«Я втомилася від такого життя, — подумала вона. — Втомилася зважати на наслідки кожного слова, перш ніж навіть вимовити його. Принаймні сьогодні зможу побути собою».

Таксі зупинилося біля великого фільварку, таксист сказав:

— Приїхали, міс. Віднести ваші валізи до дверей?

— Ні, я впораюся.

Джозефіна заплатила йому й рушила до парадного входу, котячи за собою валізи. Там зупинилася, немов шукаючи ключі, поки таксі не поїхало геть. Щойно воно зникло з очей, жінка розвернулася й знову вийшла на дорогу.

За п’ять хвилин дорога привела її до довгої стежки, всипаної гравієм, що врізалася у густий ліс. Зійшов місяць, було видно достатньо добре, щоб не спотикатися. Коліщатка валіз оглушливо торохкотіли. Лісова дрібнота позамовкала, свідома того, що до їхнього царства хтось уторгся.

Джозефіна піднялася сходами до темного будинку. Постукала у двері, подзвонила у дзвінок — ніхто на неї не чекав. Удома нікого не було.

Це не проблема.

Ключ знайшовся там, де завжди й лежав, — під дровами на ґанку. Джозефіна увійшла, увімкнула світло. Вітальня зовсім не змінилася з її останніх відвідин два роки тому: той же безлад на усіх полицях та нішах, ті ж фотографії в об’ємних засклених рамках із мексиканської цини. На них попечені сонцем обличчя усміхалися з-під крисатих капелюхів, якийсь чоловік спирався на лопату перед майже розваленою стіною, руда жінка, мружачись, визирала з ями, в якій стояла на колінах із лопаткою. Більшість облич на цих знімках Джозефіна не впізнавала — вони належали до спогадів іншої жінки, до її життя.

Вона залишила валізи у вітальні, пройшла до кухні. Там панував той же безлад — із гачків звисали почорнілі каструлі й пательні, на підвіконнях був склад усіляких дрібниць, від наглянсованого морем скла до уламків кераміки. Вона набрала води в чайник, поставила його на плиту. Чекаючи, поки закипить, стала перед холодильником, роздивляючись світлини на дверцятах. Одне обличчя у мішаному колажі знімків вона впізнала: своє. Їй було роки три, вона сиділа на колінах жінки з вороново-чорним волоссям. Джозефіна потягнулася до неї, ніжно торкнулася її обличчя, пригадуючи, які гладенькі в неї були щоки, яким ароматним було волосся. Чайник засвистів, але вона стояла, зачарована світлиною, гіпнотичними чорними очима, що дивилися на неї.

Свист різко припинився, пролунав голос:

— Знаєш, мене вже кілька років ніхто про неї не питав.

Джозефіна різко розвернулася й опинилася перед сухорлявою жінкою, яка вимкнула плиту.

— Джеммо, — пробелькотіла вона. — То ти вдома.

Жінка усміхнулася й зробила крок до неї, розкриваючи міцні обійми. Джемма Гамертон була більше схожа на хлопчака, аніж на жінку, — худа, але м’язиста, сиве волосся обстрижене у практичний боб. Руки в неї були покручені страшними шрамами від опіків, але вона нахабно показувала їх усьому світові, носячи блузки без рукавів.

— Я впізнала твої старі валізи у вітальні.

Джемма відступила, пильно оглянула Джозефіну.

— Боже, ти з кожним роком усе більше на неї схожа. — Вона похитала головою й засміялася. — Неймовірну ДНК успадкувала, мала.

— Я тобі телефонувала. Не хотіла залишати повідомлення на автовідповідачі.

— Я весь день у мандрівках.

Джемма дістала із сумочки газетну вирізку, «Інтернешнл Геральд Триб’юн».

— Побачила статтю, тоді поїхала з Ліми. Це якось пов’язано з твоїм приїздом?

Джозефіна глянула на заголовок: «КТ-СКАНУВАННЯ МУМІЇ ШОКУЄ ВЛАДУ».

— То ти знаєш про Мадам Ікс.

— Такі новини швидко розходяться, навіть і до Перу. Світ став тісний, Джозі.

— Надто тісний, — тихо сказала Джозефіна. — Мені вже немає де сховатися.

— Стільки років минуло. Не певна, що ти взагалі мусиш ховатися.

— Хтось знайшов мене, Джеммо. Мені страшно.

Джемма пильно подивилася на неї. Повільно сіла навпроти.

— Розповідай, що сталося.

Джозефіна вказала на вирізку з «Геральд Триб’юн».

