Замок був зламаний.

Детектив потяглася до пістолета і обережно штовхнула двері ногою. Вони відчинилися, впустивши смугу світла до темряви в будівлі. Джейн спрямувала промінець свого «Меґлайта» у кімнату, побачила бляшанки з-під пива на недопалки, якими була засипана вся підлога. У темряві дзижчали мухи. Її пульс різко прискорився, а долоні похололи: вона відчула настояний сморід чогось мертвого, чогось такого, що вже розкладалося.

«Нехай це буде не Джозефіна».

Вона увійшла до будівлі, під ногами захрумтіло бите скло. Повільно обводячи променем ліхтаря кімнату, вона побачила на стінах написи: «МИ З ҐРЕҐОМ ФОРЕВА!», «КАРІ СМОКЧЕ ЧЛЕН!». Типове шкільне лайно, тож Ріццолі пройшла повз нього, звертаючи промінь у дальній куток. Там він і завмер.

На підлозі лежало щось велике й темне.

Коли Джейн рушила туди, сморід розкладання став просто нестерпний. То був мертвий єнот, у якому вже копошилися хробаки, і вона подумала про сказ. «Цікаво, чи є тут кажани».

Давлячись від смороду, вона поспішила назад, на стоянку, й відчайдушно глибоко дихала, аби прочистити легені. Аж тоді, розвернувшись до дерев, помітила сліди шин. Від мощеної стоянки углиб лісу вели рівчаки-близнюки у м’якому лісовому ґрунті. Обламане галуззя й гілля свідчило про те, що рослини постраждали нещодавно.

Джейн пішла у ліс по слідах, аж раптом вони зупинилися біля початку пішого маршруту, надто вузького для будь-якого авто. На дереві досі висіла табличка:

КРУГОВИЙ МАРШРУТ.

Один зі старих інститутських маршрутів. Доктор Гілцбріх казав, що Бредлі подобалося на природі. Багато років тому цей хлопчина мав гуляти цією стежкою. Від перспективи занурення далі в ліс пульс Ріццолі прискорився. Вона глянула на сліди шин. Хто б це не був, він уже поїхав, але міг повернутися будь-коли. Вона відчувала вагу пістолета біля стегна, але однаково поплескала по кобурі — рефлекторно, щоб переконатися, що зброя на місці.

Джейн рушила вперед стежкою, місцями такою зарослою, що час від часу виявлялося, що вона відхилилася від маршруту й мусила повертатися, щоб не загубити його. Гілля над головою ставало все густішим, перекриваючи світло. Вона глянула на телефон і з розпачем завважила, що сигналу не було. Озирнувшись, побачила, що дерева за її спиною зійшлися. Але попереду вони, схоже, розступалися, і було видно сонячні промені.

Детектив поспішила до просіки, повз мертві або ж умираючі дерева, стовбури яких перетворилися на порожнисті кукси. Раптом земля під ногами провалилася й вона вгрузла у багно по самі щиколотки. Витягаючи ногу, мало не загубила черевик. Подивилася з огидою на вимазані штани й подумала: «Ненавиджу ліс. Ненавиджу природу. Я коп, не лісник».

А тоді побачила слід ноги: чоловічий, сорок другого чи сорок третього розміру.

Їй здалося, що шурхіт гілля й писк комашви враз стали голос­ніші. Від стежки відходили й інші сліди, і Ріццолі пішла за ними, повз очерет. Її вже не обходило те, що взуття змокло наскрізь і штани були вкриті багном. Вона бачила тільки сліди, які вели її все далі в болото, геть забувши, де саме лишилася стежка. Судячи з сонця над головою, вже перевалило за полудень, і в лісі запанувала дивна тиша. Ані пташиного співу, ані вітру, тільки дзижчання комарів біля обличчя.

Сліди звернули, рушили вгору, до сухої землі.

Джейн зупинилася, збентежена зміною напрямку, а тоді помітила дерево. Стовбур був обв’язаний нейлоновою мотузкою. Інший кінець ішов у болото й зникав у воді кольору чаю.

Вона посмикала мотузку: та піддалася неохоче, а тоді поступово почала виринати з трясовини. Ріццолі тягнула з усієї сили, різко відхиляючись, витягаючи все більше обплутаної водоростями мотузки. Щось різко виринуло на поверхню, змусивши її закричати й відсахнутися. Обличчя, подібне на химерну водяну німфу, дивилося на неї запалими очима.

А тоді повільно опустилося назад у болото.

