У двері постукали, й увійшов дворецький.

— Містер Джефферсон готовий зустрітися з вами, — сказав він. — Чи не могли б ви пройти сюди?

Я пішов із ним, залишивши Джанет сумно дивитися через вікно.

Вілбур Джефферсон сидів, обіпершись на спинку крісла-ліжка, так наче й не рухався відтоді, коли я бачив його востаннє. Він дивився, як я йду до нього, а тоді вказав рукою на крісло поруч нього.

— Що ж, юначе, отже, ви повернулись. Я так розумію, у вас є для мене інформація.

Я сів.

— Так... але це не та інформація, яка могла б вам сподобатися. Ви відправили мене у Гонконг дізнатися передумови цього випадку, і я їх отримав.

Він якийсь час вивчав мене, а тоді знизав плечима.

— Ну ж бо, вперед, розповідайте. Що ви дізналися?

Я виклав йому відредаговану версію подій у Гонконгу й того, що я дізнався про його сина. Я не розповів йому, як загинув Герман, лише сказав, що поліція знайшла тіло у морі.

Він слухав із незворушним виглядом, дивлячись на ряд штамбових троянд. Старий не сказав нічого, доки я не закінчив розповіді.

— І що тепер? — запитав він, усе ще не дивлячись на мене.

— Поліція хоче відкрити труну, — відповів я. — Їм потрібен ваш дозвіл на відкриття склепу.

— Усе гаразд. Вони можуть узяти ключ у міс Вест.

— Я організував усе, щоб тіло вашого сина привезли сюди, — продовжив я. — Його привезуть наприкінці цього тижня.

— Дякую, — сказав він байдуже.

Настала довга пауза; я поглянув на свої стопи, очікуючи, поки господар невтішно дивився поперед себе.

— Ніколи не думав, що Герман опуститься аж так низько, — мовив він зрештою. — Торговець наркотиками... наймерзенніша тварина на землі.

Я нічого не відповів.

— Що ж, гадаю, це навіть краще, що він мертвий, — продовжив господар. — Тепер про його дружину... ви ще не з'ясували, хто її вбив?

— Ще ні. Ви хочете, щоб я продовжував пошуки?

— А чому б ні? — я бачив, що він досі думає про свого сина. — Якщо вам буде щось потрібно... Скільки б грошей вам не знадобилося, міс Вест про все подбає. Треба довести цю огидну справу до гарного кінця. Дізнайтеся, хто її вбив.

— Добре. То мені потрібен ключ до склепу, — сказав я і підвівся. — Є ще одна річ, містере Джефферсон. Тепер, коли ваш син мертвий, хто буде спадкоємцем?

Це запитання його здивувало. Він безтямно витріщився на мене.

— Яке це має значення, хто отримає мої гроші?

— А це така таємниця? Якщо так, то прошу пробачення.

Насупивши брови, він почав водити жилавими руками уздовж билець свого крісла.

— Ні, це не секрет, але чому ви запитуєте?

— Якби Германова дружина була жива, то її ім'я було б згадане у вашому заповіті?

— Звісно. Дружина мого сина мала б право на отримання того, що я залишав йому.

— І це велика сума?

— Половина моїх грошей.

— Отже, сума величезна. А хто отримає іншу половину?

— Міс Вест.

— Тож тепер вона отримає все?

Він замислено поглянув на мене.

— Саме так. А чому ви цікавитеся моїми особистими справами, містере Раян?

— Бо це моя робота — бути допитливим, — мовив я і залишив його.

Джанет Вест і далі сиділа за своїм столом. Вона підвела очі, коли я постав на порозі її кабінету.

— Заходьте, містере Раян, — запросила вона холодним та рівним голосом.

Я увійшов.

— Мені потрібен ключ від склепу, — сказав я. — Поліція хоче відкрити труну. Я пообіцяв лейтенантові Ретніку, що візьму для нього ключ. Містер Джефферсон не заперечує.

Секретарка пошукала у шухляді столу, а тоді подала мені ключ.

— Я розповів йому всю історію, — мовив я, кидаючи ключ у кишеню. — Він досить добре її сприйняв.

Джанет покірливо знизала плечима.

— І що тепер?

— Він хоче, щоб я знайшов убивцю Джоан. Це — моє наступне завдання.

— І як ви це зробите?

— Більшість убивств починаються з мотиву, — відповів я. — Я впевнений, що й у цього вбивства є мотив. У мене навіть є думка, який саме це мотив. Ну, не маю права забирати ваш час. Я поверну ключ, коли закінчу з цим.

