176 Feeney W. E., Medina I., Somveille M., Heinsohn R., Hall M. L., Mulder R. A., et al. Brood Parasitism and the Evolution of Cooperative Breeding in Birds. Science. 20/12/ 2013;342(6165):1506–8.

177 Soler M., Soler J. J., Martinez J. G., MØller A. P. Magpie Host Manipulation by Great Spotted Cuckoos: Evidence for an Avian Mafia? Evolution. 1995;49(4):770–5.

178 Hoover J. P., Robinson S. K. Retaliatory mafia behavior by a para­sitic cowbird favors host acceptance of parasitic eggs. Proc Natl Acad Sci. 13/03/ 2007;104(11): 4479–83.

Розділ 5 Пташині університети

Дехто з моїх колег міг би з гордістю заявити, що своїй науковій кар’єрі він завдячує лайну. Мій поважний університетський лектор стверджував таке щодо мушачих геніталій. Про себе я можу сказати — це були пташині ригачки. Тобто, як це більш куртуазно називають орнітологи, — погадки, або пелетки. Неперетравлені залишки шерсті, кісток, хітину комах відригують після трапези сови, хижі птахи, мартини і крячки, чап­лі та лелеки, сорокопуди, бджолоїдки та багато інших птахів. Я досліджувала вміст таких риганців у сичів хатніх, мартинів жовтоногих, крячків річкових і малих (Sternula albifrons). Мій магістерський диплом та левова частка роботи складалася з результатів копирсання в тисячах мартинових видригів, дбайливо огорнутих пакетиками з газетного паперу. Розкладаючи під мікроскопом чергову серію дрібних кісток, я постійно крутила в голові одне-єдине запитання: звідки птахи взагалі знають, що їм їсти?

Мале пташеня сидить у гнізді на цілковитому забезпеченні батьків. У багатьох видів малих догодовують ще якийсь час після вильоту. Але як бути далі? Звідки підсоколик великий знає, що йому потрібно ловити горобців? А якщо взяти жабу, приклеїти до неї пера й почати підкидати в повітря — чи підсоколик переплутає це опудало зі птахом-­здобиччю? Чому мартини сріблясті (Larus argentatus) поїдають усе, що бачать, включно з різним некорисним непотребом, підібраним на звалищі, але окремі пари навчилися хижацтва на виводках та кладках качок? Чому одні види жеруть те, чого просто більше в навколишньому середовищі, а інші перебірливі, як гурмани, і воліють витрачати час і вишукувати конкретні делікатеси?

У студентські роки я й не здогадувалася, що всі ці думки, які сушили мій мозок, — тільки мала час­тина вічного питання, на яке людство намагається відповісти з моменту, відколи почало витрачати вільний час на світоглядні роздуми: «Що важливіше: навчання чи успадкування? Ми — це наші гени (родина, пращури, спадок) чи наше виховання?». Цю велику загадку вчені так само намагаються розгадати і щодо тваринного світу.

Навчаємося полювати

Пізнавання смачненького й харчові вподобання у тварин можуть бути жорстко запрограмованими генетично, можуть сформуватися один раз у дитинстві й підтримуватись у подальшому все життя або бути гнучкими — постійно змінюватися та коригуватися.

Красивий птах, що мешкає в джунглях Латинської Америки, момот рудочеревий (Eumomota superciliosa), зазвичай полює на рептилій, зокрема змій. Пташенята момота, які вилупились у вольєрі, ніколи в житті не бачили справжньої змії. Але коли їм показали модель отруйної коралової змії, вони з тривожними криками забилися в куток. Натомість на модель зі схожим візерунком, але іншого кольору, або подібного кольору, але з іншим візерунком вони кидались як на здобич.

Але не треба ходити в далеку Америку. Наші звичайні домашні курчата народжуються зі знанням того, що кольорове й нерухоме — це найімовірніше їстівний фрукт чи зерно, а от кольорове й рухоме — це комаха. Якщо зелена — клюємо, якщо червона — то отруйна, до біса її179.

На відміну від такого успадкованого знання, деяким птахам потрібен неприємний досвід, аби вивчити, що певна здобич є неприйнятною: занадто великою, отруйною, просто несмачною. Інші ж поводяться як типові люди, тобто воліють постійно тягнути в рот різні дивні речі, — і експериментують та навчаються все життя180.

