Старенька вклонилася при їхньому наближенні, а собака, загарчавши, відступив.

— Добривечір, отче Церкі! — протяжно привіталася вона. — Я також рада бачити разом із вами... брата.

— Привіт, пані Ґральс...

Собака гавкнув, наїжачився і почав шалений танок, вдавано кидаючись із вищиреними іклами на голі щиколотки абата. Пані Ґральс жваво стукнула свого вихованця порожньою корзиною. Зуби тварини вп’ялися в кошик — пес пішов проти власної хазяйки. Проте пані Ґральс і далі відбивалася від шестиногого; смачно влучивши кілька разів по ньому своєю ношею, вона змусила нападника відступити. Той, не покинувши гарчати, відбіг до воріт.

— Сьогодні Прісцилла в такому дивному настрої, — люб’язно завважив Церкі. — В неї будуть цуценята?

— Звиняйте гріхи мої, вашмосць, — промовила пані Ґральс, — се не від цуциків вона так ґзицця — дідько б її забрав! — а той чолов’яга понаворожував, бо любить ворожити, і теперечки вона боїцця геть усіх. Звиняйте мене за сей гріх.

— Усе гаразд, пані Ґральс. Доброї вам ночі!

Але так просто їм утекти не вдалося. Вона схопила настоятеля за рукав і невідпорно всміхнулася беззубим ротом:

— На хвильку, отче. Одна хвилиночка для старої помідорниці. Невже не знайдецця?

— Звичайно ж, знайдеться. Буду радий...

Джошуа косо вишкірився до абата і рушив до воріт на переговори із собакою щодо їхнього права пройти. Прісцилла втупила у нього відверто зневажливий погляд.

— Ось, панотче, ось вам, — говорила пані Ґральс. — Візьміть троха на пожертви. Ось... — Церкі запротестував під дзвін монет. — Ні-ні, беріть іще, беріть, — наполягала вона. — Бігми, знаю, шо ви завжди кажете, але я не така нужденна, як може здацця. А ви робите хорошу справу. Якшо не візьмете ви, то нікому хорошому вони не дістануцця, і на дідька се потрібно? Осьо. Я спродала помідорчики, взяла за них майже шо хтіла, накупила їжі на тиждень уперед і на’іть цяцьку для Рейчел. Хочу, шоб ви їх забрали. Осьо.

— Це дуже люб’язно з вашого...

— Гр-р-р-гар, — авторитарно гавкнуло з-під воріт. — Гр-р-р-гар! Гав! Гав! Гр-р-р-ГАВ! — потім щось хутко заскавучало, затявкало, і Прісцилла, підвиваючи, остаточно дала драпака.

Джошуа повернувся назад, тримаючи руки в рукавах.

— Чоловіче, ти цілий?

— Гр-р-р-гар! — відповів чернець.

— Що ти, на Бога, зробив із нею?

— Гр-р-р-гар, — авторитарно гавкнуло з-під воріт. — Гр-р-р-гар! Гав! Гав! Гр-р-р-ГАВ! — повторив Джошуа і пояснив: — Прісцилла вірить у перевертнів. То вона дзявкала. Тепер можна зайти у ворота.

Собака зник, але пані Ґральс не відпускала рукав абата.

— Ше тільки одну хвильку вашої уваги, панотче, і я більше вас не триматиму. Хотіла з вами поговорити про маленьку Рейчел. Я думаю про хрещення і дозвольте спитать, якби ви нас пошанували...

— Пані Ґральс, — лагідно перебив її абат, — ідіть до свого пароха. Цим слід зайнятися саме йому. Не мені. Я не маю своєї парафії, тільки абатство. Поговоріть з отцем Сіло з церкви Святого Михаїла. В нашому ж храмі навіть купелі немає. І жінкам заборонено заходити, хіба що на галереї...

— А купіль є в каплиці у сестер, і жінкам можна...

— Вам до отця Сіло, не до мене. Про це потрібно зробити запис у парафіяльній книзі. Тільки в разі надзвичайної ситуації я маю право...

— Так-так, я про це знаю, але я говорила з отцем Сіло. Я носила Рейчел до нього в церкву, і той дурінь не схотів її навіть торкатися.

— Він відмовився похрестити Рейчел?

— Саме так, дурінь такий.

— Пані Ґральс, ви зараз про священика говорите, а він не дурінь. Я його добре знаю. Значить, у нього мусили бути на це вагомі причини. Якщо ви з ними не погоджуєтеся, то вам потрібно знайти когось іншого, але не монастирського священика. Може, поговоріть із пастором у храмі Святої Мейзі?

