку. Ще через півгодини, заколисаний спекою та ситною їжею, заснув.

Я прокинувся весь спітнілий, мені було жарко й незручно. Ранкові сонячні промені просочувалися крізь жалюзі. Піднявши голову, я зиркнув на годинник: була уже без двадцяти восьма. Я сів і подивився через коридор на порожній номер Лейли. Відчуття жаху пробігло поза спиною. У мене виникло раптове передчуття, що з нею трапилося щось погане. Вона не втекла від мене — у цьому я був переконаний. Її викрали, і я здогадувався, чому: хтось вирішив, що вона не лише забагато знає, а й забагато говорить.

Я обмірковував, що мені робити. Устав із ліжка, зачинив двері свого номера, поголився та вмився, наскільки це мені вдалось у надтріснутому тазі. Одягнув чисту сорочку, а тоді, почуваючись препаскудно, вийшов у коридор, замкнув свої двері й рушив до сходів.

За стійкою сидів китайський хлопчик, можливо, онук портьє.

— Лейла не повернулася у свій номер, — сказав я.

Він збентежено захихотів і вклонився мені. Було очевидно, що малий не зрозумів жодного слова.

Я спустився сходами, заперечно махнув рукою завзятому рикші й подав знак таксі, що проїжджало мимо. Попросив водія відвезти мене до головного поліцейського управління.

Мені пощастило. Головний інспектор МакКарті саме виходив зі свого авто, коли я приїхав. Ми пішли з ним до поліцейської їдальні, де нам подали міцний чай у товстих білих чашках.

Я розповів йому всю історію.

Та його ставлення до всього цього мене розлютило. Це вперше у своєму житті я мав справу з британським копом. Його спокійна, млява манера поведінки «давайте-не-панікувати» ледь не довела мене.

— Але з нею щось трапилося, — повторював я, намагаючись не кричати. — Я в цьому впевнений. Однієї миті вона була просто біля мене, а вже наступної кудись зникла і не повернулась у готель.

Він витягнув люльку й почав набивати її тютюном.

— Мій любий друже, — почав інспектор, — не варто аж так хвилюватися через це. У мене п'ятнадцять років досвіду поводження з цими дівчатами. Сьогодні вони тут — завтра уже зникли. Вочевидь, вона побачила когось, у кого, на її думку, грошей було більше, ніж у тебе. Це їхні добре знані хитрощі. Вони отримують від тебе усе можливе, а тоді зникають.

Я пригубив чай, намагаючись не скреготіти зубами.

— Це інше. Ми поверталися назад у готель... ох, до дідька все це! Хтось просто гадає, що вона забагато розповідає... Її викрали.

— Розповідає про що?

— Я намагаюся розкрити вбивство, — сердито пробурчав я. — А вона розповідала мені деяку інформацію.

МакКарті видихнув на мене дорогий, судячи із запаху, дим, і всміхнувся так, як усміхається мама чи тато, коли їхній первісток лепече щось дотепне. Я бачив, що він вважає мене просто ще одним американським навіженим.

— Яку ж інформацію вона могла надати вам для розкриття убивства, що трапилося в Америці? — запитав інспектор.

— Вона розповіла, що Герман Джефферсон орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей. Також сказала, що через три місяці після одруження він раптом почав заробляти й саме через це покинув дружину.

На лиці у нього розквітла та блискуча британська посмішка, яка уже навіть росіянам набридла.

— Мій друже, не варто звертати уваги на те, що говорить вам китайська проститутка, справді не варто.

— Так. Може, я наївний. На вашу думку, вона обманювала мене і не ночувала у своєму номері, просто аби я провів неспокійну ніч?

Інспектор знову овіяв мене димом.

— Не бути вдома усю ніч — це частина роботи проститутки.

— Вам відомо, чи мешкають на Ріпалс-бей американці?

— Гадаю, кілька з них там живе.

— Ви б знали, якби Джефферсон також там мешкав?

— Якби він жив там, мені було б про це відомо, але його там і близько не було.

— Тож Лейла обманювала мене?

Він по-дипломатичному всміхнувся.

— Це, звісно ж, може бути гарним поясненням.

Я підвівся. Знав, що лише гайную тут свій час.

— Дякую за чай. До зустрічі.

— Завжди радий допомогти.

Я поїхав на таксі назад до готелю. Старий портьє знову був на посту за стійкою. Він вклонився мені. Я б хотів поставити йому кілька запитань, але мовний бар'єр був завеликою перешкодою. Якщо хочу кудись потрапити, то потрібно знайти перекладача, подумав я. Саме тоді я й пригадав англомовного гіда, Вонґа Гопго, котрий дав мені в аеропорту свою візитку. Можливо, він зуміє мені допомогти.

Я пішов у свій номер. Зауважив, що двері Лейли зачинені, тож зупинився, аби постукати. Ніхто не відповів. Я покрутив ручку на дверях, але вони були замкнені. Постукав знову, прислухався, однак нічого не почув, а тоді, знизавши плечима, зайшов до себе.

Було ще надто рано вдаватися до якихось конструктивних дій, тож я зняв куртку, краватку та черевики і простягнувся на ліжку. Трішки обмірковував усю ситуацію, хоча це мене ні до чого не привело, а тоді задрімав.