Батьківська наука

Колись давно моя колега Лєна, яка вивчає кажанів, зачарувала мене чудовою історією про кажанів з родини листконосів (Trachops cirrhosus), які полюють на маленьких жаб у вологих лісах Панами. Кажан знаходить самців жаб за їхніми шлюбними криками. Його завдання як хижака — оцінити розміри жаби, аби не вполювати більшого шматка, аніж можна проковтнути, а також пильно відстежувати, що хапаєш, — серед деревних жаб купа отруйних видів. Бідолашні самці їстівних жаб не можуть просто так припинити співати. Адже крики — надзвичайно важлива реклама на шлюбному «ринку» безхвостих амфібій, і тому жаби придумали різні способи порятунку. Вони навчилися синхронізувати свої крики, аби ускладнити листконосам процес вицілювання, почали селитися біля водоспадів, аби шум води заважав кажанам, а деякі види, співаючи, постійно поглядають у небо — чи не летить ворог. Тому складні й найбільш вишукані серенади дамам ці кавалери виконують у місячні ночі та в сутінках — коли крилату смерть добре видно.

Уполювати їстівного самця жаби — це справжній виклик для мисливських навичок кажана. Яким чином молоді кажанчики можуть навчитися відрізняти смачного безхвостого кавалера від такого самого, але до зубів озброєного отрутою? Можна спостерігати, як це роблять дорослі, можна спробувати розібратися в компанії однолітків, а можна самостійно опановувати науку шляхом спроб і помилок. Спеціальне дослідження засвідчило, що у випадку кажанів та їхніх нещасних жертв наявність досвідченого вчителя та спостереження за його діями — ключ до успіху на полюванні. Молоді хижаки в такий спосіб навчалися на порядок швидше, аніж самостійно чи в підлітковій компанії. Таким чином, у багатьох тварин, що вчаться полювати, існує щось типу «культурної передачі» даних про те, що варто тягнути до рота, а що — ні. Таке знання може бути дуже гнучким і постійно змінюватись, і саме це спостерігається в експериментах щодо кажанів-­жабоїдів.

Але може бути інакше: одного разу навчившись, перебудувати свою харчову звичку вже неможливо. Саме це є дуже поширеним у птахів. З вологих лісів Панами та класово чужих для цієї книжки ссавців повернімося до звичайнісіньких українських лісопарків і наших добрих знайомих — синиць великої і блакитної. Синиця велика так називається недарма. Вона більша за розмірами, полює на відносно великих комах, наприклад, мух, і харчується здебільшого на землі, на деревах біля стовбурів і на товстих бічних гілках. А от її «бандерівська» родичка — синиця блакитна, менша за розмірами та полює на комах високо в кронах, серед тоненьких гілочок. Норвезькі дослідники протягом чотирьох років заради науки займалися кіднепінгом — викрадали з дуплянок яйця синиць блакитних і підкладали їх у дуплянки до синиць великих і навпаки, а потім спостерігали за харчовими вподобаннями підкинутих дітей. Синиці блакитні, яких виростили великі, хоробро вступали у двобій зі значно більшою здобиччю, ніж це годиться для виду, і бадьоро тягали та їли мух. І навпаки, приймаки — синиці великі, так само як ї їхні усиновлювачі, полювали на значно меншу здобич і робили це високо серед тонких гілок181.

Цікаво, що й ті, й інші приймаки тяжіли все ж таки до здобичі середнього розміру, і це дозволило вченим зробити висновок, що навчання — навчанням, але генетичний аспект кормової поведінки також не варто недооцінювати.

Синиці — хижаки та інноватори

А як же всі ці історії, які ми чули в дитинстві, про вигадливих англійських синичок, що навчилися своїми дзьобиками роздовбувати кришки пляшок і ласувати вершками, які молочники лишали на ґанках добропорядних британських будиночків? Невже це все брехня?

І справді, винахідливість синиць блакитних щодо пляшок і вершків було описано в журналі British Birds ще в далекому 1949 році182. У сучасних соціальних мережах та на сторінках ЗМІ можна побачити значно моторошніші світлини — задоволена синиця велика сидить на трупі мишки й має вигляд життєрадісного зомбі, який тільки-но дістався бажаних свіженьких мізків. Будь-яка людина, яка вивішувала колись у морозну зиму на годівницю шматок несолоного сала, знає, як синички цінують будь-яке м’ясо та взагалі протеїни. Може, вони просто підбирають пáдло?