На пристані я оплатив таксі, біля турнікета придбав квиток і сів на пором, який уже наповнили китайські бізнесмени, американські туристи та кілька чарівних китаянок, одягнених у ціпао з вирізами по обидва боки, щоб показати стрункі ноги.

Я сів біля перил і, поки пором пробивався крізь блакитні води протоки до острова Гонконг, намагався зорієнтуватись у новому середовищі.

Здавалося, минуло багатенько часу, відколи я залишив Пасадена-сіті. Мою поїздку довелося відкласти на кілька днів через гостя-убивцю. Я не розповів Ретніку всієї історії: сказав лише, що увійшов у свою квартиру, наткнувся там на цього нікчему й почав із ним битися. Про мету мого гостя я збрехав, ніби не маю жодного уявлення, можливо, то був злодюжка. Ретніку це не сподобалося. Як і не сподобався глушник на револьвері, але я дотримувався своєї розповіді та з цим і пішов. Принаймні я міг летіти в Гонконг, і то було єдине, що мене турбувало.

Я був упевнений, що чоловіком, який найняв того нікчему вбити мене, був таємничий Джон Гардвік. Купивши ще один пістолет тридцять восьмого калібру, я сказав собі, що надалі не повинен пересуватися без нього. Та я часто щось подібне обіцяю, а потім швидко забуваю.

Пором глухо ударився об пристань, й усі, а в тому числі і я, зійшли на берег.

Ваньчай був майже на сто відсотків китайським. Окрім двох огрядних моряків-американців, котрі жували гумки, спрямувавши невідь-куди свої байдужі погляди, увесь прибережний район був переповнений китайцями, які поспішали й штовхалися, кулі, що йшли, похитуючись під нестерпними ношами, продавцями городини, котрі сиділи навпочіпки на узбіччі, китайськими дітьми, які пильнували китайських немовлят, близько дюжини китайських дівчат, що пильно дивилися на мене заманливими чорними очима, та всюдисущими рикшами, котрі ожили, побачивши мене. Між крамницями наручних годинників та дешевих іграшок я побачив вхід до готелю «Небесна імперія».

Волочачи свою валізу, мені вдалося безпечно перейти дорогу і, докладаючи зусиль, піднятися стрімкими вузькими сходами до малесенького фойє готелю.

За стійкою сидів китаєць похилого віку в чорній шапочці і такому ж кітелі. На підборідді у нього росли поодинокі сиві волоски. Його мигдалеподібні очі були вицвілі й байдужі.

— Мені потрібна кімната, — сказав я, опускаючи валізу.

Він неспішно оглянув мене. Я не був одягнутий у свій найкращий костюм, та й сорочка бажала бути кращою після перельоту. Тож я хоч і не виглядав, як волоцюга, але й не надто краще за нього.

Китаєць витягнув книжку в оправі з загнутими сторінками й подав її мені разом із кульковою ручкою. У книзі були лише китайські ієрогліфи. Я написав своє ім'я та національність у відповідних місцях і віддав книгу з ручкою. Потім він узяв із полиці ключ і вручив мені.

— Десять доларів, — проказав він. — Кімната двадцять сім.

Я дав йому десять гонконгівських доларів, узяв ключ і, коли він вказав рукою на правий бік вузького коридору, попрямував туди зі своєю валізою. Десь на середині коридору відчинилися двері, і худий білий американський моряк у кепці, повернутій під смішним кутом, вийшов із кімнати. Місця пройти не було, тож я повернувся боком, пропускаючи хлопця. За ним вийшла присадкувата китаянка в рожевому ціпао зі знудьгованим виразом на байдужому обличчі. Вона нагадала мені добре вгодованого пекінеса. Моряк, ледь зачепивши мене, пройшов повз, підморгуючи. Дівчина дріботіла за ним. Я рушив далі коридором до кімнати двадцять сім. Просунувши ключ у замок, відчинив кімнату десять на десять футів із двоспальним ліжком, стільцем з високою спинкою, шафою, тазом на білому столі, смужкою потертого килима та вікном. З нього було видно ще одну будівлю, яка, мабуть, була пральнею, судячи з рушників, простирадл та чудернацької спідньої білизни, що сушилися на бамбукових жердинах, які виступали з вікон.

Поставивши валізу, я сів на тверде ліжко. Я весь час пітнів і тепер почувався дуже брудним. Зараз я б охоче був у «Глостері» чи «Пенінс'юле», де міг би прийняти першокласний душ і випити крижаного пива. Але я приїхав аж так далеко не для того, щоб поніжити себе розкішшю. Саме тут жили Герман Джефферсон та його китайська дружина. Якщо вони вважали цей готель достатньо хорошим, то таким він буде і для мене.

