Тож якщо ви не хочете одного разу заблукати у трьох соснах чи забути, де власний дім, час від часу відкладайте гаджети з GPS та намагайтеся знайти дорогу до комори або роботи самотужки. Будьте як синички, тренуйте гіпокамп, і він вам віддячить.

Куди поділися снігурі?

Залежно від відстані та умов, які викликають зимовий потяг до мандрів, птахи поділяються на дальніх і ближніх мігрантів. Останні можуть і переміщуватися на невеликі відстані регулярно, і вдаватися до цього в окремі роки, коли погода, конкуренція чи голод їх до цього змушують.

Серед наших, українських, стабільно полюбляють мандри непосидючі синиці велика та блакитна. Гаїчка-­пухляк є нерегулярним мігрантом, який залежно від умов року може залишитися вдома, а може розпочати подорож, а от гаїчка болотяна, синиця чубата та вкрай рідкісна красуня — синиця біла (Cyanistes cyanus), яка мешкає на Західному Поліссі, — осілі види222.

Мандрівники й домосіди

Уся хитра політика зграй синиць чубатих і гаїчок будується на тому, що ці види — дуже територіальні. Як ми вже бачили, дорослі пари не просто залишаються разом декілька років — вони захищають свої домівки, землю й жінок, роблять запаси, утворюють невеликі зимові команди виживальників, переважно з родичів і сусідів. Здається, що ці птахи — уособлення українського духу та вдачі, а також любові до своєї землі. Але під таким характером є важливе біологічне підґрунтя: вони не надто плодовиті порівняно з іншими видами синиць, передусім великою та блакитною. А це означає, що взимку рівень конкуренції між батьками й дітьми робить вигідною систему зимових зграй. Невелику кількість розбишак у кожній з них може прогодувати непривітна заледеніла територія й заздалегідь накопичені припаси.

Але із синицями блакитною та великою цей номер не проходить223. Вони роблять дві кладки за сезон, з дуже значною кількістю яєць. Ці синиці — успішні батьки, а це означає появу восени натовпу молодиків, злих, голодних і завзятих, яких не прогодує жодна територія. Цьогорічки й дорослі збираються у великі нестабільні зграї, які можуть розпастися так само швидко, як утворилися. Подібно до бродячих вагантів на шляхах середньовічної Європи, вони блукають околицями, переміщуються в пошуках корму по всіх усюдах і тяжіють до людських поселень. Синиці, яких ми бачимо на наших годівницях у великих містах, — часто саме такі зимові мандрівники.

Ще одні зимові любителі подорожей — синиці довгохвості. Ці світлі «кульки» — дуже соціальні істоти. На відміну від інших синиць, їхні зграї, які налічують від 10 до 20 особин, — це декілька сімейних груп, що подорожують, годуються та відпочивають разом. Саме через це довгохвостики — птахи-­пацифісти, найбільш доброзичливі та неконкурентні серед усіх. Їхні зграйки — це свого роду бродячі «земляцтва», коли кілька сусідніх пар тусуються разом і після розмноження. У цих птахів сусіди на території — часто близькі родичі, батьки, діти, брати й сестри. Отже, виживання взимку та допомога одне одному перетворюються на родинну справу.

У роки, багаті на їжу, кількість нащадків улітку зростає в усіх згаданих видів синиць. Саме тоді ми починаємо бачити на годівницях не тільки звичайних синиць блакитну й велику, але й екзотичних гостей. Навіть синиці довгохвості, які зазвичай уникають людей та годівниць, в особливо суворі зими ввічливою зграйкою можуть зазирнути на вогник. Що вже казати про молодих представників «хазяйновитих» територіальних видів, яким не вистачило місця в зимувальних зграях і які змушені шукати щастя на чужині.

Типовий герой-­мандрівник мимоволі — синиця чорна, схожа на гаїчок, але з білою шапочкою-­смужкою на потилиці вугільно-­чорної голови. Цей вид непогано вміє запасати їжу і дуже поширений у Європі. Але з холодних скандинавських лісів більша частина птахів мандрує на південь, водночас у теплих Піренеях узимку вони сидять удома і зустрічають Новий рік за столом з новорічними «закрутками». Річ у тім, що у Скандинавії на своїх територіях синиця чорна має конкурувати з «куркулями-­домосідами» — двома видами гаїчок і дужою синицею чубатою. У їхніх зимових зграях вона — аутсайдер, який, не витримуючи тиску, віддає перевагу подорожам224. Але гірські масиви Південної Європи — інша річ.

