«Ти переслідував її, вниз цими сходами. Місячної ночі її було добре видно — самотня дівчина у нічній сорочці».

Вона повільно пішла далі доріжкою, тим маршрутом, яким тікала Джозефіна з порізаними склом ступнями. Попереду, за деревами, була дорога, і все, чого втікачка потребувала, — ді­статися сусіднього будинку. Закричати, постукати.

Джейн зупинилася, не зводячи очей із залитого кров’ю гравію.

«Але тут їй у ногу влучила куля, і вона впала».

Детектив повільно йшла слідами крові, яку Джозефіна розмазала, намагаючись тікати навкарачки. Кожен сантиметр шляху вона мала усвідомлювати, що він наближається, іде її вбивати. Кривавий слід усе тягнувся й тягнувся, аж поки не обірвався, метрів за десять до дороги. Жінка довго й відчайдушно повзла до того місця, достатньо довго, щоб убивця порівнявся з нею. І точно достатньо довго, щоб він міг востаннє натиснути на спусковий гачок і втекти.

Однак він не зробив цього останнього пострілу.

Джейн зупинилася, дивлячись на місце, де стояла навколішки Джозефіна, коли патрульні помітили її. Більше нікого вони не бачили — лише поранену жінку. Жінку, яка мала б бути мертва.

Аж тоді Джейн збагнула. «Убивця хотів залишити їй життя».

«Усі брешуть» — думала Джейн. Однак мало хто міг упора­тися зі своєю брехнею так влучно й повно, як Джозефіна Пульчілло.

Поки вони з Фростом їхали до лікарні, вона питала себе, які казки Джозефіна розповідатиме їм сьогодні, що ще вигадає на пояснення неспростовних фактів, які вони тепер про неї знали. Її цікавило і те, чи спокуситься Фрост знову на цю брехню.

— Гадаю, коли приїдемо, говорити буду я, — мовила вона.

— Чому?

— Просто хочу сама з цим розібратися.

Напарник подивився на неї.

— Маєш для цього якісь особливі причини?

Ріццолі не поспішала з відповіддю, бо не могла відповісти щиро і водночас не поглибити відстань між ними — відстань, створену Джозефіною.

— Просто думаю, що краще мені з нею говорити, бо інстинкти мене не підвели.

— Інстинкти? Так ти це називаєш?

— Ти їй повірив. Я — ні. І виявилося, що я мала рацію, хіба ні?

Фрост розвернувся до вікна.

— Або ж просто їй позаздрила.

— Що? — Вона звернула на стоянку біля лікарні й вимкнула двигун. — Такої ти про мене думки?

Він зітхнув.

— Не зважай.

— Ні, кажи. Що ти мав на увазі?

— Нічого.

Фрост штовхнув дверцята авто, відчиняючи їх.

— Ходімо, — сказав він.

Джейн вийшла з автомобіля, грюкнула дверцятами, питаючи себе, чи була хоч крихта правди в тому, що сказав Фрост. Чи ображалася вона на те, як легко ідуть по життю привабливі жінки, тільки тому, що сама красунею не була. Чоловіки обож­нювали гарних жінок, догоджали їм, і, що найважливіше — дослухалися до них. «А решта стараються, як можуть». Але навіть якщо вона й заздрила, це не змінювало факту: інстинкти її не підвели.

Джозефіна Пульчілло була шахрайкою.

Напарники мовчали, заходячи до лікарні, йдучи до хірургічного відділення. Ніколи ще Джейн не відчувала між ними такої прірви. Хоча вони зараз стояли пліч-о-пліч, здавалося, що їх розділяє цілий континент, і вона навіть краєм ока не дивилася на Фроста, поки вони йшли коридором. А тоді похмуро штовх­нула двері до палати 216 і увійшла.

Молода жінка, яку вони знали як Джозефіну, дивилася на них із ліжка. У незграбній лікарняній сорочці вона здавалася привабливо вразливою — діва з оленячими очима, яка чекає на порятунок. Як, у біса, їй це вдається? Навіть із немитим волоссям, із ногою в гіпсі вона все одно була красунею.

Ріццолі не марнувала часу, підійшла до ліжка й мовила:

— Не хочете розповісти нам про Сан-Дієґо?

Джозефіна одразу ж опустила очі, уникаючи погляду Джейн.

— Я не знаю, про що це ви.

— Вам тоді було років чотирнадцять. Достатньо, щоб запам’я­тати, що відбулося тієї ночі.

Жінка похитала головою.

— Ви мене з кимось плутаєте.

