— Ви ж знаєте, що кілька зірочок, намальованих на мітлі, зовсім не роблять її здатною літати, чи не так? — спитав він. 

Мокр поглянув у молочно-блакитні очі, безневинні, як очі дитини — особливо дитини, яка щосили намагається мати безневинний вигляд. 

— О божечки, справді? — здивувався він. 

Чарівник поплескав його по плечу.  

— Гадаю, нехай усе іде, як іде, — задоволено сказав він. 

Коли вони повернулися, Злотний посміхнувся Мокрові. 

Стриматися було неможливо, і Мокр не стримався. Завжди вір в свою удачу, бо ніхто цього за тебе не робитиме. 

— Чи не бажаєте невеличке особисте парі, пане Злотний? — спитав він. — Просто для... інтриги? 

Злотний сприйняв це непогано — принаймні, якщо не бачити натяків, маленьких знаків... 

— Матінко моя, пане Губперук, невже боги схвалюють азартні ігри? — з коротким смішком сказав він. 

— Що таке наше життя, як не лотерея, пане Злотний? — промовив Мокр. — Закладемося на... скажімо, на сто тисяч доларів? 

Він влучив. Це була остання соломинка на спину верблюда.  

Мокр відчув, як всередині Хаббара Злотного щось тріснуло.  

— Сто тисяч доларів? Де це вже ви наклали руки на такі гроші, пане Губперук? 

— О, мені достатньо просто скласти ці руки в молитві, пане Злотний. Хіба це не загальновідомо? — сказав Мокр, викликавши загальні веселощі. — А де вже ви наклали руки на сто тисяч доларів? 

— Ха. Я приймаю парі! Побачимо, хто посміється завтра, — грубо відказав Злотний. 

— З нетерпінням на це чекаю, — кивнув Мокр. 

«От тепер ти в мене в руках, — подумав він. — В руках. Ти розлютився. Ти робиш помилки. Ти вже йдеш по дошці[68]». 

Він видерся на диліжанс і обернувся до натовпу. 

— Ґеноя, пані та панове! Ґеноя або провал! 

— Оце-то хтось провалиться! — вигукнули в натовпі. 

Мокр вклонився, а коли випростався, його погляд зустрівся з поглядом Коханни Краси Любесерце. 

— Ви вийдете за мене, панно Любесерце? — гукнув він. 

Натовп зреагував дружним «О-о-о», а Сахариса завертіла головою, як кішка в пошуках чергової миші. Як шкода, що в газеті тільки одна перша шпальта! 

Панна Любесерце випустила з губ кільце блакитного диму. 

— Поки що ні, — спокійно сказала вона. 

Натовп розродився сумішшю схвальних вигуків та критичних «бу». 

Мокр змахнув рукою, стрибнув на передок поряд із візником і сказав: 

— Поїхали, Джиме. 

Джим, просто заради звуку, ляснув батогом, і диліжанс рушив під загальний схвальний гамір. Мокр озирнувся й роздивився в натовпі пана Поні, який цілеспрямовано проштовхувався в напрямку диспетчерської вежі. Мокр зручніше вмостився на передку і став роздивлятися вулиці, що пропливали повз у світлі ліхтарів диліжанса. 

Можливо, в його душу просотувався переможно-золотий колір його костюма. Він відчував, як його сповнює щось на кшталт туману. Коли він змахнув рукою, йому здалося, що в повітрі лишилися іскри. Він досі неначе летів. 

— Джиме, гарний у мене вигляд? — спитався він. 

— Та, пане, в цій темряві не дуже розбереш, — відповів візник. — Можна, я дещо у вас запитаю? 

— Та будь ласка. 

— Чому ви дали тим виродкам лише кілька сторінок? 

— З двох причин, Джиме. По-перше, завдяки цьому ми маємо вигляд добряків, а вони — плаксивих дітлахів. А по-друге, вся фішка — в кольорових ілюстраціях. Я чув, на кодування кожної потрібна ціла вічність. 

— Та ви такий різкий, порізатися можна, пане Губперук! Га? Тільки так! 

— Женіть блискавкою, Джиме! 

— О, я знаю, як підігнати цих конячок, не сумнівайтеся! Хай-я!  

Батіг ляснув знову, і стукіт копит луною розкотився серед стін. 

— Шестірка коней? — спитав Мокр, коли диліжанс гуркотів Брод-Веєм. 

— Еге ж, пане. Це моя фірмова тема, все одно, що написав би своє ім’я на диліжансі, — пояснив Джим. 