Коли я залишав її, Джанет замислено дивилася на стіл. До виходу мене провів дворецький. Він нічого не сказав. Мені теж не було що сказати йому. Коли я йшов до свого авто, то помітив рух за шторами у кабінеті міс Вест. Вона спостерігала за тим, як я залишаю цей дім.

Лейтенант Ретнік та сержант Палскі вийшли з поліцейського авто і приєдналися до мене біля воріт кладовища.

— Якщо існує місце, яке я ненавиджу відвідувати, — сказав Ретнік, тримаючи в зубах сигару, — то це цвинтар.

— Усі ми рано чи пізно будемо тут, — мовив я. — Це — наше майбутнє. Незмінний дім.

— Я знаю. Ти не мусиш мені про це казати, — пробурчав Ретнік. — Я просто не люблю незмінних домів.

Ми увійшли крізь відчинені ворота, а тоді закрокували широкою алеєю, по обидва боки якої були дорогі на вигляд надгробні пам'ятники.

— Він он там, — сказав Палскі, вказуючи на алейку справа від нас. — Четвертий у ряді.

Ми пішли алейкою до масивного мармурового склепу, який був обсипаний мармуровими камінчиками й оточений таким же мармуровим бордюром.

— Ось він, — сказав Палскі, й узяв у мене ключ.

— Як відреагував старий Джефферсон? — запитав Ретнік, спостерігаючи за Палскі, котрий рушив до дверей склепу. — Закладаюся, що йому було що сказати тобі, детективе.

— Овва! — у голосі Палскі вчувалася нотка здивування, коли він повернувся обличчям у наш бік. — Хтось уже побував тут до нас!

Ретнік пішов уперед. Я не відставав од нього. Ми побачили, як Палскі, штовхнувши, відчинив двері склепу. Замок був зламаний. Ми помітили, де саме поміж двері й замок вставили якийсь свого роду важіль. Мармур був надтріснутий, і шматочок його відламався. Хтось доклав чимало гарячкових зусиль, аби зламати цей замок.

— Нічого не торкайся, — застеріг Ретнік Палскі. — Давайте поглянемо.

Він окинув склеп променем світла від ліхтарика. Перед нами на полицях лежали чотири труни. Та, що мала стояти на найнижчій полиці, тепер без кришки була зіперта на стіну склепу. Ми підійшли вперед і заглянули у труну. На дні лежав довгий свинцевий брусок, але більше нічого.

— Заради всього святого, — вигукнув Ретнік. — Схоже на те, що хтось украв тіло!

— Можливо, там ніколи й не було тіла, — мовив я.

Він різко повернувся до мене з нетерплячим роздратуванням на обличчі.

— Що ти маєш на увазі? Як багато ти приховав від мене?

— Я повідомив вам усе, що знав, — відповів я коротко. — Та це все ще не забороняє мені використовувати своєї голови, правда ж?

Лейтенант розлючено повернувся до Палскі.

— Забери цей ящик у головне управління, і нехай там його належно оглянуть. Можливо, на ньому є відбитки пальців. А ми з цим кмітливим детективом трохи прогуляємося.

Він схопив мене за руку і вивів зі склепу, тим часом як Палскі попрямував алеєю до поліцейського авто, де почав викликати головне управління по рації.

Коли ми відійшли так, щоб нас не було чути, Ретнік сів на одну з могил і засунув у рот сигару.

— Давай, детективе, розповідай, що там у тебе в тій чортовій голові.

— Просто зараз — ще нічого, — відповів я. — А вас не хвилює те, що ви сидите на чиїсь мертвій дружині, або чоловікові, або матері?

— Мені начхати, на кому я сиджу, — огризнувся Ретнік. — Сьогодні вранці мені телефонував мер... мій впливовий шурин хоче знати, коли вже я розкрию цю справу, — він люто жував сигару. — Як тобі таке? Навіть мій шурин тисне на мене.

— Суворо, — сказав я.

— Що дає тобі підстави вважати, що у труні не було тіла?

— Це — лише думка. Тіло Беллінґа згоріло на попіл. Навіщо його викрадати? Тіла все одно неможливо було б ідентифікувати. Тоді навіщо ризикувати і завдавати собі клопоту, зламуючи двері у склеп і витягуючи геть рештки? Тільки тому, що в труні не було тіла Германа, я вирішив, що там мало би бути тіло Беллінґа. Тепер не думаю, що там узагалі було чиєсь тіло. Труну відправили сюди навантаженою свинцем. Ніякого тіла у ній не було.