— Це Ньютон, — тихо мовила вона.

— Де саме в Ньютоні?

Мора потяглася по мишку. Зображення збільшувалося з кожним новим натиском на кнопку. Вона побачила вулиці, дерева. Окремі дахи. І раптом збагнула, на який саме район дивиться, і по спині пробігся холод.

— Це мій будинок, — прошепотіла вона.

— Що?

— Це координати мого будинку.

— Господи. Слухайте мене! Я зараз відправлю до вас патруль. Дім надійно захищений? Перевірте усі двері. Хутко, хутко!

Мора скочила зі стільця й побігла до вхідних дверей. Замкнені. Тоді до дверей до гаража — так само. Розвернулася до кухні й завмерла.

«Я не зачинила вікно». Вона повільно пішла коридором — серце калатало, долоні були мокрі. Увійшовши до кухні, побачила, що сітка ціла й до кімнати ніхто не вдирався. Під столом блищала калюжа води від розталих кубиків льоду. Мора підійшла до дверей і переконалася, що вони замкнені. Авжеж. Два роки тому до неї вдерся чужинець, і відтоді вона ретельно замикала двері, слідкувала за сигналізацією. Тож і тепер зачинила кухонне вікно на засув і взялася глибоко дихати, поки пульс поступово уповільнювався. «Це лише пошта, — думала вона. — Глузування, доставлене поштовою службою США». Вона розвернулася до конверта, в якому прийшла записка. І аж тепер помітила, що на ньому немає ані марки, ані штампів.

«Він приніс його власноруч. Прийшов на мою вулицю й опустив його у мою скриньку.

Що ще він мені залишив?»

Визираючи у вікно, вона спитала себе, які таємниці ховає темрява. Руки знову були мокрі й липкі, коли вона підійшла до вимикача зовнішнього освітлення. Мору майже страшило те, що могло відкрити їй світло, те, що сам Бредлі Роуз може стояти за вікном, дивлячись на неї. Але коли вона клацнула вимикачем, не побачила жодного чудовиська. Там був гриль для барбекю, типові вуличні меблі, придбані минулого місяця, але так і не використані. А за двориком, на периферії світла, виднілася тінь саду. Нічого тривожного, нічого неправильного.

А потім Морину увагу привернуло якесь бліде, неясне тріпотіння у темряві. Вона спробувала роздивитися, що ж це таке, але тріпотіння відмовлялося набути форми, відкрити себе. Жінка дістала з шухляди ліхтарик і посвітила у ніч. Промінь впав на японську грушу, яку вона посадила два літа тому в дальньому кутку. На одній із гілок розвівалося щось біле, ліниво похитувалося від вітру.

У двері подзвонили.

Мора різко розвернулася, важко дихаючи від страху. Поспішила до коридору й побачила електричне синє світло патруля, що пульсувало за вікном вітальні. Відчинила двері, за якими стояли двоє ньютонських патрульних.

— Докторко Айлс, усе гаразд? — запитав один з офіцерів. — Ми отримали повідомлення про можливе вторгнення за цією адресою.

— Усе добре. — Вона різко видихнула. — Але треба, щоб ви пішли зі мною. Дещо перевірити.

— Що?

— У задньому дворі.

Патрульний пішов слідом за нею до кухні. Там Мора зупинилася, раптом замислившись, чи не виставляє вона себе на посміх. Істерична самотня жінка бачить привидів, що звисають із груш. Тепер, коли за її спиною стояли двоє копів, страх майже минув, і на думку спали більш практичні питання. Якщо вбивця і справді залишив щось у її дворі, треба було підійти до цього професійно.

— Заждіть хвилинку, — сказала вона й побігла до шафи, в якій тримала латексні рукавички.

— Може, скажете, що тут відбувається? — гукнув до неї офіцер.

Мора повернулася з коробкою рукавичок, дала їм по парі.

— Про всяк випадок.

— Навіщо це?

— Для доказів.

Схопивши ліхтарик, вона відчинила кухонні двері. Літня ніч була напоєна пахощами соснової мульчі та вологої трави. Мора повільно перетнула двір, світячи ліхтариком на мощену частину, маленький город, газон, шукаючи інших несподіванок. Не на місці було лише те, що тріпотіло у тінях попереду. Вона зупинилася перед грушею, посвітила на те, що звисало з гілки.

— Оце? — перепитав коп. — Це просто пакет.

«І в ньому щось є». Мора подумала про всі ті жахи, які можуть вміститися у пластиковий пакет, усі ті страшні сувеніри, які вбивця може забрати з жертви, і раптом бажання зазирати все­редину зникло. «Залиш це для Джейн, — подумала вона. — Нехай першим дивиться хтось інший».

