— Справді?

— Так. Шкода. Хтось у мене поцупив мою синьоголову козу.

— Синьоголову козу?

— Ваша Ясносте, у неї голова така ж лиса, як і в Ганнеґана, а синя — немов кінчик носа брата Армбрустера. Я радий був би подарувати вам тварину, але якийсь поганець підгріб її ще до вашого приїзду.

Абат зціпив зуби і вже заніс п’яту над пальцем ноги Поета. Тон Таддес ледь насупився, але, схоже, був готовий розплутувати клубок його туманних думок.

— Нам потрібна синьоголова коза? — спитав він у секретаря.

— Нагальної потреби, здається, немає, пане, — відповів той.

— Як це немає?! Вона ж очевидна! — обурився Поет. — Подейкують, ви складаєте рівняння, які одного дня змінять світ. Подейкують, займається світло нового дня. Значить, якщо бути світлу, то потрібен хтось, кого можна було би звинуватити в мороці минулого.

— Ах, ось тут до чого коза! — Тон Таддео зиркнув на абата: — Кволий жарт. Це найкраще, на що він здатен?

— Що взяти з безробітька. Але давайте поговоримо про щось розум...

— Ні-ні-ні-ні! — заперечив Поет. — Ви неправильно мене зрозуміли. Ваша Ясносте. Козу потрібно помістити в святилище для вшанування. Не для огуди! Увінчайте її короною, що дісталася вам від святого Лейбовіца, і подякуйте її за новий день. А потім погудьте Лейбовіца і виженіть його в пустелю! Так вам не доведеться носити другий вінець. Терновий. Це зветься Відповідальністю.

Ворожість Поета вирвалася назовні, тепер він навіть не вдавав із себе гумориста. Тон подарував йому крижаний погляд. Настоятель знову заніс п’яту над пальцем ноги Поета і знову неохоче зглянувся над ним.

— А коли, — ніяк не вгавав блазень, — військо вашого покровителя підійде до абатства, щоби його захопити, козу можна випустити у двір і навчити мекати: «Тут нікого немає, тільки я. І більше нікого» — щоразу, як надходитиме незнайомець.

Один зі старшин підхопився зі свого дзиґлика, його рука інстинктивно потягнулася до шаблі. Він смиконув за ефес, і шість цалів сталі вигулькнуло з піхов, застерігаючи Поета. Тон ухопив солдата за руку і спробував примусити його вернути клинок на місце, але з таким самим успіхом можна було би посмикати за руку мармурову статую.

— A-а, то ви не тільки пером махаєте, а ще й мечем! — під’юджував його Поет, котрого, вочевидь, не страшила смерть. — У складених вами начерках абатства читається справжній мистецький хист...

Старшина гаркнув якесь блюзнірство і цілком оголив зброю. Але його схопили товариші, перш ніж він встигнув кинутися вперед. Приголомшений гомін здійнявся над усією конгрегацією[156], поки злякані ченці зіскакували на ноги. Поет і далі холоднокровно посміхався.

— ...мистецький хист, — продовжував він. — Я передрікаю, що одного дня ваші креслюнки тунелів під мурами прикрашатимуть музей образотворчого...

З-під стола почувся глухий чвак! Поет, не догризши кавалок м’яса, перервався на слові, дістав кістку-вилочку з рота та сполотнів. Він щось ремиґнув, ковтнув і ніби поменшав. Невидющим поглядом втупився у стелю.

— Віддавите! — пробурмотів він кутиком губ.

— Ти скінчив патякати? — поцікавився абат, тиснучи й далі.

— Здається, в мене кістка в горлі застрягла, — припустив Поет.

— Хочеш, щоби тобі пробачили?

— Боюся, вибору в мене немає.

— Шкода. Нам тебе бракуватиме. — Пауло для закріплення ще раз добряче проїхався по пальцю. — Можеш бути вільний.

Поет шумно видихнув, промокнув вуста і підвівся. Осушив келих вина та, перевернувши, залишив посеред таці. Щось у його манерах змушувало решту спостерігати за ним. Він відтягнув великим пальцем повіку, схилився над своєю складеною в жменю рукою та потиснув. Очне яблуко вискочило просто в долоню, через що тексарканці аж крекнули, бо, вочевидь, не знали про штучне око Поета.

— Пильнуй за ними! — наказав він своєму скляному оку і примостив його на ніжку перевернутого винного келиха, звідки те лихо дивилося на тона Таддео. — Доброго всім вам вечора, вельможні панове, — попрощався із товариством за столом та покрокував геть.

