А головне — в «егалітарних» зграях шанси вижити набагато вищі в усіх її членів. Оце так сюр­приз — рівноправ’я краще за кастовість, ну хто би міг подумати? Але чому тоді «демократичні» зграї значно менше поширені — усього лише близько 20 %?

І серед людей, і серед птахів до жорсткої «тоталітарної» моделі з високою агресивністю та суворою виконавчою вертикаллю призводять брак ресурсів і потреба захищати ті, що є, від ворожих сусідів. Стара добра концепція «кругом вороги», «Обама й Сорос загидили наші під’їзди» знайома будь-яким людським диктаторам. Тільки у випадку синиць, на відміну від наших північних сусідів, це не вигадки пропагандистів, а жорстока реальність.

Надлишок їжі, навпаки, веде або до розпаду груп, або до їх «демократизації». Тому розвішування годівничок десь на узліссі в холодну й сніжну зиму — це не просто допомога птахам у виживанні, а й експорт демократії у пташине суспільство. Нагодуйте синиць у сніжну зиму, відчуйте себе пташиним сенатором Маккейном!

Змінювати ієрархію можуть також пташині лідери. Уже давно не секрет, що в окремих птахів, як і в людей, є свої характер та вдача. Відчайдушний, хоробрий та агресивний самець гаїчки-­пухляка, який боронить своїх самок і молодь від домінантів — синиць чубатих, може зсунути всі статуси у групі, особливо якщо йому протистоїть нерішучий і кволий чубатий «верховний лідер».

Але всі ці важливі моменти, що визначають політику серед синиць, не затьмарюють головного — якості середовища існування. Результати досліджень, опубліковані в журналі Nature, свідчать, що переваги синичої «демократії» мають місце лише в здорових, зрілих хвой­них лісах, не понівечених людиною. Складні екологічні ефекти, що виникають на нестабільному й буремному пташиному «фронтирі» — межі між лісом і людською цивілізацією, призводять до нестачі ресурсів, агресивної конкуренції та врешті-решт перемоги «диктаторської» форми правління у змішаних зграях синиць чубатих і пухляків. Егалітарні суспільства з демократією та рівноправ’ям вимагають стабільного й передбачуваного середовища, що неможливо в понівечених та фрагментованих лісах218.

На жаль, поки що ми й наша діяльність — такі собі Путіни для синичого зимового співтовариства, які несуть зло й диктатуру, і геть не сенатори Маккейни.

Закрутки на зиму

Важливим елементом зимівлі синиць у зграях є їхня звичка робити запаси на зиму. Синиці чубаті та гаїчки починають запасати їжу — комах і багате жирами насіння хвой­них дерев, ще із серпня-­вересня, коли харчів багато, і роблять вони це аж до листопада.

Синиця чубата — найбільш хазяйновита птаха наших лісів (див. посилання). Вона не просто ховає сотні комах і павуків у корі, під кущиками лишайників на стовбурі та в різних потаємних місцях на дереві, а й дбайливо приклеює свої комашині «слоїки» з консервацією за допомогою слини. Комахи в таких «закрутках» часто ще живі, просто покалічені й паралізовані (дуже добра та чуйна пташка), отож зберігають свіжість доволі довго. Синиця чубата — справжня українська господиня: далекоглядна, активна, безжальна до ворогів.

Серед наших синиць гаїчка болотяна, пухляк і синиця чорна також мають хазяйський хист до консервування. Синиці чубаті та чорні ще й прикривають та маскують свої схованки за допомогою мохів, лишайників і рослинного сміття. А от синиці велика та блакитна не вміють робити запасів. Вони воліють на зиму відкочовувати з лісів поближче до людини та її ресурсів.

Оскільки зимові запаси вважаються суспільним надбанням усієї зграї, її члени відчайдушно боронять свою зимову територію від зазіхань. Якщо одній чи двом зграям пощастить знайти в лісі труп лося, козулі чи кабана — залишки полювання вовків, — синички влаштують собі тривалий бенкет, охороняючи тушу від інших зграй і випадкових зайд.

