— ДНК Керрі?

Потреро нетерпляче зітхнув, наче говорив із недоумком.

— Так, детективе Ріццолі. Її ДНК. Вони хотіли переконатися, що той мрець — справді її брат. Керрі Отто надіслала поштою мазок, ми порівняли його з результатами аналізу жертви. Виявили родинну схожість.

— Цього не може бути.

— Ну, ви знаєте, як говорять про ДНК — вона не бреше. Згідно з результатами, отриманими нашою лабораторією, Керрі Отто точно була родичкою чоловіка, якого ми відкопали на тому подвір’ї. Або у Керрі був ще один брат, якого вбили у Сан-Дієґо, або ж Медея Соммер вам збрехала і застрелила не того, кого стверджує.

— Керрі Отто не мала більше братів.

— Саме так. Отже, Медея Соммер вас обдурила. То вона під арештом?

Джейн не відповіла. Десятки божевільних думок штовхалися у неї в голові, мов метелики, і вона не могла зловити жодної.

— Господи, — зітхнув детектив Потреро. — Тільки не кажіть, що вона на волі.

— Я вам зателефоную, — сказала Ріццолі й дала відбій.

Вона сиділа в автомобілі й дивилася у вікно. Побачила, як із лікарні вийшло двоє лікарів, — вони крокували гордовито, і білі халати тріпотіли у них за спинами. Вони були впевнені у собі, двоє чоловіків, які не мали сумнівів, тоді як вона сама тонула в них. Джиммі Отто чи Бредлі Роуз? Кого застрелила Медея у себе вдома дванадцять років тому, і навіщо їй брехати про це?

«Кого насправді убив Фрост?»

Ріццолі подумала про те, що бачила у Мені тієї ночі. Смерть Керрі Отто. Постріл у чоловіка, якого вона вважала братом Керрі. Медея називала його Джиммі, і він відгукувався на це ім’я. Тож він мусив бути Джиммі Отто, як вона й стверджувала.

Однак ДНК — це перепона, об яку вона билася, куленепробивний доказ, який суперечив усьому. Згідно з ДНК, у Сан-Дієґо помер не Бредлі. То був родич Керрі Отто.

Напрошувався лише один висновок. «Медея нам збрехала».

І якщо вони відпустять Медею, то видаватимуться абсолютно некомпетентними. «Дідько, — подумала Джейн. — Ми й справді некомпетентні, і ДНК це доводить. Бо, як сказав детектив Потреро, ДНК не бреше».

Вона набрала номер Кроу і раптом завмерла.

«Або ж бреше?»

Її донька спала. Волосся Джозефіни відросте, а синці уже почали бліднути, однак, дивлячись на доньку в приглушеному світлі спальні, Медея думала, що вона здається зовсім юною та вразливою, мов дитина. У певному сенсі, вона й стала знову дитиною. Наполягла, щоб у кімнаті цілу ніч горіло світло. Не хотіла лишатися сама довше, ніж на кілька годин. Медея знала, що цей страх мине, що з часом Джозефіна знову віднайде свою хоробрість. Воїтелька в ній поки що спала, зцілюючись, але вона повернеться. Медея знала дочку не гірше, ніж себе саму. І була певна, що в цій тендітній оболонці б’ється серце левиці.

Вона озирнулася на Ніколаса Робінсона, який дивився на неї, стоячи у дверях. Він радо прийняв Джозефіну в себе, і Медея знала, що її дочка тут у безпеці. За минулий тиждень вона добре пізнала цього чоловіка й довіряла йому. Можливо, він трохи нуднуватий і трохи занадто вимогливий мудрагель, але багато в чому він був Джозефіні чудовою парою. І був їй відданий. Це все, чого Медея хотіла від чоловіка. За ці роки вона мало кому довіряла, а в очах Ніколаса побачила ту ж непохитну відданість, яка колись була в очах Джемми Гамертон. Джемма загинула за Джозефіну.

Медея вірила, що Ніколас учинив би так само.

Виходячи з його дому, вона чула, як він зачинив двері за нею, і відчула, що Джозефіна у хороших руках, що б не трапилося з нею самою. На це можна було розраховувати, і це давало їй мужність сісти в авто й рушити на південь, до містечка Мілтон.

Медея орендувала там будинок, що стояв відособлено, на великій ділянці, зарослій бур’янами. Там було повно мишей, і, лежачи в ліжку ночами, вона чула їх, коли прислухалася в очікуванні звуків, значно зловісніших за вторгнення гризунів. Повернення нині не тішило її, але вона однаково їхала туди, і от краєм ока помітила у дзеркалі заднього огляду фари автомобіля.

