Це був безглуздий, але гучний, ефектний, веселий і безжальний жест, і, зрештою, якби вже Мокр не знав, як привернути увагу юрми, то хто б він був такий. Пан Поні позадкував, мнучи в руках видерті сторінки. 

— Я не мав на увазі... — почав він, але був перерваний словами Мокра: 

— Зрештою, ми ж маємо такий великий диліжанс для такої маленької книжки. 

— Я тільки про те, що кодувати малюнки дуже довго... — запротестував пан Поні.  

Протестувати він не звик. Механізми з ним ніколи не сперечалися. 

Мокр дуже правдоподібно зобразив глибоку стурбованість. 

— Так, це не дуже чесно, — сказав він і обернувся до Зрозума Впертонза. — А вам так не здається, пане Впертонз?  

Чарівник був розгубленим. 

— Але ж після того, як вони закодують повідомлення, на його доставку до Ґеної знадобиться тільки кілька годин! — промовив він. 

— І все ж я змушений наполягати, — заявив Мокр. — Нам не потрібні нечесні переваги. Постіймо, Джиме, — звернувся він до візника. — Дамо семафористам фору.  

З найбезневиннішим виразом обличчя він обернувся до Зрозума та пана Поні: 

— Години буде достатньо, панове? 

Натовп вибухнув. «О боги, як же добре я це вмію, — подумав Мокр. — Якби ж ця мить ніколи не минула!» 

— Пане Губперук! — почув він. 

Мокр роззирнувся по морю облич і нарешті побачив, хто гукав. 

— А, панно Сахарисо. Ваш олівець напоготові? 

— Ви справді зачекаєте, поки «Великий шлях» кодуватиме повідомлення? — сміючись, запитала вона.  

— Аякже, — відповів Мокр, беручись за вилоги свого осяйного піджака. — Ми, на Поштамті, люди чесні. Між іншим, чи можна скористатися нагодою й розповісти вам про нашу нову марку «Зелена капуста»? 

— А ви не задалеко цілитеся, пане Губперук? 

— Аж до самісінької Ґеної, панночко! Я вже сказав, що клей на цих марках має капустяний смак? 

Тепер Мокр не зміг би спинитися й за гору золота. Ось цим жила його душа: балансувати на гребені лавини, дорогою витворюючи несправжній світ через вуха та свідомості людей. Саме заради цього він видавав скельця за діаманти, дозволяв картам пурхати в своїх пальцях, із посмішкою стояв перед банківськими клерками, поки вони вивчали його фальшиві чеки. Це було його пристрастю — чиста, без домішок, насолода від того, щоб увіпхнути конверт... 

Хаббар Злотний рухався крізь натовп, як акула крізь косяк пічкурів. Він кинув на Мокра старанно байдужий погляд і обернувся до пана Поні. 

— Якісь проблеми, панове? — спитав він. — Уже пізно. 

У тиші, крізь яку пунктиром проходили смішки з юрми, Поні спробував пояснити ситуацію — наскільки він взагалі був здатен її зрозуміти. 

— Ясно, — сказав Злотний. — Вам приємно з нас кепкувати, пане Губперук? Тоді дозвольте поінформувати вас, що «Великий шлях» не заперечуватиме, якщо ви вирушите просто зараз. Гадаю, ми можемо дати вам пару годин фори, не проти? 

— О, звичайно, — сказав Мокр. — Якщо вам від цього стане легше. 

— Безумовно, стане, — серйозно сказав Злотний. — Краще буде, пане Губперук, якщо ви будете подалі звідси. 

Мокр вловив підтекст, бо чекав на щось подібне. Злотний поводився ґречно й поважно, але очі його були як темні металеві кульки, а в голосі лунали обертони вбивства. Тим часом Злотний спитав: 

— Пане Губперук, а як почувається пан Шеляг? Я дуже засмутився, коли почув про напад. 

— Напад, пане Злотний? Його вдарило колодою, — сказав Мокр. 

«Це запитання позбавляє тебе будь-якого права на пощаду, що б там не сталося», — подумав він про себе. 

— Ах, то мене неправильно поінформували? — сказав Злотний. — Запам’ятаю на майбутнє, що не слід довіряти чуткам. 

— Я перекажу панові Шелягу ваші найкращі побажання, — сказав Мокр.  

Злотний підняв капелюха. 

— На все добре, пане Губперук. Бажаю вам усілякого успіху у вашій відважній спробі. На дорогах трапляється небезпечний народ.  

Мокр і собі підняв капелюха й сказав: 

— Я збираюся незабаром лишити цей народ позаду, пане Злотний. 