Через деякий час я почав пітніти менше. Я налив води у надтріснутий таз й умився. Тоді розпакував свої речі і сховав їх у шафу. Готель був дуже тихий. Я навіть чув гул віддаленого транспорту, але більше нічого. Поглянув на годинник. Була уже без двадцяти шоста. Я побачив засунуту за ремінець візитку, яку дав мені присадкуватий китаєць, витягнув її і прочитав. Там було зазначено: «Вонґ Гопго. Гід, який розмовляє англійською», а також вказаний номер телефону. Я поклав візитку в гаманець, а тоді відчинив двері й вийшов у коридор.

Зіпершись на одвірок кімнати навпроти, стояла китайська дівчина. Вона була маленька, гарно та міцно збудована. Своє блискуче чорне волосся вона зібрала у товстий пучок на потилиці. На дівчину в білій блузці й обтислій темно-зеленій спідниці було приємно дивитися, та нічим надзвичайним вона не вирізнялася. Китаянка зиркнула прямо на мене так, наче упродовж певного часу терпляче чекала, коли ж я з'явлюся.

— Здрастуйте, містере, — сказала вона, широко всміхаючись. — Мене звати Лейла. А вас?

— Нельсон Раян, — відповів я, зачиняючи свої двері та повертаючи у них ключ. — Називайте мене просто Нельсон. Ви тут мешкаєте?

— Так, — її привітні чорні очі оглядали мене. — Дуже мало американських джентльменів мешкають у цьому готелі. Ви справді поселилися тут?

— Саме так. А ви тут уже давно?

— Вісімнадцять місяців, — у неї був своєрідний акцент. Мені доводилось зосереджуватися, аби зрозуміти, що вона каже. Китаянка зиркнула на мене поглядом, який передавав саме те, що вона мала на увазі. — Коли тобі захочеться любові, ти зустрінешся зі мною?

Із хвилину я почувався збентежено, а тоді зумів усміхнутися.

— Я запам'ятаю, але не покладайтеся на це.

Двері далі по коридору відчинились, і звідти вийшов опасистий маленький чоловік, який міг бути італійцем чи французом. Він поспіхом проскочив повз, навіть не глянувши на мене. Позаду нього йшла дуже юна китаянка. Не думаю, що їй було більше шістнадцяти, але через їхню зовнішність важко про таке судити. Проходячи мимо, вона окинула мене зацікавленим поглядом. Тепер я більше не мав жодних ілюзій стосовно того, у який саме тип готелю поселився.

Лейла припідняла маленькі груди й ввічливо запитала:

— Може, ви хотіли б зайти до мене вже?

— Не зараз, — сказав я. — Я зайнятий. Можливо, іншого разу.

— Американські джентльмени завжди такі зайняті, — відповіла Лейла. — Може, сьогодні ввечері?

— Я дам знати.

Вона надула губи.

— Насправді це нічого не означає. Ви або прийдете, або ні.

— Слушна думка. Та зараз у мене справи, — і я пішов далі коридором до фойє, де старий китайський портьє сидів так безпристрасно, як Будда.

Спустившись сходами, я вийшов на багатолюдну, охоплену спекою вулицю. До мене миттю підбіг рикша.

— Головне управління поліції, — сказав я йому.

Він побіг підтюпцем. Після того, як ми проїхали дві чи три сотні ярдів, я усвідомив помилку вибору такого транспортного засобу. Великі блискучі машини й вантажівки зовсім не поважали рикш. Щосекунди я відчував: ось-ось мене розчавить. Дивуючись, що все ще цілий, я відчув неабияке полегшення, коли ми врешті-решт зупинилися перед головним поліцейським відділенням Гонконгу.

Спочатку я виклав суть своєї справи черговому сержантові, а потім мене відвели у маленький охайний кабінет, де головний інспектор із сивим волоссям і настовбурченими вусами байдуже поглянув на мене і вказав на стілець.

Я відрекомендувався, а потім назвався і він. Його було звати МакКарті, і розмовляв він із відчутним шотландським акцентом.

— Джефферсон? — інспектор відхилився назад на стільці і взяв уже добряче зношену люльку «Дангілл». Набиваючи її тютюном, він продовжив: — Через що увесь цей гамір? Я вже мав справу із запитом про цього чоловіка з Пасадена-сіті. Хто він вам?