Час ішов. 

Вони проминули другу вежу, і Борис розслабився до легкого галопу. Сто Лат було видно вже геть ясно; Мокр міг роздивитися міські стіни та замкові вежі. 

Він мусив стрибати з коня; іншого виходу не було. Поки стіни стрімко наближалися, Мокр перебрав в голові пів дюжини варіантів стрибка, але майже всі вони включали наявність скирти сіна. Варіант без скирти включав перелам хребта. 

Але Борис, здається, не збирався змінювати напрямок заради якихось там скирт. Він біг дорогою, дорога була прямою, вона входила ось у цю браму, й ніщо інше Бориса не хвилювало. До того ж йому треба було промочити горлянку. 

На вулицях міста було повно об’єктів, які не вдалося б перестрибнути чи розтоптати, але серед цих об’єктів було й корито для напування коней. Тож Борис майже не помітив, як із його спини щось звалилося. 

Сто Лат був не таким уже й великим містом. Якось Мокр провів тут непоганий тиждень: збув кілька підробних векселів, двічі провернув фокус «Нужденний спадкоємець», а на прощання реалізував персня зі скельцем — не так заради грошей, як для того, щоби вкотре подивуватися людським довірливості та безпорадності. 

Тепер, супроводжуваний поглядами натовпу, він непевною ходою підіймався сходами ратуші. Штовхнув двері й гупнув сумку на стіл першого-ліпшого клерка.  

— Пошта з Анк-Морпорка, — прогарчав він. — Виїхав о дев’ятій, тож вона свіжа, ясно? 

— Але ж ось щойно пробило чверть на одинадцяту! Що ще за пошта?  

Мокр постарався не лютитися. Йому й так вистачало неприємних відчуттів. 

— Бачите цей капелюх? — спитав він, вказуючи. — Бачите? Він означає, що я — Генеральний поштмейстер Анк-Морпорка! А це ваша пошта! За годину я вирушаю назад, зрозуміло? Якщо ви хочете, щоб вашу пошту до-ста-ви-ли до великого міста на другу дня... ох... тобто до третьої — тоді складіть її в оцю ось сумку. Це, — він помахав під носом молодого клерка пачкою марок, — марки! Червоні — по два пенси, чорні — по пенні. Доставка одного листа обійдеться в десять... е... одинадцять пенсів. Продаєте марки, віддаєте мені гроші, лижете марки й клеїте їх на конверти! Експрес-доставку гарантовано! На найближчу годину призначаю вас в. о. Поштмейстера. Тут поруч є готель. Я піду пошукаю ванну. Холодну. По-справжньому холодну. У вас тут є крижаний льох? Ось таку, як там. Ні, холоднішу. Ох-х-х, холоднішу. А ще — сто грамів і сандвіч, і, до речі, там на вулиці стоїть вороний кінь. Якщо ваші люди зможуть його спіймати, будь ласка, вдягніть на нього сідло з подушкою і поверніть його мордою до Анк-Морпорка. Вперед!  

Ванна була сидячою, зате в місті таки знайшовся крижаний льох. Мокр блаженствував, сидячи у воді, в якій плавали шматочки криги, попивав бренді й прислухався до гамору за стінами. 

Незабаром у двері постукали, і чоловічий голос поцікавився: 

— Пане Поштмейстере, з вами все гаразд? 

— Я в повному порядку, тільки не повністю вдягнений, — відповів Мокр. 

Він нахилився через бортик ванни, підняв крилатого капелюха і вдягнув його на голову. 

— Увійдіть. 

Мер Сто Лата був низеньким, схожим на птаха чоловічком, який чи то став мером зовсім нещодавно і одразу після високого й огрядного попередника, чи то вважав, що мантія, кілька футів якої волочаться по землі, та нагрудний ланцюг, який звисає аж до талії, є справжніми проявами цьогорічної моди серед муніципальних сановників.  

— Е... Джо Верблюдс, пане, — нервово сказав він. — Я тутешній мер... 

— Справді? Приємно познайомитися, Джо, — сказав Мокр, салютуючи склянкою. — Вибачте, що не встаю. 

— Мені шкода, пане, але ваш кінь, е, хвицьнув трьох чоловіків і втік. 

— Справді? Ніколи з ним такого не бувало, — заявив Мокр. 

— Не хвилюйтеся, пане, ми його спіймаємо, і в будь-якому разі ми знайдемо коня, щоб ви могли повернутися назад. Хоча наважуся сказати, що це буде не так швидко. 

— Кепсько, — сказав Мокр, зручніше вмощуючись у повній льодинок воді. — Ганьба. 