— Вас це бентежить? — запитав коп.

— Це він тут залишив. Прийшов до мого двору й повісив цю штуку на дерево.

Коп одягнув рукавички.

— Боже, ну то подивімося, що там.

— Ні, заждіть…

Але він уже зняв пакета з гілки. Посвітив усередину, і навіть у темряві Мора побачила, як він скривився.

— Що? — запитала вона.

— Схоже на якусь тварину.

Він простягнув їй розгорнутий пакет.

На перший погляд, те, що лежало всередині, справді скидалося на темне хутро. Але коли Мора зрозуміла, що це таке насправді, руки в рукавичках похололи.

Вона підвела очі до копа.

— Це волосся, — сказала тихо. — І гадаю, воно людське.

— Це Джозефінине, — сказала Джейн.

Мора сиділа за кухонним столом, дивлячись на пакет для доказів, у якому лежала густа маса чорного волосся.

— Ми цього не знаємо, — мовила вона.

— Той колір, та довжина. — Джейн тицьнула у конверт, у якому лежала записка. — Він практично каже нам, що це саме він його надіслав.

У вікно кухні Мора бачила вогні ліхтариків криміналістів, які останню годину прочісували її двір. А на вулиці стояли три патрульні автівки, спалахуючи синіми вогнями, і сусіди, певно, визирали з вікон на це видовище. «Я — жінка, яку ніхто не схотів би мати за сусідку, — подумала Мора. — Біля мого дому регулярно з’являються патрульні автомобілі, криміналісти, фургони новинарів». Її давно позбавили приватності, виставили її домівку перед камерами, і так хотілося розчахнути двері й заволати на репортерів, щоб вони забиралися з її вулиці й дали їй спокій. Вона уявила, як це показують у вечірніх новинах: розлючена судмедекспертка верещить, мов божевільна.

Утім, насправді її лють була спрямована не на камери, а на чоловіка, який привабив їх. На того, хто написав цю записку й залишив сувенір на груші. Вона подивилася на Джейн.

— Якого біса він надіслав це мені? Я просто судмедекспертка, я на периферії вашого розслідування.

— Ви були чи не на кожному місці злочину. Насправді у цій справі ви з’явилися першою, починаючи з КТ-сканування Мадам Ікс. Вас показували у новинах.

— Вас так само, Джейн. Він міг би надіслати цей подарунок поліції Бостона. Навіщо їхати до мого будинку? Лишати це у моєму дворі?

Ріццолі сіла за стіл навпроти неї.

— Якби це волосся надійшло до поліції Бостона, ми зробили б усе тихо, закрито. Натомість до вас приїхали патрулі, й тепер увесь ваш двір затоптаний криміналістами. Наш хлопчина перетворив це на публічну виставу. — Вона помовчала. — Можливо, це тут головне.

— Він любить увагу.

— І він її отримує.

Надворі команда криміналістів завершувала пошуки. Мора почула, як гупнули двері фургона, як загуркотіли, від’їжджаючи, двигуни.

— Ви раніше запитували: «Чому я?», — сказала Джейн. — Навіщо вбивці лишати сувенір біля вашого дому, а не надіслати його поліції?

— Ми щойно зійшлися на тому, що він прагне уваги.

— Знаєте, мені спадає на думку ще дещо. І вам це не сподобається.

Джейн увімкнула ноутбук, який привезла з собою, увійшла на сайт «Бостон Ґлоуб».

— Пам’ятаєте цю статтю про Мадам Ікс?

На моніторі була стаття з архіву «Ґлоуб»: «ТАЄМНИЦІ ЗАГАДКОВОЇ МУМІЇ СКОРО БУДЕ РОЗКРИТО». Статтю супроводжувало кольорове фото Ніколаса Робінсона та Джозефіни Пульчілло, які стояли обабіч Мадам Ікс, котра лежала в своєму ящику.

— Так, я її читала, — відповіла Мора.

— Її підхопили інформаційні агенції, передрукувало чимало газет. Якщо наш убивця стежив за історією, то знав, що тіло Лоррейн Еджертон щойно знайшли. І що за КТ-скануванням поч­неться біганина. А тепер погляньте сюди.

Джейн клацнула на файл, збережений у неї на комп’ютері, й на екрані з’явилося зображення. То був портрет молодої жінки з довгим чорним волоссям та вигнутими тонкими бровами. Не домашня світлина — вона позувала на тлі професійного фону, такий портрет цілком міг призначатися для фотоальбому в коледжі.