Гаїчка болотяна — інтелігентка серед наших синиць. На годівниці вона зазвичай терпляче чекає десь поруч на гілочці, коли трохи прорідиться загальний натовп та закінчиться штовханина, а потім швиденько та делікатно хапає у дзьоб 2–3 насінини та спішить подалі, аби у спокої з’їсти їх чи сховати. Вона не така непосидюча, як її родичка — гаїчка-пухляк, трохи більша за неї, рухається поважніше, має товстіший дзьоб і блискучу чорну шапочку. Скромність і гідність — це про неї.
Її «сестра», гаїчка-пухляк — власниця «сумної» пісеньки, — здається трохи меншою через інші пропорції тіла. Її часто можна побачити в гущавині лісу, і, на відміну від родички, виходити з нього до людей — у сквери, лісосмуги та сади — вона не любить. Але саме її вигуки — сигнали «тцир-сі-сі-сі, тца-тца-тца» й тоненькі «сіі-сіі-сіі» так добре чути в тихому зимовому лісі. Зазвичай зимову зграю синичок, зайнятих пошуком їжі, нескладно знайти за цим свистом.
Гаїчка-пухляк на півночі Європи — осілий вид, що володарює своєю територією весь рік. Ці птахи — справжні «газди-куркулі» на своїй землі. Доросла й дужа пара — місцеві Карась та Одарка — це міцна бойова одиниця, що контролює великі ділянки, аж до 25 га. Подружжя утворює коаліцію — невеличку зимову зграю — з однією-двома іншими парами, молодими чи такими, що не мають власної території або приєдналися до сусідів, а також інколи з іншими видами — підкоришниками звичайними (Certhia familiaris) та золотомушками жовточубими (Regulus regulus). У зграї панує сувора ієрархія. Господарі території мають VIP-доступ до власних запасів на зиму, найбільш продуктивних і безпечних ділянок стовбура й гілок. Молоді птахи — найбезправніша частина компанії. Вони ночують у невигідних місцях — нижніх гілках недалеко від землі, де найбільший ризик потрапити в пазурі хижака. Вони отримують доступ до запасів, які зробила на території пара, останніми. Але саме належність до зграї — умова виживання в зимовому лісі. Одинак приречений — занадто багато часу він має приділяти безпеці, виглядаючи хижака, і тому потерпає від стресу й недоїдання. Також він не має доступу до зимових комор. Члени зграї боронять свою територію і не допускають на неї прибульців і зайд. Стабільність зграї — запорука виживання, як то кажуть, гуртом і батька легше бити.
Тільки приблизно половині цьогорічної молоді гаїчки-пухляка пощастить приєднатися до територіальних зграй, інші змушені будуть відкочовувати й шукати собі долі десь подалі від зайнятих територій. Тому птахи, яких ви побачите на своїй годівниці, найімовірніше, такі молоді невдахи чи дорослі волоцюги, які втратили пару, а з нею й право на територію. Саме вони найбільше потребують підтримки, бо їхні шанси пережити сувору зиму вкрай низькі.
На ночівлю гаїчки-пухляки ховаються в гущавину колючих хвойних гілок ближче до стовбура або у видовбаних дятлами великими напівдуплах. У люті морози температура тіла пухляків, які відпочивають, може знижуватися на 5–6 градусів. Вони впадають у холодове заціпеніння і зранку мають швидко розігрітися й підняти температуру тіла від 34–36 градусів до 41–42, аби приступити до пошуків їжі та нового, сповненого виживання, дня. Молоді недосвідчені птахи менш управні в пошуках корму, витрачають на це більше часу й зазнають більшого стресу. Тож вони мають лягати пізніше, а зранку починати «прогрів двигуна» раніше від дорослих пар. Тому в лісових досвітніх сутінках, коли сонце ще не зійшло, але вкритий снігом зимовий ліс уже посвітлішав, першими можна побачити й почути саме молодих цьогорічних гаїчок214.
Разом нас багато
За океаном у Північній Америці, як і годиться для справжньої бандерівської традиції, мешкає велика синицева діаспора — найближчі родичі наших гаїчок, серед яких є дуже схожа на українських птахів гаїчка світлокрила (Poecile atricapillus). Ці пташки мають увесь час перебувати в русі — постійно переміщуватися зграєю по території в пошуках здобичі. Під час пошуків їжі члени зграї перегукуються, чи то пак пересвистуються, як грибники в лісі. Усі птахи у зграї мають індивідуальний голосовий «підпис» і сигналізують одне одному: «Я тут! А ти? — І я теж тут!».
