— Не знаю, чи хочу гаяти час із тобою, детективе, — сказав Ретнік, щойно я зачинив двері та підійшов до його столу. — Чого тобі?

— Тепер я працюю на містера Джефферсона, — мовив я. — Гадав, що вам потрібно про це знати.

Його обличчя скам'яніло.

— Якщо ти заважатимеш моєму розслідуванню, Раяне, — відчеканив він, — я подбаю про те, аби ти втратив свою ліцензію. Попереджаю тебе, — лейтенант замовк, а тоді продовжив: — Скільки він тобі платить?

Я сів на стілець із високою спинкою.

— Достатньо. У мене не буде змоги завадити чому-небудь. Я лечу в Гонконг.

— Хто б не хотів бути приватним детективом... — сказав він. — Гонконг, так? Сам би не відмовився полетіти туди. Що, по-твоєму, ти робитимеш, коли прибудеш туди?

— Старий хоче дізнатися про дівчину. Він гадає, що ми так ні до чого і не прийдемо, доки я не розкопаю її походження. Він може мати рацію.

Ретнік кілька хвилин крутив у руках кулькову ручку, а тоді сказав:

— Це буде лише марна трата грошей і часу, та припускаю, що це не надто турбуватиме тебе, поки за це непогано платять.

— Не турбуватиме, — сказав я бадьоро. — Він може дозволити задовольнити свої забаганки, а у мене є змога виділити на це час. Можливо, мені навіть і пощастить.

— Мені відомо про неї стільки, скільки й тобі вдасться коли-небудь дізнатися. Мені не потрібно було летіти в Гонконг, аби про це довідатись. Усе, що мені знадобилося для цього, — це надіслати телеграму.

— І що ж вам удалось дізнатися?

— Її звали Джоан Чунґ... Оце так бісове ім'я, правда ж? Три роки тому її спіймали, коли вона висаджувалася в Гонконгу з джонки, що пливла з Макао. Шість тижнів була ув'язнена, а тоді отримала документи. Вона працювала танцівницею у «Пагода-клубі», і, можливо, це означає, що вона була повією, — він почухав вухо, із хвилину дивлячись через вікно, а тоді продовжив: — Вона вийшла заміж за Джефферсона у присутності американського консула 21 вересня минулого року. Вони жили разом у китайській будівлі, яку називають готелем «Небесна імперія». Схоже, у Джефферсона не було роботи. Ймовірно, він жив на ті кошти, які заробляла вона, і те, що брав у свого батька. 6 вересня цього року Герман загинув в автокатастрофі, і вона звернулася до американського консула за дозволом перевезти тіло небіжчика назад до його дому. От і вся історія. Тож навіщо летіти в Гонконг?

— Мені за це заплатили. Так чи інакше, я не стоятиму на вашому шляху.

Він злісно вишкірив зуби.

— Щодо цього не турбуйся, детективе. Я зможу будь-якої миті прибрати тебе зі свого шляху.

Я не заперечував. Інколи йому потрібно було відчувати свою важливість — і це був один із таких моментів.

— Ну що, як просувається справа? Уже дійшли до чогось?

— Ні, — він сердито глянув на промокальний папір із чорнильною плямою. — Найбільших труднощів мені завдає питання, чому вона приїхала у твою контору о третій ранку.

— Так. Можливо, я отримаю відповідь у Гонконгу, — я зупинився, щоб закурити сигарету, а тоді продовжив: — Старий Джефферсон має багато грошей. Припускаю, що їх мав би успадкувати його син. Якщо батько не змінить заповіту, Джоан мала б стати його спадкоємицею, оскільки син тепер мертвий. Хтось міг спокуситись убити її, щоб вона нічого не успадкувала. Хотів би я знати, кому перейдуть його гроші тепер. Це міг би бути мотив для вбивства.

Ретнік певний час обмірковував дещо, а тоді сказав:

— Час від часу в тебе виникає слушна ідея. О так, це справді хороша думка.

— Ви знайомі з секретаркою старого — Джанет Вест? Мене геть не здивує, якщо вона отримає трохи грошей Джефферсона, коли він помре. Припускаю, що колись ця дівчина перебувала у тісних стосунках із його сином. Було б добре перевірити, де вона була о третій годині, коли застрелили китаянку.

— І як же я це зроблю? — запитав Ретнік. — Я зустрічав її. Старий зачарований нею. Якщо почну ритися в її приватному житті, то можу натрапити на неприємності, а мені цього не треба. Він має значний вплив у місті, — лейтенант із надією поглянув на мене. — Чому ти вирішив, що у неї були стосунки з його сином?

