— Щоб знайти мою дочку?

— Ні, я сам знайшов твою дочку. Заплатив Саймонові, щоб він узяв її на роботу, щоб тримав там, де я можу за нею слідкувати.

— І вам було байдуже, що з нею робить Джиммі? — Попри націлений на неї пістолет, Медея гнівно підвищила голос. — Вона ж ваша онука!

— Він залишив би їй життя. Ми з Джиммі так домовилися. Він мав відпустити її, коли все це скінчиться. Я хотів лише твоєї смерті.

— Бредлі це не поверне.

— Але коло замкнеться. Ти вбила мого сина. Мусиш за це заплатити. Мені прикро лише, що Джиммі не зміг зробити це замість мене.

— Поліція знатиме, що це ви. Готові все віддати тільки заради помсти?

— Так. Бо ніхто не чіплятиметься до моєї родини.

— Від цього постраждає ваша дружина.

— Моя дружина померла, — сказав Роуз, і його слова холодним камінням упали в темряву. — Синтія померла вчора. Усе, чого вона хотіла, про що мріяла, — це ще раз побачити сина. Ти вкрала у неї цю можливість. Дякувати Богу, вона не знала правди. Хоч від цього я міг її захистити — від знання того, що нашого хлопчика вбили.

Він набрав повітря, видихнув — спокійно, з відчуттям невідворотності.

— Тепер це все, що мені залишилося.

Медея бачила у темряві, як він підняв руку, і знала, що в неї цілить зброя. Вона знала, що те, що трапиться далі, мало трапитися, бо почалося вночі дванадцять років тому, коли помер Бредлі. Нинішній постріл стане лише відлунням того, поперед­нього — відлунням, що затрималося на дванадцять років. Химерна форма справедливості. Вона розуміла, чому це станеться, бо сама була матір’ю, і якби хтось скривдив її дитину, вона так само прагнула б помсти.

Вона не звинувачувала Кімболла Роуза за те, що він збирався зробити.

Її охопила дивна готовність, коли він натиснув на спусковий гачок і куля влетіла їй у груди.

«Усе могло б закінчитися тут», — думаю я, лежачи на підлозі. Груди горять від болю, я ледве дихаю. Все, що має зробити Кімболл, — підійти до мене на кілька кроків і вистрелити мені в голову. Але в коридорі гупають кроки, і я знаю, що він теж їх чує. Він полонений у цій спальні, з жінкою, яку щойно застрелив. Вони гатять у двері — я так по-дурному їх замкнула, сподіваючись, що це вбереже мене від уторгнення. Ніколи не думала, що таким чином відгороджуся від своїх рятівників, від поліції, яка супроводжувала мене додому, наглядала за мною увесь тиждень, чекаючи на цей напад. Ми всі сьогодні припустилися помилок, можливо — смертельних. Не чекали, що Кімболл пробереться до мого дому, поки мене немає; не думали, що він чекатиме на мене у спальні.

Але найбільшої помилки припустився Кімболл.

Тріщить дерево, двері розчахуються. Поліція розлюченими биками вдирається до кімнати з криками, гупанням ніг, різкими запахами поту й агресії.

Здається, їх там цілий натовп, але тоді хтось умикає світло, і я бачу, що там лише чотири детективи-чоловіки, усі цілять у Кімболла.

— Кидай зброю! — наказує один із них.

Роуз надто ошелешений, щоб відреагувати. Його очі — западини горя, обличчя обвисло від шоку. Він звик сам наказувати, а не виконувати чужі розпорядження, і тепер стоїть, безпорадно стискаючи пістолет, наче той приріс до його руки, і він навіть за бажання не міг би його позбутися.

— Просто покладіть зброю, містере Роуз, — каже Джейн Ріццолі. — І тоді ми поговоримо.

Я не бачила, як вона увійшла. Її затулили колеги-чоловіки, значно масивніші за неї. Але тепер вона виходить із-поза них, тендітна безстрашна жінка, яка рухається з дивовижною впевненістю, попри те що права рука в неї загіпсована. Вона кидає погляд у мій бік — швидко, аби переконатися, що у мене розплющені очі й крові немає. А тоді знову зосереджується на Кімболлі.

— Буде простіше, якщо ви просто покладете зброю.

Детектив Ріццолі говорить тихо, наче мати, яка намагається заспокоїти збуджену дитину. Інші детективи випромінюють тестостерон і жорстокість, але Ріццолі здається вкрай спокійною, хоча тільки вона не має зброї.

— Забагато людей уже загинули, — каже вона. — Покінчімо з цим зараз.

Роуз хитає головою. Це не опір, а відчуття марності.

