Раптом він помітив, що хтось із робітників зірвався. Мокр був упевнений, що бачив саме це. На жаль, під’їхати туди й запропонувати допомогу видавалося не кращою ідеєю — принаймні якщо він хотів зберегти в цілості свої зуби. Крім того, з верхівки вежі до капустяного поля внизу був довгий-довгий шлях, що давало змогу сумістити смерть і похорон.  

Коли він досягнув міста, то знову поквапив коня. Ідея під’їхати до ґанку Поштамту кроком якось не видавалася привабливою. Коли він підскакав легким галопом, черга — перед будівлею досі була черга — пожвавилася. 

Назустріч вибіг пан Шеляг — ну, наскільки краби здатні бігати. 

— Ви можете зробити ще одну доставку до Сто Лата, мій пане? — здалеку закричав він. — У нас вже знову повна сумка! І всі питають, коли ми почнемо возити листи до Псевдополя та Квірма! А ще є один лист у Ланкр! 

— Що? Це ж п’ятсот бісових миль, чоловіче! — Мокр зіскочив із коня, хоча, з огляду на стан його ніг, це було швидше «сповз». 

— Тут після вашого від’їзду трохи почалася метушня, — сказав, підтримуючи його, Шеляг. — Та ще й яка! Мені не вистачало робочих рук! Але через ту статтю в газеті поприходили люди, які шукають роботу, мій пане! Люди з давніх поштарських династій, геть як я! Навіть декілька наших пенсіонерів! І раз я в. о. Поштмейстера, то взяв на себе сміливість прийняти їх на випробувальний термін. Сподіваюся, мій пане, ви не проти? А пан Шпулькіс запустив у друк нову партію марок! Я вже двічі посилав до нього Стенлі для поповнення запасів. Там кажуть, що перші п’ятипенсові й доларові будуть готові вже ввечері! Великі часи настали, еге ж, мій пане? 

— Е... так, — промовив Мокр.  

Навколишній світ раптом став як Борис: теж рухався швидко, хотів вкусити й не піддавався керуванню. Єдиний спосіб не бути розтоптаним полягав у тому, щоб утриматися в сідлі. 

У вестибюлі з’явилися ще кілька саморобних стійок. Навколо кожної купчився народ. 

— Ми продаємо конверти й папір, — сказав Шеляг. — Чорнила видаються без-кош-тов-но.  

— Самі це придумали? — поцікавився Мокр. 

— Ні, колись ми так вже робили, — сказав Шеляг. — Панна Маккаларіят задешево дістала у пана Шпулькіса добрий запас паперу.  

— Панна Маккаларіят? — перепитав Мокр. — Хто це? 

— З дуже давньої поштової династії, мій пане, — проторохкотів Шеляг. — Вона вирішила працювати на вас. 

Вигляд у нього при цьому був якийсь нервовий. 

— Перепрошую? — сказав Мокр. — Вона вирішила працювати на мене? 

— Ну, знаєте, як воно буває з листоношами, — почав пояснювати Шеляг. — Ми не любимо, коли... 

— Це ви поштмейстер? — пролунав з-за спини Мокра голос, від якого в жилах стигла кров. 

Цей голос увійшов в його свідомість, пробив захисний бар’єр навколо спогадів, скаламутив страхи, знайшов потрібний важіль, міцно вчепився за нього і потягнув. У випадку Мокра таким важелем виявилася фрау Шамберс. На другому році школи вас із теплого, затишного дитсадка фрау Тіссель, з його ароматами фарби, пластиліну та не досить розвиненого вміння користуватися туалетом, ввергали на холодні лави під урядуванням фрау Шамберс, де панував запах Освіти. Це було так само жахливо, як народитися — з тим мінусом, що тут поруч не було мами.  

Мокр машинально обернувся і опустив погляд. О так, усе було на місці: просте й зручне взуття, товсті, чорні, дещо кошлаті панчохи, мішкувата кофтина-кардиґан — о так, гр-р-р, кардиґан; фрау Шамберс напихала рукави свого кардиґана носовичками, гр-р-р, гр-р-р — і окуляри, і вираз обличчя, схожий на ранньозимовий ландшафт. І волосся, заплетене в коси, закручені обабіч голови дисками, які вдома, в Убервальді, називалися «равликами», але у мешканців Анк-Морпорка викликали швидше думки про причеплені до вух булочки-«плетінки».  