— О, я знаю про вас все, пане Губперук! — сказав мер, змовницьки підморгуючи. — У поштовій сумці було кілька примірників «Часу»! Людина, яка досягає чого хоче, — ви з таких. Людина, сповнена енергії, — ви з таких! Людина, яка мені до душі, — ви з таких! Ви здатні зірку з неба дістати, о так! Ви бачите мету і летите до неї на всій швидкості! Я теж такий у бізнесі! Прийшов, побачив, переміг — геть як я! Це п’ять, пане!  

— П’ять чого? — не зрозумів Мокр, тривожно соваючись у своїй ванні, вода в якій стрімко робилася нудно-теплою. — А, — він потиснув простягнуту руку. — А який у вас бізнес, пане Верблюдс? 

— Я виробляю парасольки, — відповів мер. — І я вам скажу, що саме час поставити семафорну компанію на місце! Ще кілька місяців тому все було чудово — тобто вони, звісно, дерли з клієнтів безбожно, але повідомлення хоча б потрапляли куди треба, і то зі швидкістю стріли — а тепер у них самі ламання та ремонти, і при цьому, зверніть увагу, вони ще більше підвищують тариф! І ніколи ж не скажуть, скільки потрібно чекати, постійно у них «незабаром». І постійно у них «Вибачте за тимчасові незручності» — навіть табличку таку в себе на вході в контору повісили! Тепло та людяно, як кинутий в людину кинджал, саме як ви в газеті казали. То знаєте, що ми зробили? Пішли до міської семафорної вежі й серйозно поговорили з юним Дейві — він хлопець достойний, — і він передав нам усі нічні семаграми до Анк-Морпорка, які не вдалося надіслати. Як вам, га? 

— А він не матиме неприємностей? 

— Він сказав, що все одно звільняється. Нинішні порядки в компанії нікому з хлопців не подобаються. Як ви й звеліли, на всі повідомлення наклеєно марки. Ну, полишу вас, щоб ви могли вдягтися, пане Губперук. Ваш кінь готовий, — мер спинився в дверях, — ще тільки одне маленьке запитання, пане, про оці марки... 

— Так? Щось негаразд, пане Верблюдс? — спитав Мокр. 

— Не те щоб, пане. Я нічого не маю проти Правителя Ветінарі чи Анк-Морпорка, — запевнив чоловік, що жив за двадцять миль від цілої армії зарозумілих і дратівливих міщан, — але це здається не зовсім правильним, лизати... ну, лизати анк-морпоркські марки. Ви не могли б випустити трохи марок спеціально для нас? У нас же є королева, чудова дівчина. Її портрет мав би прекрасний вигляд на марках. Ми ж важливе місто, самі знаєте! 

— Я подумаю, що можна зробити, пане Верблюдс. Про всяк випадок, маєте її зображення?  

«Вони всі цього захочуть, — думав Мокр, одягаючись. — Мати власну марку може стати таким же важливим питанням, як мати власного прапора чи власний герб. Велика може вийти оборудка! І, закладаюся, я зможу домовитися з моїм другом паном Шпулькісом, о так. Немає значення, чи є у вас свій поштамт — головне, щоб була своя марка...» 

Сповнений ентузіазму натовп супроводжував поглядами його та коня, який хоч і не був Борисом, проте робив усе що міг і, схоже, розумів призначення вуздечки. Мокр із вдячністю прийняв від громади подушку для сідла. Фальшивому діаманту це навіть додавало блиску: «Він так сюди мчав, що тепер йому потрібна подушка!». 

Поштова сумка була напхом напхана. Вражаюче, але люди й тут купували марки не лише для листів, а й просто «щоб було». Випуск «Часу» зачитували до дірок. Люди бачили, що діється щось новеньке, і прагнули до цього приєднатися. 

Щоправда, коли він скакав через поля, запал почав остигати. Він мав у своєму розпорядженні тільки Стенлі, купку самовідданих, але трухлявих дідків та кількох ґолемів. Вони не потягнуть. 

З іншого боку, вся фішка була в наведенні блиску. Говориш людям, що ти збираєшся зробити те й те, — й вони вірять, що ти на це здатен. Здійснити цю поїздку міг будь-хто. Але ніхто не здійснив. Усі сиділи й чекали, коли поремонтують семафори. 

Першу частину шляху він їхав досить спокійно, але прискорив коня, коли побачив семафорну вежу, на якій тривав ремонт. Авжеж, ремонт тривав, але тепер навколо вежі та на ній було видно значно більше людей. Було очевидно, що роботи значно прискорилися.