— Усе почалося з неї. З Мадам Ікс.

— Розповідай.

Спочатку слова йшли неохоче; вона так давно не говорила вільно і так звикла ловити себе на кожному слові, зважувати небезпеку від кожного одкровення. Але з Джеммою усі таємниці були в надійних руках, і помалу слова полилися потоком, який уже неможливо було стримати. Через три чашки чаю вона нарешті замовкла й утомлено відкинулася на спинку стільця. Втомлено й полегшено, хоча її становище зовсім не змінилося. Утім вона більше не почувалася самотньою.

Історія ошелешила Джемму.

— У твоєму автомобілі з’явилося тіло? І ти змовчала про таку крихітну подробицю, як отримані поштою записки? Не сказала про них поліції?

— Хіба я могла? Дізнавшись про записки, вони дізналися б про все інше.

— Може, настав час, Джозі, — тихо мовила Джемма. — Припинити ховатися, відкрити правду.

— Я не можу так учинити з матір’ю. Не можу її втягнути. Просто радію, що її тут немає.

— А вона хотіла б бути тут, бо ж завжди намагалася захистити тебе.

— Що ж, зараз вона не може мене захистити. І не мала б. — Джозефіна підвелася, віднесла свою чашку до мийки. — Її це все не стосується.

— Хіба?

— Вона ніколи не бувала у Бостоні. Не мала нічого спільного з музеєм Кріспіна. — Джозефіна розвернулася до Джемми. — Правда ж?

Джемма похитала головою.

— Не можу вигадати жодної причини, чому музей мусить мати ці зв’язки з нею — картуш, газета…

— Можливо, це збіг.

— Забагато збігів. — Джемма огорнула долонями свою чашку, немов відганяла раптовий холод. — А тіло в твоєму авто? Як поліція з ним учинить?

— Так само, як у будь-якому випадку вбивства. Буде розслідування. Мені ставитимуть усі ті питання, які спадуть на думку. Хто може мене переслідувати? Чи маю я нездорових прихильників? Чи не боюся когось зі свого минулого? Якщо вони й далі питатимуть, то вже скоро дізнаються, хто така насправді Джозефіна Пульчілло.

— Можливо, туди вони не копали б. У них багато розслідувань, і не ти їх цікавиш.

— Я не могла так ризикувати, тому й утекла. Спакувала речі і полишила роботу, яку полюбила, місто, яке полюбила. Я була там щаслива, Джеммо. Це дивний старий музейчик, але мені там подобалося.

— А люди? Чи може хтось із них мати до цього стосунок?

— Не уявляю.

— Іноді таке й не можна уявити.

— Вони зовсім сумирні. І куратор, і директор — такі хороші люди. — Вона сумно засміялася. — Не знаю, що вони про мене думатимуть, як дізнаються, кого насправді найняли.

— Вони найняли прекрасну молоду фахівчиню з археології. Жінку, яка заслуговує на краще життя.

— Що ж, маю я тільки таке життя.

Джозефіна ввімкнула воду, щоб вимити чашку. Кухня була точнісінько така ж, як завжди, — рушники в тій же шафі, ложки в тій же шухляді. Кухня Джемми, як будь-яке місце правильних розкопок, була добре збережена. «Яка ж це розкіш — пустити коріння», — подумала Джозефіна, ставлячи чисту чашку на полицю. Як це — мати дім? Вибудувати життя, яке не доведеться покидати?

— Що ти тепер робитимеш? — спитала Джемма.

— Я не знаю.

— Можеш повернутися до Мексики. Їй би цього хотілося.

— Просто доведеться починати все знову. — Усвідомлення цієї перспективи змусило Джозефіну важко спертися об стіл. — Боже, дванадцять років життя втрачено.

— Може, й не втрачено. Може, поліція все проґавить.

— Я не можу на це розраховувати.

— Чекай і спостерігай, подивишся, як воно піде. Цей будинок більшу частину літа стоятиме порожній. За два тижні маю повернутися до Перу, наглядати за розкопками. Залишайся тут, скільки буде потрібно.

— Я не хочу створювати тобі проблеми.

— Проблеми? — Джемма похитала головою. — Ти не уявляєш, від яких проблем мене врятувала твоя мати. У будь-якому разі я впевнена, що поліція — зовсім не такі розумники, як ти думаєш. І не такі вже й ретельні. Подумай, скільки справ залишаються не розв’язаними, про скільки помилок говорять у новинах.

— Ти не знаєш детектива.

— А що в ньому такого?