— Розкажи ще про ту школу, — попросила Джейн.

Кроу кивнув, похмуро зосередившись на своїх записах.

— Інститут Гілцбріха — дуже ексклюзивний, дуже дорогий. І дуже спеціалізований. По суті, це була закрита лікарня серед лісу — хороша ідея, зважаючи на те, яких пацієнтів вони лікували.

— Психопатів?

— Сексуальних хижаків. Усі варіації, від педофілів-початківців до ґвалтівників. Дуже добре видно, що серед багатіїв — чимало збоченців. Але так само вони мають і адвокатів, які не дозволяють цим дітлахам потрапити в систему, тож такий заклад — це альтернатива для багатіїв. Місце, де можна насолоджуватися вишуканими стравами, поки команда психотерапевтів намагається переконати тебе, що катувати маленьких дівчаток — це погано. Біда в тому, що це, схоже, не дуже добре працювало. П’ятнадцять років тому один із їхніх так званих випускників викрав і скалічив двох дівчат, і зробив він це за кілька місяців після того, як установа виголосила, що йому можна повертатися до суспільства. Була гучна судова справа, і школа була змушена закритися. Відтоді так і не відкривалася знову.

— А Джиммі Отто? Що було, коли він випустився звідти?

— Йому було вісімнадцять, коли він вийшов із того закладу вільною людиною. Але доволі скоро взявся за старе. Кілька років по тому його заарештували за переслідування й погрози одній жінці в Каліфорнії. Тоді заарештували й допитували тут, у Бруклайні, у справі зникнення молодої жінки. Поліції забракло аргументів для затримання, тож його відпустили. Це повторилося і тринадцять років тому, коли його привели на допит у справі зникнення ще однієї жінки. Перш ніж поліція змогла вибудувати справу проти нього, він зник. Ніхто не знав, де він подівся. Аж за рік з’явився на тому дворі в Сан-Дієґо.

— Твоя правда, Тріппе, — сказала Джейн. — Джиммі Отто отримав те, на що заслужив. Але чому мати з дочкою втекли? Якщо вони його вбили, якщо це був самозахист — чому вони зібрали речі й побігли з міста, наче злочинці?

— Може, вони й були злочинцями? — припустив Кроу. — Навіть тоді жили під чужими іменами. Ми не знаємо, хто вони насправді й від чого тікають.

Джейн опустила голову на руки й почала терти скроні, намагаючись позбутися головного болю.

— Усе стало в біса складно, — пробуркотіла вона. — Не встигаю стежити за всіма лініями. Маємо вбитого чоловіка у Сан-Дієґо. Маємо вбивцю-археолога тут.

— І ці справи пов’язує між собою молода жінка, справжнього імені якої ми не знаємо.

Джейн зітхнула.

— Гаразд. Що іще нам відомо про Джиммі Отто? Інші арешти, зв’язки з нашим поточним розслідуванням?

Кроу погортав свої записки.

— Усіляка дрібнота. Злам і проникнення у Бруклайні, Массачусетс. Нетверезе кермування й перевищення швидкості у Сан-Дієґо. Ще одне нетверезе й необережне кермування у Дуранґо… — він замовк, раптом усвідомивши значимість останньої подробиці. — Дуранґо, Колорадо. Це ж близько до Нью-Мексико?

Джейн підняла голову.

— Саме над кордоном. А що?

— Це сталося у липні того ж року, коли зникла Лоррейн Еджертон.

Ріццолі відкинулася на спинку стільця, приголомшена. «І Джиммі, і Бредлі одночасно були біля каньйону Чако».

— Це воно, — тихо мовила вона.

— Гадаєш, вони полювали разом?

— Аж поки Джиммі не вбили у Сан-Дієґо. — Вона подивилася на Фроста. — Тепер усе сходиться. Маємо зв’язок. Джиммі Отто та Бредлі Роуз.

Напарник кивнув.

— І Джозефіна.

Джозефіна насилу отямилася, прокинулася із зойком — серце калатало, нічна сорочка була просякнута потом. Тонкі завіси кидали примарну тінь на осяяне місяцем вікно, у лісі, що оточував дім Джемми, шурхотіли, а потім замовкли гілки. Вона скинула вологе простирадло й дивилася у темряву, поки на шкірі вистигав піт, поки вповільнювалося серце. Кошмар повернувся вже за тиждень, проведений у домі Джемми, — страшний сон про постріли й залиті кров’ю стіни. «Завжди звертай увагу на сни, — так учила її мати. — Це однаково що голоси, які розповідають тобі про те, що ти вже знаєш, шепочуть поради, які ти ще не обдумувала». Джозефіна знала значення цього сну: час рушати далі. Час тікати. Вона затрималася у Джемми довше, ніж варто було. Подумала про те, як телефонувала з мобільного біля крамниці. Про молодого патрульного, який теревенив із нею тоді на стоянці, і про таксиста, який віз її сюди. Стільки способів вистежити її, стільки ймовірних дрібних помилок, яких вона могла навіть не усвідомлювати.