— Коли доїдемо до старої вежі чаклуна, пригальмуйте трохи, добре? Я там зійду. Ви взяли охорону? 

— Чотири особи, пане Губперук, — повідомив Джим. — Лежать на дні диліжансу, щоб їх не помітили. Поважні та варті довіри панове. Я їх знаю, ще відколи вони пацанами були: Гаррі Ненажера, Тепп Ломичереп, Гармстворт Стражденний тілом і Джо Тозер на прізвисько Безносий. Ми з ними давні друзяки, пане, не турбуйтеся, і вони прагнуть влаштувати собі невеличкі вихідні в Ґеної.  

— Ага, ми всі й совочки з відерцями прихопили, щоб будувати пісочні будиночки, — прогарчав голос ізсередини диліжанса. 

— Я на них більше поклався б, ніж на дюжину вартових, — радісно повідомив Джим. 

Колеса диліжанса стукотіли собі, лишаючи позаду найвіддаленіші передмістя. Дорога під колесами стала грубішою, але диліжанс продовжував рухатися, хитаючись і підстрибуючи на своїх сталевих ресорах. 

— Коли я зійду, можете трохи притримати коней. Поспішати не буде потреби, Джиме, — через деякий час сказав Мокр.  

У світлі ліхтарів диліжанса Мокр побачив, як червоне Джимове обличчя набуває підступного виразу. 

— То це і є ваш План, пане, еге ж? 

— Це пречудовий план, Джиме! — підтвердив Мокр. 

«І я муситиму зробити все, щоб він не спрацював», — подумав він. 

Вогні диліжанса розтанули, лишивши Мокра у холодних сутінках. Ледь підсвічені дими Анк-Морпорка вдалині формували над обрієм величезну грибоподібну хмару, що затуляла зірки. В кущах шурхотіли якісь звірятка, і вітерець доносив запах капусти з безкраїх полів. 

Мокр почекав, поки очі звикнуть до темряви. Вежа була наче стовп ночі без зірок. Тепер лишалося всього лиш пробратися через густий підлісок з кущами ожини та переплутаним корінням... 

Мокр закричав совою. Оскільки орнітологом він не був, це пролунало як звичайне «пугу-пугу». 

Ліс вибухнув совиним пугиканням, от тільки це кричали сови, які мешкали біля старої чаклунської вежі, здатної позбавити глузду за один день.  

На них це, схоже, не справляло ніякого впливу, крім того хіба, що кожен їхній крик нагадував усі звуки, які могла б видати будь-яка існуюча чи й навіть помираюча тварина. Там точно був натяк на рев слона, щось подібне до виття гієни, а ще — натяк на рипіння іржавих пружин старого ліжка.  

Коли галас затих, голос за кілька футів від Мокра прошепотів: 

— Усе добре, пане Губперук. Це я, Адріян. Беріть мене за руку й ходімо, поки ті двоє знову не побилися. 

— Побилися? Чого? 

— Та бо вони вже один одного дістали. Ви намацали канат? Є? Прекрасно. Зможете рухатися швидше. Ми тут розвідали найліпший шлях і натягли каната...  

Вони поквапилися між дерев. Побачити непевне світло у розваленому вхідному отворі внизу вежі можна було тільки зблизька. Непевний Адріян закріпив там, із внутрішнього боку, кілька своїх невеличких холодних світильників.  

Коли Мокр почав рух до верхівки вежі, каміння ворушилося під його ногами. Він не звертав на це уваги, але піднявся гвинтовими сходами так швидко, що аж зігнувся наприкінці. 

Його притримав за плечі Схиблений Ал.  

— Не женіться ви так, — бадьоро сказав він. — Ми маємо ще десять хвилин. 

— А були б готові ще двадцять хвилин тому, якби дехто не загубив молотка, — пробурмотів Нормальний Алекс, натягуючи якогось троса.  

— Що? Я ж поклав його до скриньки з інструментами, ні? — відреагував Схиблений Ал. 

— У шухлядку для гайкових ключів! 

— То й що? 

— Хто при здоровому глузді шукатиме молоток у шухлядці для гайкових ключів? 

Внизу знов загугукали сови. 

— Так, слухайте, — швидко сказав Мокр, — це ж наразі неважливо, га? От саме зараз? 

— Ця людина, — заявив Нормальний Алекс, гнівно вказуючи на грішника, — ця людина схиблена! 

— Ну вже ж не настільки, як людина, яка зберігає гвинти та шурупи розсортованими за розміром у банках з-під варення, — відгукнувся Схиблений Ал.  

— Це нормально! — палко заперечив Нормальний Алекс.