— Це вже не має значення, — белькоче він. — Синтія померла. Їй не доведеться все це переживати.

— Ви всі ці роки тримали смерть Бредлі в таємниці від неї?

— Вона була хвора, коли це сталося. Така хвора, що я не думав, що переживе той місяць. Вирішив: нехай помре спокійно.

— Але вона вижила.

Чоловік стомлено засміявся.

— У неї сталася ремісія. Одне з неочікуваних див, яке тривало дванадцять років. Тож довелося підтримувати брехню. Джиммі допоміг прикрити правду.

— Для упізнання тіла використали мазок зі щоки вашої дружини. То була її ДНК, не Керрі Отто.

— Поліція мала бути впевнена, що тіло належало Джиммі.

— Джиммі Отто мусив сидіти у в’язниці. Ви захищали вбивцю.

— Я захищав Синтію!

Він оберігав її від горя, якого, на його думку, я завдала цій родині дванадцять років тому. Я відмовляюся вважати себе винною в гріхах, окрім самозахисту, та визнаю, що смерть Бредлі зруйнувала не одне життя. Я бачу це руйнування в змученому обличчі Кімболла. Не дивно, що він прагне помсти, не дивно, що він шукав мене ці роки, переслідував не менш одержимо, ніж Джиммі Отто.

Він так і не кидає зброю, попри те що в нього самого цілить розстрільна команда детективів. Те, що стається далі, нікого в цій кімнаті не дивує. Я бачу це в Кімболлових очах так само ясно, як і Джейн Ріццолі. Прийняття. Рішучість. Без вагань, без попередження він кладе дуло пістолета собі до рота й натискає на спусковий гачок.

Від пострілу на стіні розливаються яскраві плями крові. Коліна в нього підгинаються, тіло падає, мов мішок каміння.

Я не вперше бачу смерть, могла б уже отримати імунітет. Але, дивлячись на його рознесену голову, на кров, що тече з розбитого черепа, збирається калюжею на підлозі спальні, я раптом відчуваю, що починаю задихатися. Роздираю блузку на грудях, чіпляюся за кевларовий жилет, який мене змусила вдягнути Ріццолі. Хоча жилет і зупинив кулю, мені однаково болить. Від кулі точно залишиться синець. Я здираю із себе жилет, кидаю геть. Байдуже, що четверо чоловіків у кімнаті бачать мій бюстгалтер. Зриваю мікрофон і дроти, прикріплені до шкіри, — це вони врятували мені сьогодні життя. Якби мікрофона на мені не було, якби поліція не слухала, вони не почули б моєї розмови з Кімболлом. Не знали б, що він у моєму домі.

Надворі виють, наближаючись, сирени.

Я застібаю блузку, спинаюся на ноги і виходжу геть, намагаючись не дивитися на тіло Кімболла Роуза.

Тепла ніч оживає звуками поліційних рацій, спалахами вогнів патрульних авто. Мене добре видно у цьому калейдоскопі світла, але я не зіщулююся від нього. Вперше за чверть століття я не мушу ховатися в тіні.

— З вами все гаразд?

Розвертаюся й бачу, що поруч зі мною стоїть детектив Ріццолі.

— Усе добре, — відповідаю я їй.

— Мені прикро через те, що там сталося. Він не мав опинитися так близько.

— Але ж усе скінчилося. — Я набираю повні груди солодкого повітря свободи. — Тільки це має значення. Усе нарешті скінчилося.

— На вас досі чекає чимало запитань від поліції Сан-Дієґо. Про смерть Бредлі. Про те, що сталося тієї ночі.

— З цим я розберуся.

Пауза.

— Так, ви впораєтеся, — каже вона. — Я певна, що ви з усім упораєтеся.

У її голосі мені вчувається нотка поваги — тієї ж, яку я починаю відчувати до неї.

— Мені можна вже їхати? — питаю.

— Якщо ми знатимемо, де вас шукати.

— Ви і так знаєте.

«Я буду там, де моя дочка». Салютую їй на прощання у темряві і йду до свого авто.

Багато років я уявляла собі цю мить, той день, коли не треба буде озиратися через плече, коли можна буде нарешті реагувати на своє ім’я, не страшачись наслідків. У моїх мріях це була мить сліпучої радості, коли розійдуться хмари, поллється шампанське і я кричатиму про своє щастя аж до неба. Але реальність не така, як я очікувала. Відчуваю не божевільну, стрибучу радість, а дещо більш тонке. Це полегшення, і втома, і трохи розгубленість. Усі ці роки страх був моїм надійним компаньйоном; тепер я муситиму вчитися жити без нього.