— Я розмовляв із нею. У Джанет хороша витримка, та часом і вона була на межі. Не наводжу вас на думку, що це вона вбила дівчину, але, можливо, їй відомо про все це більше, ніж вона удає. Може, у неї є честолюбний хлопець.

— Я не займатимуся цим питанням, — сказав Ретнік. — Що мені потрібно з'ясувати — то це те, чому ця жовтошкіра прийшла у твою контору. Щойно про це дізнаюся — справу розкрито.

Я підвівся.

— Може, й ваша правда. А коли слідство? Я б хотів вирушити якомога швидше.

— Завтра о десятій. Це нічого не означатиме, але тобі слід там бути, — він ткнув кульковою ручкою у промокальний папір. — Не забувай: якщо щось з'ясуєш, сповісти мені.

— А ви нічого не робитимете за свою платню?

Лейтенант скривився, наче вкусив кисле яблуко.

— А хто називає це платнею? Я повинен стежити за своїми кроками. Джефферсон відіграє...

— Знаю... ви мені це говорили.

Я залишив Ретніка протикати ще більше дірок у промокальному папері. Убивця Джоан Джефферсон був би радий побачити лейтенанта: це видовище додало б йому чимало впевненості.

Я повернувся у свою контору. Коли уже намірився відмикати двері, у мене виникла ідея. Пройшовши кілька ярдів далі коридором, я постукав у двері Джея Вейда, а потім поштовхом відчинив їх.

Я увійшов у велику, гарно вмебльовану контору: до дверей був повернутий стіл, на якому стояли магнітофон, телефон, портативна друкарська машинка і пара сталевих канцелярських ящиків.

Вейд, сидячи за столом, курив люльку. У руці він тримав ручку, а перед ним лежали папери.

Справа від нього були ще одні двері. Крізь них долинало клацання друкарської машинки.

Ця контора мала значно успішніший вигляд, ніж моя, але бути промисловим хіміком — оплачуваніше заняття, аніж бути приватним детективом.

— Привіт, — сказав Вейд, безперечно, радий мене бачити. Він наполовину звівся на ноги, вказуючи на шкіряне крісло біля свого столу. — Проходьте та сідайте.

Я так і зробив.

— Це неочікувано, — він поглянув на свій золотий годинник «Омега». — Може, чогось вип'єте? Уже майже шоста. Як щодо шотландського віскі?

Він виглядав таким занепокоєним, поводячись як господар, що я погодився випити шотландського віскі. Вейд витягнув із шухляди пляшку та дві склянки і налив у них великі порції. Тоді попросив пробачення, що у нього немає льоду. Я сказав, що переб'юся: колись зав'язував, а зараз уже навіть не перебираю. Ми всміхнулись один одному і випили. Це було хороше шотландське віскі.

— Ваша розповідь про Германа Джефферсона зацікавила мене, — сказав я. — Хочу запитати, чи можете ви поділитися ще якоюсь інформацією. Я плаваю уздовж берега. Будь-який гачок згодився б...

— Авжеж, звичайно, — він виглядав так, як міг би виглядати сенбернар, почувши крик про допомогу. — Який саме гачок ви маєте на увазі?

Я відповів йому спантеличеним виразом обличчя «хотів-би-я-знати», яким завжди користуюся, маючи справу з такими людьми, як Джей Вейд.

— Не знаю, — мовив я. — Моє завдання — зібрати якомога більше фактів, сподіваючись, що вони матимуть сенс. Наприклад, ви були знайомі з Джефферсоном. Дещо розповіли мені про його характер. Ви, зокрема, сказали, що він був нерозсудливий, трохи випивав, встрявав у бійки і загалом створював пекло. А як він поводився з жінками?

На Вейдовому засмаглому обличчі з'явився вираз раптового праведного обурення. Я міг здогадатись, як справи із жінками у нього самого. Його сексуальні пориви вирішувались за допомогою гольф-клубу.

— Він був огидний із жінками. Так, коли ти молодий, то веселишся з дівчатами, і я так робив, але Герман був явно зіпсований морально. Якби його батько не мав такого значного впливу в цьому місті, то скандали були б нескінченні.

— Із певною дівчиною зокрема? — запитав я.

Він завагався, а тоді сказав:

— Я не люблю називати імен, але була ця дівчина. Джанет Вест. Вона — секретарка містера Джефферсона. Вона... — Вейд замовк і відвів очі. — Послухайте, пробачте, не думаю, що я повинен говорити про це. Зрештою, це трапилося майже дев'ять років тому. Я знаю про це, бо Герман розповів мені, та це не дає права розказувати вам.