— Ім’я Джиммі Отто ніколи не називалося. Це не те, про що знають усі.

— Усі не ставлять тих питань, якими цікавлюся я. — Він потягнувся по пляшку, налив їй іще вина. — Мої джерела в правоохоронних органах довіряють тому, що я зберігатиму таємниці, а я довіряю їхній точності. Нас непокоять одні й ті самі речі, і ми маємо однакову мету.

Сансоне поставив пляшку й подивився на неї.

— Так само, як і ми з вами, Моро.

— Я не завжди у цьому впевнена.

— Ми обоє хочемо, щоб та молода жінка вижила. Хочемо, щоб поліція її знайшла. Це значить, що треба точно розуміти, чому вбивця забрав її.

— Поліцію в цій справі консультує кримінальний психолог. Вони вже розбираються з цим.

— І використовують традиційний підхід. «Він раніше так поводився, отже, поводитиметься знову». Але це викрадення пов­ністю відрізняється від тих, про які ми знаємо.

— Чим відрізняється? Він почав із того, що скалічив цю жінку, — це його схема.

— Але потім він від неї відійшов.

— Що ви маєте на увазі?

— І Лоррейн Еджертон, і Келсі Текер зникли безслідно. Жодне з цих викрадень не супроводжувалося провокаціями «знайди мене». Не було записок чи сувенірів для правоохоронців. Ці жінки просто зникли. А от із цією жертвою все інакше. У випадку міз Пульчілло вбивця, схоже, прагне вашої уваги.

— Може, він напрошується на те, щоб його спіймали. Може, це благання, щоб хтось його нарешті зупинив.

— Або ж він має іншу причину хотіти цієї публічності. Ви маєте визнати: він заграє з публікою, влаштовуючи такі гучні справи. Підкладає болотяне тіло до багажника, чинить убивство й викрадення в музеї. А тепер ще й лишає сувенір у вашому дворі. Ви помітили, як швидко у вас з’явилася преса?

— Репортери часто відслідковують поліційні частоти.

— Моро, їх навели. Хтось їх викликав.

Вона подивилася на нього.

— Думаєте, цей убивця так відчайдушно хоче уваги?

— І він її отримує. Питання в тому, чиєї уваги він так шукає? — Сансоне помовчав. — Мене тривожить те, що він може цілити у вас.

Мора похитала головою.

— Мою увагу він уже має, і знає про це. Якщо ця поведінка спрямована на увагу, то він орієнтується на значно ширшу ауди­торію. Він звертається до всього світу: «Подивіться на мене. Подивіться, що я зробив».

— Або ж цілить в одну конкретну людину. Ту, яка має побачити ці новини й відреагувати на них. Моро, мені здається, що він із кимось спілкується. Може, з іншим убивцею. А може — з майбутньою жертвою.

— Нам слід хвилюватися за нинішню жертву.

Сансоне похитав головою.

— Вона у нього вже три дні. Це не дуже добре.

— Інших жертв він тримав живими значно довше.

— Але не зрізав їхнє волосся. Не вів ігор з поліцією та пресою. Це викрадення йде за власним графіком. — Він кинув на Мору лячно спокійний погляд. — Цього разу все інакше. Убивця змінив методи.

Кейп-Елізабет, де жив доктор Гевін Гілцбріх, був квітучим передмістям Портленда у штаті Мен, однак, якщо інші будинки на цій вулиці були ошатні й доглянуті, Гілцбріхів стояв на зарослій деревами ділянці, де газон повільно вмирав без сонця. Стоячи перед великим маєтком у колоніальному стилі, Джейн помітила, що зі стін відлущується фарба, а ґонтовий дах має зелений полиск від моху — докази того, що фінанси доктора не в найкращому стані. Його будинок, як і банківський рахунок, безперечно, бачив кращі часи.

На перший погляд, сивий чоловік, який відчинив їй двері, здавався втіленням добробуту. Йому було добряче за шістдесят, однак ані вік, ані економічні негаразди його не схилили. Попри теплий день, він був вбраний у твідовий піджак, наче збирався викладати перед студентами. І тільки придивившись, Джейн помітила, що його комірець пошарпаний, а сам піджак на кілька розмірів більший і висить на кістлявих плечах. Менше з тим, чоловік подивився на неї зі зневагою, начебто ніщо з того, що могла б сказати гостя, не могло його зацікавити.