«Ну от, — подумав він. — Ми з ним сказали один одному все, що думаємо насправді, а ця юна панночка з газети вирішить, що ми добрі друзяки чи, як мінімум, сухо-ввічливі один до одного конкуренти. Треба трохи зіпсувати враження». 

— До побачення, пані та панове, — сказав він. — Пане Помпо, чи не були б ви ласкаві покласти мітлу в диліжанс? 

— Мітлу? — перепитав Злотний, кидаючи в той бік гострий погляд. — Оту мітлу? Яка з зірками? Ви берете зі собою мітлу?  

— Так. Вона може стати в пригоді, якщо зламається диліжанс, — відповів Мокр. 

— Я протестую, Архіректоре! — скричав Злотний, крутнувшись на місці. — Цей чоловік збирається дістатися до Ґеної повітрям! 

— Не збираюся! — заперечив Мокр. — І відкидаю цей наклеп! 

— То ось чому ви такі впевнені в собі? — огризнувся Злотний.  

Авжеж, він саме огризнувся — і це був невеличкий знак появи тріщини в стіні.  

Чарівні мітли літають досить швидко, щоб зустрічним вітром повідривало вуха. Для того, щоб перегнати на мітлі семаграму, потрібно було, щоб з ладу вийшло не так уже й багато веж — а, небеса свідки, вежі ж виходили з ладу постійно — тим паче, що мітла могла летіти по прямій, а не робити гак, який, услід за диліжансовою трасою, робила й семафорна Лінія. Авжеж, «Великому шляху» мало б дуже не пощастити, а людина на мітлі виявилася б дуже змерзлою — чи й дуже мертвою, — проте в принципі мітла могла здолати шлях до Ґеної за день. Таке могло спрацювати. 

На обличчі Злотного сяйнула радість. Тепер він знав, що замислив Мокр. 

«Крутиться рулеточка по колу, не вгадаєш циферку ніколи...» 

Це було осердям всілякої афери й будь-якого шахрайства. Тримайте гравця у невпевненості — або, якщо він упевнений, змусьте його бути впевненим не в тому, в чому слід. 

— Я вимагаю, щоб у диліжансі не було ніяких мітел! — заявив Злотний Архіректорові. Це було не найрозумнішим кроком: від чарівників нічого не вимагають, їх просять. — Якщо пан Губперук не впевнений у надійності своїх технічних засобів, я пропоную йому визнати поразку просто зараз! 

— Нам доведеться мандрувати досить небезпечними місцями, — заперечив Мокр. — Мітла може конче знадобитися. 

— І все ж я змушений погодитися з цим... добродієм, — не без відрази сказав Ридикуль. — Це мало б неправильний вигляд, пане Губперук.  

Мокр підняв руки вгору. 

— Як бажаєте, ваша превелебносте, безумовно. Хоча це удар. Чи можу я, втім, розраховувати на неупереджене ставлення?  

— Тобто? — спитав чарівник. 

— При кожній вежі тримають коня, на випадок ламання семафора, — сказав Мокр. 

— Це традиційна практика! — різко кинув Злотний. 

— Лише в гірській місцевості, — спокійно заперечив Мокр. — І навіть там — лише в найізольованіших районах. А сьогодні, я підозрюю, виділено по коневі на кожну вежу, Архіректоре. Чи хоч би поні — даруйте, пане Поні. Вони можуть заіграшки обігнати наш диліжанс, взагалі не вдаючись до семафорів.  

— Та не думаєте ж ви, що ми відправимо послання аж до Ґеної з кур’єрами! — обурився Злотний. 

— Ну ви ж думаєте, що я туди полечу, — знизав плечима Мокр. — Якщо пан Злотний не впевнений у надійності своїх технічних засобів, я пропоную йому визнати поразку просто зараз.  

Ось воно: обличчя Злотного затьмарилося. Тепер він був більше, ніж просто роздратований: він занурювався в тихі, чисті води щирої примітивної люті. 

— То домовмося ж, що це — не змагання між кіньми та мітлами, — сказав Мокр, — а змагання диліжансів та семафорів. Якщо ламається диліжанс, то ми лагодимо диліжанс. Якщо виходить з ладу вежа, то ви ремонтуєте вежу.  

— Мушу визнати, це чесно, — заявив Ридикуль. — І на цьому й постановляю. Втім, хотів би на хвильку відкликати пана Губперука й від дечого його застерегти.  

Архіректор обійняв Мокра рукою за плечі й завів його за диліжанс.  

Потім він нахилився так, що між їхніми обличчями лишалося тільки кілька дюймів.