— Таж я і з ним говорила... — Жінка пустилася, на перший погляд, у тривале пояснення своєї гризні від імені нехрещеної Рейчел. Монахи спершу слухали дуже уважно, та раптом Джошуа схопив абата за руку вище ліктя. Його нігті впинались у шкіру настоятеля, поки той не скривився від болю і з силою не відірвав пальці інженера.

— Що ти робиш? — прошепотів він, а потім помітив вираз на обличчі ченця. Погляд Джошуа прикипів до старої жінки, немовби та була якимсь василіском[206]. Церкі й собі подивився в тому напрямку, але нічого дивнішого від звичайного не побачив. Другу голову наполовину прикривала така собі вуаль, але брат Джошуа бачив її не вперше.

— Пробачте, пані Ґральс, — перебив її Церкі, щойно вона захекалася, — я і справді кваплюся. Отож послухайте таке: я зателефоную отцеві Сіло у вашім питанні, але це максимум, чим можу зарадити. Іще побачимося, я в цьому не сумніваюся.

— Страшенно вам дякую і звиняйте гріхи мої — за те, що затримала.

— Добраніч, пані Ґральс!

Вони ввійшли до брами та рушили в напрямку трапезної. Джошуа постукував себе долонею по скроні, мовби намагався ввігнати дутики на свої місця.

— Чому ти на неї так витріщався? — суворо запитав абат. — Мені це здалося досить грубим.

— Хіба ви не помітили?

— Помітив що?

— Значить, не помітили. Ну... та мабуть, нічого. Хто ця Рейчел? Чому її не хочуть охрестити? Це донька цієї жінки?

Настоятель невесело посміхнувся:

— Саме за це пані Ґральс і бореться. Однак постає запитання, чи можна вважати Рейчел її донькою, її сестрою... чи просто виростом на плечі?

— Рейчел?.. Це інша голова!

— Не кричи так. Бо ще почує тебе.

— І вона хоче її похрестити?

— Причому негайно, як ти міг помітити. Схоже на якусь одержимість.

— І як такі речі вирішуються? — змахнув руками Джошуа.

— Не знаю і знати не хочу. Я вдячний Небесам, що не мені розв’язувати цю задачку. Якби ж це був звичайний випадок із сіамськими близнюками, то все було би просто. Але ж ні. Старожили говорять, що коли пані Ґральс народилася, то Рейчел іще не було.

— Селянські байки!

— Можливо. Але дехто готовий їх підтвердити під присягою. То скільки душ у старої жінки, якщо її додаткова голова просто потім «взяла і виросла»? Такі питання спричиняють виразки у високопосадовців, синку. То що ти там помітив? Чому ти витріщався на неї і намагався пощипати мою руку до синців?

Чернець відповів не одразу.

— Воно до мене всміхнулося, — нарешті промовив він.

— Що всміхнулося?

— Її додаткова... е-е, Рейчел. Вона всміхнулася. Мені здалося, що голова от-от прокинеться.

Абат зупинив інженера перед самісіньким входом у трапезну і допитливо глянув на нього.

— Вона всміхнулася, — щиро повторив Джошуа.

— Тобі здалося.

— Так, владико.

— Значить, і сприймай це так, ніби тобі здалося.

Брат Джошуа спробував.

— Я не можу, — зізнався він.

Абат вкинув монетки старої в скриньку для пожертв біднякам.

— Ходімо всередину, — запропонував він.

Нова трапезна була дуже функціональною, вся блищала хромом, враховувала акустичні властивості приміщення та могла похвалитися бактерицидним освітленням. Жодних вам закопчених каменів, лойових свічок, дерев’яних полумисків чи сиру, достиглого в підвалах. Якби не столи, розставлені у формі розп’яття, та ряд образів на одній стіні, складалось би враження, нібито це їдальня на якомусь заводі. Змінилася сама атмосфера, як і в усьому абатстві. Після багатьох сторіч тяжкої служби зі збереження решток культури, що дісталися в спадщину від давно загиблого світу, монахи стали свідками появи нової та могутнішої цивілізації. Старі завдання виконано, нові поставлено. Минуле шанували, виставляли у скляних вітринах, але до сучасності воно тепер стосунку не мало. Орден жив у ногу з часом, урановою добою сталі та яскравих ракет, серед гарчання важкої машинерії й тонкого вищання конвертерів у зорельотних рушіях. Орден жив у ногу з часом... принаймні про людське око.