— Докторе Гілцбріх? — мовила вона. — Я детектив Ріццолі. Ми говорили по телефону.

— Я не маю чого вам іще сказати.

— У нас мало часу на порятунок цієї жінки.

— Я не можу обговорювати своїх колишніх пацієнтів.

— Учора ваш колишній пацієнт надіслав нам сувенір.

Гілцбріх насупився.

— Що ви маєте на увазі, який сувенір?

— Волосся жертви. Він зрізав його з голови жінки, запхав у пакет і повісив на дерево, як трофей. Я не знаю, як саме ви як психіатр це потлумачите, я сама лише коп. Але мені не хочеться уявляти, що він відріже далі. І якщо наступним ми знайдемо шматок її плоті, я, чорт забирай, обіцяю, що повернуся сюди. І запрошу з собою кількох телевізійників з камерами. — Вона трохи помовчала, щоб він усе усвідомив. — То, може, таки поговоримо?

Гілцбріх витріщився на неї, стиснувши вуста тонкою лінією. Без жодного слова відступив, пропускаючи її в дім.

Усередині стояв запах сигарет — шкідлива звичка, яка здавалася ще більш нездоровою в цьому домі, де вздовж стін у коридорі стояли повні шафи документів. Зазирнувши краєм ока в захаращений кабінет, Ріццолі побачила переповнені попільнички, стіл, завалений паперами, і ще більше ящиків із документами.

Слідом за господарем вона пройшла до вітальні, гнітюче темної, бо дерева, що густо росли надворі, затуляли сонячне світло. Тут він підтримував якусь подобу порядку, утім шкіряний диван, на який сіла детектив, був весь у плямах, а витончений низький столик ніс на собі сліди численних чашок, необачно поставлених гарячими на незахищене дерево. Вочевидь, справи Гілцбріха пішли вкрай погано, залишивши його з будинком, який він був неспроможний утримувати. Однак в обличчі чоловіка, який сів навпроти неї, не було жодного сліду поразки чи приниження. Він так і залишався доктором Гілцбріхом, якому доводиться терпіти незручності, спричинені розслідуванням.

— Звідки ви знаєте, що мій колишній пацієнт відповідає за викрадення цієї молодої жінки? — запитав він.

— У нас є чимало причин підозрювати Бредлі Роуза.

— І які ж це причини?

— Я не можу розголошувати подробиці розслідування.

— Утім від мене ви чекаєте розкриття своїх психологічних досліджень?

— Зважаючи на те що йдеться про життя жінки — так, чекаю. І ви добре знаєте свій обов’язок. — Вона трохи помовчала. — Ви вже були в такій ситуації.

Те, як заціпеніло його обличчя, підказало Ріццолі, що він точно знає, про що йде мова.

— Один із ваших пацієнтів уже зривався з ланцюга, — нагадала вона. — Батьків його жертви не надто тішила уся ця конфіденційність, чи не так? Якщо вашу дочку порубали на шматки, таке може статися. Вони горювали, лютували і зрештою подали позов. І це потрапило до газет.

Ріццолі роззирнулася в пошарпаній кімнаті.

— До речі, ви ще приймаєте пацієнтів?

— Ви знаєте, що ні.

— Певно, важко бути практикуючим психіатром, утративши ліцензію.

— То було полювання на відьом. Батькам треба було когось звинувачувати.

— І вони точно знали кого — вашого колишнього пацієнта-психа. Це ви проголосили його здоровим.

— Психіатрія — не точна наука.

— Ви мали знати, що то була справа рук вашого пацієнта. Коли ту дівчину вбили, ви мали впізнати його почерк.

— Я не мав доказів того, що це був він.

— Ви просто хотіли, щоб проблема зникла. Тому нічого не робили, не зв’язувалися з поліцією. І тепер зробите це знову, з Бредлі Роузом? Тоді як можете допомогти його зупинити?

— Не знаю, чим я можу вам допомогти.

— Передайте нам його справу.

— Ви не розумієте. Якщо я це зроблю, він…

Доктор замовк.

— Він? — Ріццолі так напружено вдивлялася в його обличчя, що він відсахнувся, наче цей погляд притискав його до стільця. — Ви говорите про батька Бредлі, чи не так?

Доктор Гілцбріх сковтнув.

— Кімболл Роуз попередив мене про ваш дзвінок. Нагадав, що психіатричні документи — конфіденційні.

— Навіть коли життя жінки в небезпеці?