У березневому Криму, десь на підйомі на Демерджі чи Долгоруківську яйлу я пам’ятаю гірський ліс, що просто дзвенів від голосів синиць чорних. «Ві-тю ві-дєл? Ві-тю ві-дєл?» — ніби перепрошували вони, віщуючи подальшу навалу російських окупантів (див. посилання). Серед снігу, ялівцю, бурульок і бурунів у руслі гірської річки Бурульчі, що живиться талими водами струмків, ця пташка — символ гірського Криму, найпоширеніша серед синиць, які тут мешкають225. І все це завдяки відсутності тиску з боку гаїчок і синиць чубатих, які в Криму не гніздують.

Отже, конкуренція та перенаселення — одна з причин великих переміщень птахів узимку за межі власних територій. Але, звісно, не єдина.

Але все ж таки, що там зі снігурами?

Більш-менш рівномірно розподілені у просторі кормові ресурси, а також найрізноманітніше меню та господарські навички синиць дозволяють їм гнучко обирати між домогосподарством і подорожами. Вдаючись до ближніх міграцій чи нерегулярних кочівель, такі види нишпорять Європою, рухаючись у будь-яких напрямах. А от птахи, що залежать від їжі, яку в просторі розподілено нерівномірно, часто не мають такого вибору: лишатися чи летіти.

Це, зокрема, рослиноїдні північні види, що харчуються плодами, ягодами й насінням дерев і чий добробут залежить від майбутніх урожаїв приблизно так само, як у продавців ф’ючерсів на Чиказькій товарній біржі 1950-х. Серед таких видів двійко найпомітніших і найкрасивіших зимових прибульців — снігур та омелюх (Bombycilla garrulus).

Снігур — окраса будь-якого пейзажу, улюбений мешканець вітальних листівок і похмурих хвой­них лісів, але і не тільки. Останніми десятиліттями він залюбки не лише зимує, а й гніздує в садах і парках Європи. В Україні снігур мешкає на півночі Полісся, але знайти його непросто. Однак узимку цих красивих, червоно-­чорних птахів можна побачити і у великих містах України. Люди часто бідкаються, що снігурів стало якось малувато, вони зникли з наших парків і скверів. Багато хто пов’язує це з глобальною зміною клімату. Але що це означає насправді?

Ми достеменно не знаємо, які саме снігурі прилітають до нас узимку. Найімовірніше, це північні скандинавські птахи з Норвегії, Швеції та Фінляндії. Зимові навали снігурів південніше, наприклад у Данію, прямо пов’язані з неврожаєм скандинавської горобини226. Чисельність і висотні переміщення південних птахів Іспанії, що мешкають у Піренейських горах — а ви вважали, що вони мешкають винятково серед снігів? — так само залежать від кількості місцевої горобини. З 1980-х її врожаї, наприклад, у Фінляндії постійно зрос­тають227. Для нас квітучі горобинові гаї Скандинавії означають, що більшість північних снігурів розпочнуть осінні подорожі значно пізніше і так і не долетять до України, а залишаться зимувати північніше.

Цілком імовірно, що ті птахи, яких уважні спостерігачі таки помічають щороку в Києві та околицях, — уже давно не прибульці, а наші рідні «бандерівські» снігурі, а можливо, і їхні білоруські брати, але це питання все ще не досліджене на­уковцями. От за що їм тільки гроші платять, га?

Загалом у Європі з 1980-х кількість снігурів знижується через скорочення кількості хвой­них лісів. Унаслідок цього південна межа його поширення потроху відповзає від України на північ. І хоча в деяких країнах Західної Європи снігур навіть навчився гніздувати на міських кладовищах, його важливий ворог, яструб малий, на жаль, теж зміцнив свої європейські позиції. Правда, снігур непогано почувається в горах, бо в Піренеях, Альпах та Карпатах йому ще вистачає і лісів, і поживи. Але гірські снігурі не люблять залишати свої гори, вони домосіди і до нас не залітають. Наразі в містах України шанси побачити снігура пов’язані радше зі спостережливістю та можливістю час від часу вибратися в парк чи до найближчої групи дерев ясена, насіння якого так поважає цей вид, аніж із милістю північних віхол та погодних умов.