— Вас тоді звали Сьюзен Кук. Ви вчилися в середній школі імені Вільяма Говарда Тафта, жили з матір’ю, яка називалася Лідією Ньюгауз. Якось уранці ви спакували речі й поспіхом поїхали з міста. Більше про Сьюзен чи її матір ніхто не чув.

— Тоді, певно, поїхати з міста — то нелегально? — різко відповіла Джозефіна, нарешті зустрівшись нервовим поглядом із Джейн.

— Ні, це не так.

— То чому ви мене про це розпитуєте?

— Бо стріляти чоловікові в потилицю — точно нелегально.

Обличчя Джозефіни нічого не виражало.

— Якому чоловікові? — спокійно спитала вона.

— Тому, який помер у вашій спальні.

— Я не знаю, про що це ви.

Дві жінки пильно дивилися одна на одну. Ріццолі подумала: «Може, Фрост і не бачить тебе наскрізь, а от я, чорт забирай, бачу».

— Ви колись чули про речовину під назвою люмінол? — спитала вона.

Джозефіна знизала плечима:

— А мала б?

— Вона вступає в реакцію із залізом у старих слідах крові. Якщо оббризкати нею поверхню, будь-які залишки крові яскраво світитимуться в темряві, наче неон. Хай як ретельно прибираєш чиюсь кров, усі сліди змити неможливо. Навіть після того, як ви з матір’ю усе підмели й вимили, кров лишилася там, сховалася у тріщинах. У плінтусах.

Цього разу Джозефіна нічого не відповіла.

— Коли поліція Сан-Дієґо обшукала ваш старий будинок, вони все побризкали люмінолом. Одна кімната світилася, мов божевільна. Ваша кімната. Тож не кажіть, що нічого про це не знаєте. Ви там були. Вам точно відомо, що сталося.

Джозефіна зблідла.

— Мені було чотирнадцять, — тихо промовила вона. — Це було давно.

— Убивство не має терміну давності.

— Убивство? То от чим ви це вважаєте?

— Що сталося тієї ночі?

— То було не вбивство.

— А що ж тоді?

— Самозахист!

Джейн вдоволено кивнула. Вони кудись просуваються. Нарешті вона визнала, що у її спальні справді помер чоловік.

— Як це сталося? — знову запитала вона.

Джозефіна глянула на детектива Фроста, наче шукаючи підтримки. Він стояв біля дверей, обличчя в нього було холодне й непроникне, тож, вочевидь, не варто було чекати на послуги чи співчуття від нього.

— Час викласти все, як є, — сказала Джейн. — Зробіть це для Джемми Гамертон. Вона заслуговує на справедливість, хіба ні? Я так думаю, що вона була вашою подругою.

Коли Джозефіна почула ім’я Джемми, її очі заповнилися сльозами.

— Так, — прошепотіла вона. — Більше ніж подругою.

— Ви знаєте, що вона померла?

— Детектив Ебботт мені сказав. Але я й так знала, — прошепотіла Джозефіна. — Бачила, як вона лежала на підлозі…

— Я вважаю, що ці події пов’язані — смерть міз Гамертон та стрілянина в Сан-Дієґо. Якщо ви хочете справедливості для своєї подруги, відповідайте мені, Джозефіно. Чи краще називати вас Сьюзен Кук? Бо у Сан-Дієґо вас звали саме так.

— Тепер мене звати Джозефіною. — Вона втомлено зітхнула, припиняючи опиратися. — Це ім’я я носила найдовше, звикла до нього.

— Скільки імен ви мали?

— Чотири. Ні, п’ять. — Вона похитала головою. — Уже навіть і не пам’ятаю. Щоразу, коли ми переїжджали, ім’я змінювалося. Я думала, що Джозефіна — це останнє.

— Як вас насправді звати?

— Хіба це має значення?

— Має. Яке ім’я вам дали за народження? Можете сказати правду, рано чи пізно ми все одно дізнаємося.

Джозефіна переможено опустила голову.

— Прізвище було Соммер, — тихо сказала вона.

— А ім’я?

— Нефертарі.

— Незвичне ім’я.

Жінка втомлено засміялася.

— Моя мати ніколи не обирала простих рішень.

— Так звали якусь єгипетську царицю?

— Так. Дружину Рамзеса Великого. «Нефертарі, заради якої сходить сонце».

— Що?

— Так казала моя мати. Вона любила Єгипет. Постійно говорила про те, як повернеться туди.

— І де зараз ваша мати?

— Померла, — тихо відповіла Джозефіна. — Три роки тому, в Мексиці. Її збило авто. Коли це сталось, я вчилася в аспірантурі у Каліфорнії, тож більше не маю чого сказати…