Сердитий старшина вилаявся і спробував вирватися з міцних рук поплічників.

— Відведіть його до покою і посидьте на ньому, поки не охолоне, — наказав їм тон. — І краще простежте, щоби він не мав жодної нагоди дістатися до того схибленого.

— Мені надзвичайно прикро, — звернувся Таддео до абата, коли побуряковілого гвардійця потягнули геть. — Вони мені не слуги, і я не можу їм наказувати. Але я обіцяю, що він на колінах благатиме прощення. А якщо відмовиться і не схоче негайно ж поїхати звідси геть, то муситиме стати на герць особисто зі мною ще до завтрашнього полудня.

— Ніякого кровопролиття! — став благати настоятель. — Це все пусте. Давайте просто забудемо про пригоду. — В старого тремтіли руки, він аж посірів.

— Він вибачиться і поїде геть, — наполягав тон Таддео, — або я запропоную йому поплатитися за це головою. Не переживайте, він не наважиться зі мною фехтувати, бо в разі своєї перемоги привселюдно піде на палю, куди його посадить Ганнеґан, поки його дружину... забудьте. Він стане на коліна і проситиме прощення. В будь-якому разі, мені страшенно соромно, що таке могло статися.

— Я мав би викинути Поета, щойно він тут об’явився. Він усе це спровокував, а я не спромігся його зупинити. Це було очевидне підбурювання.

— Підбурювання? Вигадливими брехнями мандрівного блазня? Правда, Джозард повівся, немовбито обвинувачення Поета були правдиві.

— То вам не відомо, що вони й справді готують розлогу реляцію про військовий потенціал нашого абатства як укріплення?

Учений аж роззявив рот. Він не йняв віри цим словам і переводив погляд з одного священика на іншого.

— Невже це правда? — запитав після тривалої паузи.

Абат кивнув.

— І ви дозволили нам тут залишатися.

— У нас немає секретів. Вашим товаришам вільно робити такі дослідження, якщо вони цього бажають. Я не гадатиму, навіщо їм потрібні такі відомості. Адже версія Поета — суцільна вигадка.

— Безперечно, — слабко промовив тон, не дивлячись співрозмовникові в очі.

— Адже у вашого володаря немає агресивних амбіцій у цім краю, на що натякав Поет.

— Звісно ж, ні.

— Та якби такі й були, я певен, що йому вистачить мудрості чи принаймні мудрих радників, які пояснять, що головна цінність нашого абатства — зібрання стародавньої мудрості, яка тут зберігається і має більше ваги, ніж значення цього місця як цитаделі.

Тон уловив благальну нотку, підтекст супліки про допомогу в голосі монаха, і він, здавалося, замислився над словами, трохи подлубуючи їжу і нічого не говорячи якийсь час.

— Ми повернемося до цієї теми ще раз перед моїм від’їздом до колегіуму, — впівголоса пообіцяв він.

Бенкетну залу неначе вкрив задушливий морок, але він помалу став танути, коли після трапези у дворі залунали групові співи, й остаточно зник, коли надійшов час лекції вченого у Великій залі. Схоже, ніяковість ситуації було врешті-решт подолано, і в товаристві запанувала атмосфера хоча би позірної щирості.

Дом Пауло провів тона до кафедри. За ними йшли Ґолт і секретар дослідника. Всі разом вони вибралися на поміст. Після офіційного відрекомендовування тона абатом вибухнули сердечні оплески, а тиша, яка запанувала згодом, викликала німе очікування, як у суді перед оголошенням вироку. Ніхто не вважав ученого обдарованим промовцем, проте чернечий загал цілком задовольнився його вердиктом.

— Я вражений нашими знахідками тут, — сказав він. — Кілька тижнів тому я нізащо не повірив би, і не вірив, що документи, збережені в Меморіалі, можуть насправді походити із часів, що передували падінню останньої могутньої цивілізації. В це досі не віриться, але всі докази говорять на користь гіпотези про автентичність записів. Уже сам факт, що вони тут збереглися, — просто диво, та, як на мене, ще більш неймовірним є те, що в нашому столітті їх існування досі ніхто не помічав. Принаймні по сьогодні. Нещодавно в нас з’явилися люди, здатні оцінити їх реальне значення — і це не тільки я. Навіть не уявляю, що з ними міг би провернути тон Кашлер ще сімдесят років тому! Але зараз, на жаль, він мертвий.