Жінка пригадала, що ще колись говорила її мати: «Якщо хтось дуже хоче тебе знайти, він чекатиме, поки ти зробиш бодай одну помилку».

Останнім часом вона припустилася багатьох помилок.

Ніч стала навдивовижу тиха.

Джозефіна не одразу це завважила. Вона засинала під рівне цвірчання комах, але тепер не чула нічого — лише тишу, таку повну, що вона посилювала звук її ж власного дихання.

Вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна. Місяць висріблив дерева, залив світлом садок. Жінка не бачила нічого такого, що могло б її стривожити. Однак, стоячи біля відчиненого вік­на, усвідомила, що ніч не до кінця тиха: крізь гупання її серця було чути слабкий електронний звук. Це знадвору чи звідкись із будинку? Вона повністю зосередилася на тому звукові, і здавалося, що він посилився, а разом з ним і тривога.

Чи чула його Джемма?

Джозефіна підійшла до дверей, визирнула у темний коридор. Тут звук був голосніший, наполегливіший.

У темряві вона пройшлася коридором, нечутно ступаючи босоніж по дерев’яній підлозі. З кожним кроком пищання ставало гучнішим. Діставшись кімнати Джемми, вона побачила, що двері трохи відчинені, і штовхнула їх. У залитій світлом місяця кімнаті стало видно джерело звуку: зняту телефонну слухавку, з якої линув сигнал відбою. Але увагу Джозефіни привернув не телефон, а темна калюжа на підлозі, блискуча, мов розлита нафта. Біля неї зігнулася фігура, яку вона спершу прийняла за Джемму. Аж поки та не випросталася на повний зріст силуетом на тлі вікна.

Чоловік.

Джозефіна налякано втягнула повітря; чоловік різко розвернув голову на звук. Вони дивилися одне на одного з тіні, хижак і жертва, застиглі у безкінечній миті перед стрибком.

Вона поворухнулася перша.

Розвернулася й помчала до сходів. Побігла вниз, мало не падаючи, а за спиною гупали кроки. Жінка перестрибнула останні сходинки, приземлилася на обидві ноги. Попереду зяяли відчинені вхідні двері. Вона помчала до них, зашпорталася й вивалилася на ґанок, де порізала голі ступні об бите скло, майже не помітивши цього: її увага була прикута до дороги попереду.

І до кроків, що наближалися ззаду.

Джозефіна злетіла з ґанку в теплу ніч, побігла доріжкою, і нічна сорочка крилами розвівалася за її спиною. Вона була все одно що білим прапором під яскравим місяцем на відкритій території, але жінка не звернула у ліс, не марнувала часу на пошуки прихистку між дерев. Попереду була вулиця, інші будинки. «Якщо я стукатиму в двері, якщо кричатиму, хтось допоможе». Кроків переслідувача було вже не чути — тільки паніку її дихання та шурхіт нічного повітря.

А тоді — різкий тріск.

Куля з силою вдарила її в ногу. Джозефіна впала, загрібаючи долонями гравій. Спробувала встати, але нога, з литки якої тек­ла тепла кров, не слухалася. Схлипуючи від болю, вона впала на коліна.

«Вулиця. Вона так близько».

Дихання змінилося схлипуванням, жінка поповзла. Попереду, за деревами, світився сусідський будинок, на якому вона зосередилася. Не на шурхоті кроків, які все наближалися, не на тому, як угризався в долоні гравій. Виживання звелося до самотнього маяка, що підморгував із-за гілок, і вона повзла до нього, тягнучи за собою неслухняну ногу, залишаючи кривавий слід.

Перед нею виросла тінь, закриваючи світло.

Джозефіна повільно підвела голову. Він стояв над нею, перекриваючи дорогу, — чорний овал обличчя, непроникні очі. Чоловік нахилився до неї, і вона заплющила очі, чекаючи тріскоту зброї, удару кулі. Ніколи раніше, до цього непорушного останнього моменту, вона не була така свідома власного серцебиття, того, як повітря заходить до легень і вилітає з них. Здавалося, ця мить тягнеться вічно, наче він прагне смакувати перемогу, подовжити її муки.