— А тепер послухайте-но, панно Маккаларіят, — твердо сказав він. — Так, я тут поштмейстер, я за все тут відповідаю, і я не збираюся дозволяти підлеглим тиснути на мене лише тому, що тут працювали їхні пращури. Я не боюся ваших грубих черевиків, панно Маккаларіят, я весело всміхаюся на вишкір вашого крижаного погляду. Фу на вас! Я вже дорослий, фрау Шамберс, я не затремчу від вашого пронизливого голосу, і я здатен повністю контролювати свій сечовий міхур, як би суворо ви на мене не дивилися, авжеж! Бо я — Поштмейстер, і моє слово тут — закон!  

Усі ці слова він так і вимовив — але подумки. На жаль, дорогою до вуст вони заблукали десь у нажаханому тремтінні спинного мозку і злетіли з язика писклявим: 

— Е-е-е, так! 

— Пане Губперук, я вас питаю: нічого не маю проти цих ґолемів, яких ви взяли працювати в моєму Поштамті, але вони — чоловіки чи жінки? — зажадала жахлива жінка. 

Це пролунало достатньо несподівано, щоби заштовхнути Мокра назад у реальність. 

— Що? — перепитав він. — Та звідки я знаю! І яка різниця? Трішки більше глини... чи менше? І що? 

Панна Маккаларіят схрестила руки на грудях, що змусило як Мокра, так і Шеляга знічено позадкувати. 

— Я сподіваюся, ви не жартуєте зі мною, пане Губперук? — різко спитала вона. 

— Що? Жартую? Я ніколи не жартую! — Мокр спробував взяти себе в руки. Як би не пішли справи далі, нікому не вдасться поставити його в куток. — Я не жартую, панно Маккаларіят, і я не маю жодного досвіду в жартах, і навіть якби я був схильним до жартів, панно Маккаларіят, мені в житті на думку не спало б жартувати саме з вами. В чому справа? 

— Один із них був у жіночому... в дамській кімнаті, — пояснила панна Маккаларіят. 

— Але що він там робив? Я маю на увазі, вони ж не їдять, тому... 

— Прибирав там, ніби, — сказала панна Маккаларіят, давши зрозуміти інтонацією, що має з цього приводу найчорніші підозри. — А я ж помітила, що всі говорять про них у чоловічому роді. 

— Ну, вони регулярно беруться за яку-небудь дивну роботу, бо не люблять байдикувати, — відповів Мокр. — І ми воліємо говорити про них у чоловічому роді просто з поваги, бо, е, говорити про когось «воно» видається неправильним, а «вона» декому — так, декому — просто не пасує, панно Маккаларіят. 

— Уся справа в принципах, пане Губперук, — твердо сказала жінка. — Нікому чоловічого роду не можна перебувати в дамській кімнаті. З цього рано чи пізно виходять всякі шури-мури. Я такого не терпітиму, пане Губперук. 

Мокр мовчки дивився на неї. А тоді перевів погляд на пана Помпу, який, як завжди, був неподалік. 

— Пане Помпо, чи існують причини, які завадили б одному з ґолемів взяти нове ім’я? — спитав він. — З метою уникнення шуромурства? 

— Ні, Бане Губберук, — прогуркотів ґолем. 

Мокр знову повернувся до панни Маккаларіят. 

— Ім’я «Ґледіс» зійде, панно Маккаларіят? — спитав він. 

— «Ґледіс» уже задовільно, пане Губперук, — сказала панна Маккаларіят, не намагаючись приховати тріумфу. — Звичайно, вона повинна бути належним чином вдягнена. 

— Вдягнена? — пробелькотів Мокр. — Але ґолеми не... їм не... вони не мають... — почав він, але завагався під її поглядом і спасував. — Так, панно Маккаларіят. Щось бавовняне, в клітинку, я гадаю, пане Помпо? 

— Я Все Організую, Поштмейстере, — запевнив ґолем. 

— Так все буде правильно, панно Маккаларіят? — покірно спитав Мокр. 

— Поки що, — прорекла та тоном, що давав зрозуміти, як вона шкодує про відсутність приводу для подальших присікувань. — Мої умови, Поштмейстере, знає пан Шеляг. Я ж повернуся до належного виконання своїх обов’язків, інакше відвідувачі знову почнуть красти пера. З них, знаєте, ока спускати не можна. 

— Хороша жінка, — сказав Шеляг, коли вона полишила їх, сповнена самоповаги. — Панна Маккаларіят у п’ятому поколінні. Дівоче прізвище, звичайно, зберігається з професійних міркувань. 

— Вони виходять заміж?  

З натовпу навколо однієї з саморобних стійок долинув сталевий голос: 

— Негайно покладіть перо на місце! Я їх що, народжую? 

— Так, пане, — сказав Шеляг. 

— І вони відкушують чоловікам голови після шлюбної ночі? — поцікавився Мокр.