— У ній. У тому, як вона дивиться на мене, як розпитує.

— Жінка? — Джемма підняла брови. — О, це вже недобре.

— Чому?

— Чоловіків так легко відволікти гарним личком.

— Якщо детектив Ріццолі копатиме далі, зрештою опиниться тут. Захоче поговорити з тобою.

— То хай приходить. Що вона тут знайде? — Джемма махнула рукою. — Роззирнися! Вони увійдуть, глянуть на мої трав’яні чаї й вирішать, що я просто стара хіпанка, яка не може сказати нічого корисного. Коли ти — п’ятдесятилітня жінка, на тебе вже ніхто не дивиться, ніхто не хоче чути твоєї думки. Старому его важко з цим жити. Але, чорт забирай, стає значно простіше вийти сухою з води.

Джозефіна засміялася.

— То треба просто зачекати, поки мені виповниться п’ятдесят, і я буду вільна?

— Ти уже можеш бути вільна, у тому, що стосується поліції.

Джозефіна тихо мовила:

— Мене не лише поліція лякає після цих записок. Після того, що я знайшла в машині.

— Так, — погодилася Джемма. — Є страшніші речі.

Вона помовчала, тоді подивилася на Джозефіну через стіл.

— То чому ти досі жива?

Запитання збентежило молоду жінку.

— Думаєш, я вже мала б бути мертва?

— Навіщо якомусь психові марнувати час, лякаючи тебе тими моторошними записками? Лишаючи тобі химерні подарунки в машині? Чому б просто не вбити тебе?

— Може, тому, що до цього залучена поліція? Після сканування Мадам Ікс вони постійно крутяться біля музею.

— Мене ще дещо бентежить. Залишити мертве тіло в твоєму авто — значить привернути до тебе увагу. Тепер поліція стежить за тобою. Дивний хід, якщо цей хтось справді хоче твоєї смерті.

Такі слова були типові для Джемми — суто факти, жорстокі й прямі. «Хтось хоче твоєї смерті». «Але я й так мертва, — подумала Джозефіна. — Дванадцять років тому дівчина, якою я була, зникла з лиця землі. І народилася Джозефіна Пульчілло».

— Вона не хотіла б, щоб ти розбиралася з цим сама, Джозі. Варто зробити той дзвінок.

— Ні. Усім буде безпечніше без цього. Якщо вони стежать за мною, то тільки цього й чекають. — Вона набрала повітря. — Я жила сама по собі з коледжу, то й із цим упораюся. Просто мені потрібно трохи часу, перевести подих. Кинути дротик у мапу й вирішити, куди податися далі. — Вона помовчала. — І гроші потрібні.

— На рахунку лишилося ще близько двадцяти п’яти тисяч доларів. Вони чекають на тебе, на чорний день.

— Гадаю, це саме він.

Джозефіна підвелася й вийшла з кімнати. Та зупинилася на порозі, озирнулася.

— Дякую за все, що ти зробила. Для мене і для моєї матері.

— Я їй завинила, Джозі. — Джемма кинула погляд на свої попечені руки. — Я жива тільки завдяки Медеї.

Суботнього вечора Деніел нарешті прийшов до неї.

В останню мить перед його приїздом Мора рвонула до місцевого ринку, де купила оливок каламата, французького сиру й занадто екстравагантну пляшку вина. «Так я залицятимуся до нього, — думала вона, простягаючи кредитну картку на касі. — Усмішками, поцілунками, келихами піно-нуар. Я завоюю його ідеальними вечорами, яких він ніколи не забуде і ніколи не перестане прагнути. І, може, колись він усе-таки зробить вибір. Обере мене».

Коли вона приїхала додому, він уже чекав на неї.

Гаражні двері піднялися, і Мора побачила всередині його авто — там, де не помітять сусіди, не підніматимуть брови, розпускаючи хтиві плітки. Вона поставила свою машину поряд і швидко зачинила двері, ховаючи відверті докази того, що вона сьогодні не сама. Таємниці так скоро стають природними — вона автоматично зачиняла двері гаража, опускала завіси і вправно відбріхувалася від невинних розпитувань колег та сусідів. «Зустрічаєтеся з кимось? Може, пообідаємо? Не хочете познайомитися з моїм знайомим?» За ці місяці вона відмовилася від стількох пропозицій, що тепер її майже нікуди не запрошували. Просто змирилися чи вгадали причину її незацікавленості та нетовариськості?

Причина ця стояла у дверях і чекала на неї.