Окрім синиць, серед постійних мешканців наших лісів активно запасають їжу, передусім насіння й горіхи, повзики, сороки, сойки та мешканка Карпатських гір — горіхівка (Nucifraga caryocatactes). Крук також може запасати здобич, але зберігається вона в нього недовго. У Північній Америці запаси роблять деякі види дятлів, наприклад, гіла каролінська (Melanerpes carolinus), а також заокеанський родич нашого боривітра — боривітер американський (Falco sparverius), який запасає комахоїдних і гризунів, а у вологі роки — змій і жаб.

Найменша наша сова, сичик-­горобець, мешканка українських північних лісів, теж відома своєю господарчою вдачею (див. посилання). Ще з осені в спеціальні дупла-­льохи вона складає до кількох десятків свіжозаморожених бурозубок і гризунів. Це саме льохи, а не комори, адже найактивніше запасання відбувається тоді, коли температура падає нижче нуля. Буває, що сичик-­горобець мешкає на одних і тих самих територіях з конкурентом — більшим за розмірами сичиком волохатим, який запросто може розорити та пограбувати льохи. Тому сичик-­горобець робить запаси в маленьких дуплах з дуже вузьким входом, у який суперник не зможе пролізти, або кладе в дупло з великим входом небагато здобичі219.

Багато видів сов починають свій сезон розмноження задовго до настання весни та тепла. Але під час залицянь дами вимагають подарунків і знаків уваги, отож запаси здобичі, якщо вони є, треба діставати й розморожувати. Я особисто спостерігала таку поведінку в лютому серед європейських пугачів у Київському зоопарку — самець, розпушуючи пера, довго й старанно відігрівав під черевом замороженого щура, аби піднести його самці, мабуть, замість обручки. Така галантна поведінка також властива північноамериканським совам, наприклад, пугачу віргінському (Bubo virginianus) і сичу північному (Aegolius acadicus).

Згадати все

На території однієї зграї синиць можуть міститися десятки тисяч схованок з поживою. Невже синички запам’ятовують їх геть усі? А як щодо інших видів?

По-перше, ті члени синичої зграї, які не ховали запасів, знаходять їх випадково, під час обстеження території — головне, аби схованок було багато. Але домінуюча пара часто не пускає підлеглих до місць, які найбільш багаті не тільки на їжу, а й на схованки — у гаїчки-­пухляка це, наприклад, нижня частина стовбура дерева. Спеціальні експерименти з гаїчками світлокрилими у Сполучених Штатах Америки засвідчили, що останні пам’ятають свої схованки щонайменше протягом чотирьох тижнів. Крім того, вони здатні запам’ятовувати, які «заначки» вже використано, а які ще залишилися.

Як відомо, у птахів за здатність запам’ятовувати, так само як і в людей, відповідає частина мозку, що зветься гіпокамп. Гіпокамп також пов’язаний зі здатністю орієнтуватися у просторі. Саме тому так добре працюють поради на кшталт «Аби згадати щось, повернися до того місця, де ти про це подумав». Те, що спогади й відчуття простору містяться в одному відділі мозку, дуже зручно для надважливої справи запасання та консервації. Що ж це за господиня, яка не може знайти дороги до власної комори?

Отже, не дивно, що у відношенні до маси мозку й маси тіла найбільший гіпокамп саме у хазяйновитих птахів — синиць, повзиків і воронових220. Те саме засвідчили попарні порівняння між видами-­родичами — тими, що «газдують», і тими, що ні. Порівняння гіпокампу хазяйновитої сойки проти галки та хазяйновитої гаїчки болотяної проти синиці блакитної показали, що його розміри у пташенят не відрізнялися, але були значно більшими у дорослих особин тих видів, які роблять запаси.

Отакої! То запаси ще треба вчитися робити? Аякже! Просторова пам’ять у птахів і людей — це штука, яку можна прокачати, так само як м’язи!

Як засвідчили спеціальні експерименти з гаїчкою болотяною, яку виростили в авіарії, здатність запасати їжу в неї з’явилася у віці 44 дні, коли вона навчилася відрізняти, так би мовити, огірки від помідорів, а слоїки від каструль — тобто правильну й підходящу здобич і схованки. Птахи, яких дослідники підступно позбавили можливості запасання, швидко навчалися або відновлювали свої навички, щойно в них з’являлася така можливість. З накопиченням досвіду збільшувався й гіпокамп, у той час як птахи, які ніколи не мали потреби запам’ятовувати сотні схованок, його клітини втрачали221.