Він їхав за нею слідом аж до Мілтона.

Жінка увійшла до будинку через парадний вхід, відчула запах старого будинку — пил, потерті килими, ймовірно, трохи спор плісняви. Вона читала, що від плісняви можна захворіти. Та може скалічити легені, звернути проти людини власний імунітет і зрештою просто вбити. До Медеї тут жила вісімдесятисемирічна жінка, яка в цьому ж будинку й померла, — можливо, саме пліснява її прикінчила. Медея відчула, як вдихає смертельні часточки цвілі, коли пройшлася будинком, як зав­жди, перевіряючи, чи всі вікна зачинені й замкнені. Була якась іронія в тому, що одержимість безпекою замикає її всередині з повітрям, яке може її отруїти.

Вона пішла до кухні, зварила собі міцної кави, справжньої. Хоча хотілося горілки з тоніком — страшенно хотілось, як наркоманці. Один ковток алкоголю заспокоїв би нерви й розвіяв те відчуття жаху, яке, здавалось, ховалося у кожному кутку будинку. Однак цей вечір не годився для горілки, тож Медея встояла. Натомість випила кави — достатньо, щоб загострилися відчуття, але нерви лишилися в порядку. Сьогодні вона потребувала рівноваги.

Перш ніж лягати спати, Медея востаннє визирнула з вікна. На вулиці було тихо, тож, можливо, це буде не сьогодні. Можливо, вона отримала ще одну відстрочку. Якщо й так, то лише тимчасову — однаково що прокидатися щоранку в камері смертників, не знаючи, чи сьогодні тебе поведуть до шибениці, чи ні. Непевність зустрічі з загибеллю — це те, що може довести приреченого до божевілля.

Вона пішла коридором до спальні, почуваючись саме як той приречений в’язень, питаючи себе, чи ця ніч буде така ж спокійна, як і десять ночей до того. Сподіваючись, що так і буде, і водночас знаючи, що це лише відкладення неуникного. У кінці коридору озирнулася на передпокій, кинула останній погляд, перш ніж вимкнути світло. У передпокої стало темно, і Медея побачила у вікні мерехтіння фар. Авто рухалося поволі, наче водій придивлявся до будинку.

Тоді вона все зрозуміла. Відчула холод у венах, наче кров стала кригою. «Це буде сьогодні».

Жінку затрусило. Вона була не готова до цього й відчула спокусу знову вдатися до стратегії, яка майже тридцять років зберігала їй життя: втекти. Та Медея пообіцяла собі, що цього разу зупиниться і дасть бій. Цього разу життю її дочки нічого не загрожує, на кону тільки її власне життя. Вона була готова ризикувати ним, якщо це означало, що вона нарешті буде вільна.

Медея увійшла до темряви спальні. Штори були надто тонкі: якщо увімкнути світло, силует буде помітним на тлі вікна. Якщо її не видно, то й полювати на неї не вийде, тому світло вона не вмикала. Замок на дверях був благенький, будь-який зловмисник за мить такий відкриє, — але, можливо, саме ця дорогоцінна мить може стати вирішальною. Тож жінка замкнула двері й розвернулася до ліжка.

І почула тихий видих із тіні.

Від цього звуку волосинки на шиї стали дибки. Поки вона замикала двері й перевіряла вікна, зловмисник уже чекав на неї в будинку. В її спальні.

Він спокійно промовив:

— Відійди від дверей.

Медея заледве бачила його безликі обриси на стільці в кутку. І не потребувала гострого зору, щоб знати: в його руках пістолет. Тож вона послухалася.

— Це велика помилка, — мовила вона.

— Це ти помилилася, Медеє. Дванадцять років тому. Як воно було — застрелити безпорадного хлопця в потилицю? Хлопця, який ніколи тебе не кривдив.

— Він удерся до мого дому. Був у спальні моєї дочки.

— Її він теж не скривдив.

— Але міг.

— Бредлі був не жорстокий. Він не чинив шкоди.

— Товариство, яке він любив, було інше, і ви це знали. Знали, що за істота був Джиммі.

— Не Джиммі вбив мого сина. Це зробила ти. Принаймні Джиммі вистачило гідності зателефонувати мені тієї ж ночі. Розповісти, що Бредлі загинув.

— Ви називаєте це гідністю? Кімболле, Джиммі вас використав.

— А я скористався ним.