Відгуки про книжку
Коли я стала бердвочером, то дізналась про існування чорної горихвістки. Це маленька сіренька пташка з яскраво-помаранчевими животом і хвостиком. «Це ж треба, яке диво, — подумала я, — от би побачити колись таку!» Надворі було літо, і наступного ж дня я помітила, що горихвістки — всюди! Вони цибали на клумбах, сиділи на карнізах будинків, шукали щось під кущами. Раніше мій мозок не реєстрував їх. Одне просте знання розширило мій світ!
Ця книжка — неймовірна колекція розповідей, які розширять світ будь-якого читача, навіть стріляного горобця орнітології. Наталка Атамась — науковиця з величезним досвідом, купою класних історій і любов’ю до птахів, а любов — це заразна штука, як не крути.
Після прочитання вам уже ніколи не здаватиметься, що життя синичок за вікном невигадливе і нудне. Життя птахів наповнене неймовірними викликами, складними стосунками, вирішенням непересічних задач, зазвичай, у доволі обмежений термін — це все дуже гостросюжетно! Тож обережно — ця книжка провокує щире захоплення птахами!
Марися Рудська, ілюстраторка, бердвочерка
Вимушений зробити зізнання, мене ніколи особливо не цікавили птахи. На поличках бібліотек з природничими книгами, до яких у мене був доступ, я брав книги про пернатих істот останніми. З невідомих мені причин і кільчасті черви, і навіть мінерали силікатної групи викликали в мене значно більшу емпатію. Коли у дорослому віці я почав перетинатися зі спільнотами птахоспоглядачів, то, хоч мене і захоплював їхній ентузіазм, ідея встати о 4 ранку і дивитись три години поспіль на суцвіття очерету видавалась завжди привабливішою, ніж видивляння у збільшувані прилади крихітних птахів.
Що ж, тепер я вимушений писати про все це у минулому часі. Книга Наталі Атамась віддухопелила моє почуття прекрасного у світі живих істот і я тепер в повному полоні культу птахів. Аналізуючи після прочитання текст, я розумію, що інакше й бути не могло. Історія на 7 розділів про скандали, інтриги та розслідування у пташиному царстві написана виважено, з холодним розрахунком, з яким кіт грається з мишею, і читачу може наївно здатися, що він прочитає сторіночку-іншу та зможе зайнятися хатніми справами чи повбивати час у соціальній мережі, але гармидер на робочому столі та десятки чатів без відповіді — підтвердження того, що це ілюзія.
Якби мені потрібно було описати форму книги, то я б сказав, що це не паралелепіпед, як будь-яка нормальна книга, а коло. Адже в «Пташиній історії» описаний рік з життя цих тварин — від шлюбних ігрищ навесні до зимових поневірянь у нашому рідному Вінтерфеллі. І після читання це коло насправді хочеться замкнути і почати занурення в цю історію знову. А все чому?
Бо Наталя Атамась — майстерна оповідачка з тонким почуттям гумору, іронією та вдалими реверансами в бік попкультури чи сучасного людського соціуму. Вона явно бачить смаки свого читача і пробиває його оборону тараном захопливих та, й нічого тут применшувати, дахозносних фактів про життя синиць, троянським конем порівнянь гніздової поведінки птахів та динозаврів, диверсіями в тилу ворога вишуканими жартами.
У книзі проаналізовані, як класичні орнітологічні дослідження, так і статті, які побачили світ зовсім нещодавно. Це сучасне науково-популярне видання, з якого боку його не крути. Кістяночкою вишні звичайної на десерті цього твору є історії з життя Наталі, які інкрустують цей пташиний епос, ламаючи четверту стіну між читачем та авторкою. Складається враження, що після цікавезної лекції, організатори тебе запросили на ботанічний чай і ти тепер майже свій у їхній компанії. І тому, навіть коли це опис ночівлі в наметах у холодному лісі, від прочитаного стає тепло.
Окрім кавалькади захопливих орнітологічних оповідок, надзвичайно цікавим є останній розділ книги. Це дуже правильно — закохавши у птахів, Наталя не кидає читача з цим відчуттям напризволяще, а розповідає про культуру птахоспоглядання з рядом зворушливих прикладів, що в інших країнах, що транслюючи українські історії. Вказує на те, як побачити чи почути птахів та як влаштувати ресторан для підгодівлі цих істот, щоб він був високою кухнею, а не МАФом з пиріжками з прокислою начинкою.