Коли водолази поліції штату Мен закінчили пошуки в болоті, уже сутеніло. Води було їм по груди; стоячи на сухому березі, Джейн дивилася, як раз по раз виринають голови водолазів, щоб зорієнтуватися чи витягнути щось для детальнішого вивчення. Вода була надто каламутна як для візуального огляду, тож доводилося розгрібати намул і підгнилу рослинність руками — огидне завдання, Джейн раділа, що не мусить цього робити.

Особливо, коли побачила, що вони витягли наприкінці.

Тіло жінки лежало на пластиковому простирадлі, із поцяткованого мохом волосся скрапувала чорна вода. Шкіра так потемніла від дубильних речовин, що було неможливо визначити расу чи очевидну причину смерті. Було зрозуміло тільки те, що її смерть не була випадковою: тіло тягнув до дна мішок, повний важкого каміння. Джейн дивилася на почорніле обличчя жінки, на якому зберігся стражденний вираз, і думала: «Сподіваюся, ти вже була мертва, коли він прив’язав до твого пояса цей мішок із камінням. Коли скотив тебе з берега і дивився, як ти опускаєшся у темну воду».

— Це точно не ваша зникла, — сказав доктор Дальджіт Сінгх.

Ріццолі подивилася на судмедексперта штату Мен, який стояв поруч із нею на березі. Біла чалма доктора Сінгха виділялася у сутінках — його було дуже легко помітити серед цивільно вбраних спеціалістів, що зібралися на місці злочину. Коли він приїхав, її дещо спантеличила ця екзотична постать: несподівано було зустріти таку людину в північних лісах. Однак, судячи з поношених трекінгових чобіт та спорядження, що лежало в його пікапі, доктор Сінгх чудово знався на менських ландшафтах. І точно був підготовлений краще за неї, з її міським костюмом.

— Молоду жінку, яку ви шукаєте, викрали чотири дні тому? — спитав він.

— Це не вона, — мовила Джейн.

— Ні, ця жінка уже деякий час пролежала в болоті. Як і інші зразки.

Доктор Сінгх махнув на тіла тварин, які теж дістали з болота: два добре збережені коти і пес, плюс скелети невизначених істот. Мішки з камінням, прив’язані до всіх тіл, не залишали сумнівів щодо того, що ці нещасні жертви не просто випадково потонули в драговині.

— Убивця експериментував із тваринами, — сказав доктор Сінгх і розвернувся до тіла жінки. — І, схоже, вдосконалив техніку консервування.

Джейн здригнулася й подивилася на сонце, що заходило за болотом. Фрост розповідав, що болота — чарівні місця, дім дивовижного розмаїття орхідей, мохів та бабок. Того вечора, дивлячись на тремтливу поверхню затопленого водою торф’яника, вона не бачила чарівності. Саме холодне вариво з мертвих тіл.

— Аутопсію я проведу завтра, — мовив судмедексперт. — Якщо хочете поспостерігати — запрошую вас.

Насправді вона хотіла поїхати додому, до Бостона. Прийняти гарячий душ, поцілувати донечку на добраніч і залізти в ліжко до Гебріела. Але з роботою тут ще не було покінчено.

— Розтин буде проводитися в Оґасті? — спитала вона.

— Так, о восьмій. Чекати на вас?

— Я буду. — Ріццолі набрала повітря, випросталася. — Гадаю, варто пошукати місце для ночівлі.

— За кілька кілометрів звідси є мотель «Глід», у них хороші сніданки. Не жахливі континентальні харчі, а чудові омлети й млинці.

— Дякую за підказку.

«Тільки патологоанатом може з таким ентузіазмом говорити про млинці, стоячи над мертвим тілом».

Джейн пішла стежиною назад, світячи собі ліхтариком: тепер маршрут був позначений прапорцями поліційної стрічки. Ви­йшовши з-за дерев, вона побачила, що стоянка вже майже спорожніла, на ній залишилося лише кілька автомобілів. Поліція штату вже обшукала будівлю, але знайшли вони лише сміття та зогнилі рештки того єнота, якого вона бачила раніше. Ані Джозефіни, ані Бредлі Роуза там не було.

«Але він тут був, — подумала детектив, дивлячись у бік лісу. — Залишив авто біля цих дерев. Пішов стежкою до болота. Тоді потягнув за мотузку й дістав із води один зі своїх колекційних екземплярів, так, як рибалка витягує рибу».

Вона сіла у своє авто й поїхала назад майже зруйнованою дорогою. Її бідолашний «Субару» підстрибував на ямах, які в темряві ставали ще зрадливіші. Скоро після того, як вона звернула на головну дорогу, задзвонив її мобільний.