Мора увійшла до будинку і потрапила в обійми Деніела Брофі. Востаннє вони бачилися десять днів тому — десять днів, сповнених усе глибшого жадання, яке нині гризло її так, що вона не могла дочекатися нагоди його втамувати. Продукти лишилися в машині, і треба було ще приготувати вечерю, але їжа була останнім, що вона мала на думці, коли їхні вуста зустрілися. Вона хотіла поглинати Деніела і смакувала його, поки вони цілувалися дорогою до спальні, — сповнені провини поцілунки, смачніші від того, що заборонені. «Скільки нових гріхів ми сьогодні скоїмо?» — думала вона, дивлячись, як він розстібає сорочку. Сьогодні він не мав на собі священницького комірця; сьогодні він прийшов до неї коханцем, а не Божою людиною.

Кілька місяців тому він порушив клятву, яка прив’язувала його до церкви. Вона була відповідальна за це, вона спричинила його падіння — падіння, що знову привело його до її ліжка, до її обіймів. Це був уже такий знайомий маршрут, що він точно знав, чого вона хоче, що змусить її з криком чіплятися за нього.

Коли нарешті вона відкинулася на подушку, вдоволено здригнувшись, вони вляглися, як завжди, сплівшись руками й ногами, — коханці, які добре знають тіла одне одного.

— Тебе наче цілу вічність не було, — прошепотіла Мора.

— Я прийшов би в четвер, але здавалося, наче семінар ніколи не скінчиться.

— Семінар?

— Консультування подружніх пар. — Він сумно, з іронією засміявся. — Наче я можу їм розповідати, як зцілити свій шлюб. Моро, там стільки гніву й болю. Було важко навіть просто сидіти в одній кімнаті з цими людьми. Так і хотілося їм сказати: «Нічого не вийде, ви ніколи не будете щасливі. Ви в шлюбі не з тими людьми!»

— Можливо, це була б найкраща твоя порада.

— Це був би акт милосердя. — Він ніжно забрав прядку волосся з її обличчя, затримав пальці на щоці. — Було б значно краще дати їм дозвіл піти. Знайти тих, із ким вони будуть щасливі. Так, як я щасливий з тобою.

Мора усміхнулася.

— А я з тобою зголодніла.

Вона сіла, і з зім’ятих простирадл піднявся аромат їхнього кохання — тваринні запахи теплих тіл і жаги.

— Я обіцяла тобі вечерю.

— Я почуваюся винним, бо ти завжди мене годуєш. — Деніел теж сів на ліжку, потягнувся до свого одягу. — Скажи, чим допомогти.

— Я залишила вино в машині. Дістань пляшку й відкоркуй її, а я поставлю курку до духовки.

Вони пили вино на кухні, поки пеклася курка, поки Мора нарізала картоплю, а Деніел робив салат. Готували, торкалися одне одного, цілувались, як одружена пара. «Але ми не одружені», — подумала вона, зиркаючи на його красивий профіль, на скроні, уже позначені сивиною. Кожна проведена разом мить була вкраденою, поспішною, і хоча вони багато сміялися, іноді у цьому сміху вчувалася нотка відчаю, наче вони намагалися переконати себе у своєму щасті. Чорт забирай, та вони й були щасливі, попри провину, обман і проведені нарізно ночі. Але Мора вже помічала, що це позначається на Деніеловому обличчі. За останні кілька місяців його волосся помітно посивіло. Вона подумала: «Коли воно стане геть біле, чи будемо ми й далі зустрічатися за опущеними завісами?»

«І які зміни бачить у моїй зовнішності він?»

Він пішов з її дому після опівночі. Мора заснула в його обіймах і не чула, як він устав. А коли прокинулася, його вже не було і простирадло біля неї вже захололо.

Того ранку вона сама пила каву, сама готувала млинці. Найкращими спогадами короткого шлюбу з Віктором, провального в усьому іншому, були спільні недільні ранки — вони пізно прокидалися й пів дня лежали на дивані з газетами. Із Деніелом вони ніколи не мали такої неділі. Поки вона куняла у халаті, обклавшись сторінками «Бостон Ґлоуб», отець Деніел Брофі проповідував парафіянам у своїй церкві Богородиці Божественного Світла — пастві, чий пастир сам страшенно збився з дороги.

Мору сполохав дзвінок у двері. Не до кінця прокинувшись, вона сіла на дивані й побачила, що вже друга година. «Може, то Деніел прийшов».