Коли я дочитав цю книгу, у мене було кілька почуттів та турбот. Закривши останню сторінку я ніби випірнув з води після тривалого занурення. Це було щось! Іншим почуттям були заздрощі до читачів, які тільки відкривають цю книгу і в них попереду вир пташиних спостережень. А турбота в мене лише одна — купити бінокль та спланувати сеанс споглядання птахів на завтра.
Олексій Коваленко, ботанік, автор книжки «Фрукти проти овочів. Чому кавун — не ягода, а томат — це фрукт»
Ми починаємо…
Колись давно я почула жарт, який мені страшенно сподобався: «Українці походять від пінгвінів, бо охайні та живуть громадами». Відтоді я багато дізналася і про українців, і про пінгвінів, і про безліч інших цікавих істот, аби поставити собі питання: а на яких птахів і справді схожі мої співвітчизники? І чи є в нас із птахами взагалі щось по-справжньому спільне?
Мабуть, ця книжка — це щось типу відповіді на ці запитання. Так, у нас не ростуть пера, ми не вміємо літати, наш мозок і світосприйняття влаштовані геть інакше. Але щось спільне в нас точно є: сім’я, побудова стосунків, турбота про дітей, чуття своєї хати та своєї землі.
Я не шанувальниця біологізаторства — пояснення будь-якої людської поведінки через призму твердження «ми всі — просто тварини» й пояснень, що «певна поведінка є природною» або «це закладено в наших інстинктах». І до того ж не спеціалістка з людської психології. Але я розбираюся у птахах, усе життя вивчала їхнє гніздове та родинне життя, тож маю що сказати із цього приводу.
Ми часто проходимо повз, не здогадуючись, що на сусідньому дереві чи у сквері відбуваються справжнісінькі драми й трагедії, птахи кохають, зраджують, паруються, розлучаються, та що там — повноцінно живуть поруч з нами. І в них є що підгледіти і чого повчитися.
Я побудувала цю книжку як повний пташиний рік. Спочатку весна — пора залицянь і шлюбів, потім літо — родинне життя й діти, а далі — осінь і зима й потреба «дотягнути» до наступного року. І невже хтось наважиться сказати, що наше життя не схоже на цю постійну круговерть?
На сторінках книжки вам трапиться безліч видів, які мешкають в Україні, і в далеких лісах та на водоймах, і зовсім поруч — у сусідньому парку чи під вашою стріхою. Більшість — водно-болотні; нічого не вдієш, професійна слабкість. Але доволі багато тут і видів екзотичних, які живуть своїм цікавим життям деінде в далеких закордоннях. Аби читач розібрався, хто є хто, наприкінці є спеціальний покажчик. Види-сусіди, що трапляються в Україні, у ньому виділено напівжирним. Деякі з них побіжно згадуються лише раз, про інших я пишу впродовж усієї книжки, повертаючись до їхніх звичок і вдачі знову й знову. Загалом цю книжку необов’язково читати від початку й до кінця. Якщо вам цікаво дізнатися винятково про шпака чи горобця хатнього, ви зможете легко знайти та прочитати тільки ті сторінки, де написано саме про них.
Окремий розділ наприкінці я присвятила цілком конкретним стосункам птахів і людей — спостереженню за птахами, або бердвочінгу. Цьому є абсолютно логічне пояснення. Якщо ця книжка — «про стосунки взагалі» і про любов та підтримку зокрема, то симбіоз бердвочерів і птахів — саме про це. Я вдячна всім прекрасним людям, які рятують птахів, спостерігають за ними, заповідають і зберігають для птахів останні шматки дикої природи або просто цікавляться ними й намагаються щось дізнатися. І хочу, аби нас ставало більше.
Саме тому Валерій Чоботар, великий любитель птахів і воїн-ветеран АТО, люб’язно погодився проілюструвати книжку своїми світлинами. Можливо, вони не схожі на фото, які можна побачити на сторінках National Geografic, але саме такий вигляд мають птахи для будь-якої людини, яка приходить у парк з камерою, щоб насолодитися природою й поспілкуватися із чудовими істотами.