Ба більше, кожна зграя має особливий «пароль», за яким члени одного «клубу виживальників» відрізняються від членів іншого, що мешкає на сусідній території. «Групові паролі», на відміну від «індивідуальних підписів», у посвистах гаїчок закодовані на нижчих частотах. Унаслідок цього вони поширюються на більшу відстань та ефективніше долітають до сусідів: «Наша територія! Стережися! Зайнято!». Коли вчені посадили представників двох зграй до авіарію та змусили їх змінити склад свого «клубу», птахи сформували й вивчили нові паролі протягом місяця. Так само як гімни держав, студентські пісні під гітару й новорічні корпоративи, такі пісні допомагають зимовій пташиній спільноті триматися гуртом та інтегрувати в компанію нових менеджерів середньої ланки, тобто, перепрошую, новачків-прибульців215.
Дуже подібні й наші українські змішані синичі зграї. Якщо навідатися до найближчого молодого соснового лісу, вам може пощастити натрапити на маленьку «інтернаціональну» зграйку: дві пари гаїчок-пухляків і дві пари іншого цікавого виду наших лісів — синиці чубатої. Хоча ці види живляться комахами й павуками, яких збирають серед кори та лишайників, вони чітко розподіляють мисливські майданчики по різних частинах дерева — синиця чубата харчується нижче по стовбуру, на більш захищених від крилатих хижаків ділянках. А гаїчка-пухляк годується вище в кроні й одночасно виконує роль охоронця-дозорного. Коли в експерименті зі зграї прибирали пухляків, синицям чубатим частково довелося переміщуватись вище й брати на себе небезпечну роль споглядача216.
Саме синиці чубаті й пухляки утворюють так зване ядро зграй. Без цих видів зимова компанія «виживальників» утворитися не здатна. У неозорих північних лісах Європи до них доєднуються також синиці чорні (Parus ater) і золотомушки жовточубі. Найневигідніше місце для харчування з погляду безпеки — зовнішні тонкі гілки, де птаха легко може схопити один з головних зимових ворогів — сичик-горобець (Glaucidium passerinum). Саме на цих гілках годуються «підлеглі» особини низького рангу — синиці чорні й золотомушки. Але ризик того вартий — на них зимує багато дрібноживців, якими харчується зграя217.
Тоталітаризм і демократія в зимовій зграї: як людина знову все зіпсувала
Як ми можемо бачити, багатовидові зграї синиць доволі жорстко структуровані. Це нагадує людські корпорації-«піраміди»: CEO найвищої ланки, які мешкають на захмарних поверхах скляних хмарочосів, і скромні менеджери, які туляться ближче до грішної землі. Але у птахів зимових зграй на кону стоїть набагато більше, аніж річна чи квартальна премія або навіть звільнення. Твій статус може визначити, виживеш ти чи помреш. Звучить не надто привабливо. Навіщо ж птахи взагалі об’єднуються в змішані зграї?
Гіпотеза «багатоокості» каже, що річ у нагальній задачі відстежування хижаків. У багатьох особин, зібраних разом, більше шансів побачити небезпеку, а при нападі — не бути з’їденим, бо з великою ймовірністю зжеруть сусіда. Оскільки різні види мають різні харчові вподобання, єднатися вигідніше з чужаками — це дозволяє уникнути конкуренції, особливо гострої, коли навколо пануюють лютий мороз, сніг і голод.
Тож який вибір у тебе є, якщо ти менеджер з продажів у краватці за 200 гривень, або синиця-аутсайдер? Досвід синиць каже: «Найперше — це накопичити жир!». Такий собі аналог доларової заначки на випадок раптового звільнення. Особини-аутсайдери мають активно запасати жир, аби використати його в голодний період. І справді: у холодних зимових лісах Скандинавії найгладкішими й відгодованими у зимових зграях були низькостатусні особини — самки й молоді особини підлеглого виду, гаїчки-пухляка. А найспортивніші фігури мали «великі боси» — дорослі самці домінантних синиць чубатих.
У суворих умовах і за нестачі ресурсів у зграї встановлюється жорстка ієрархія та вертикаль влади: спочатку дорослі самці синиці чубатої, далі — її ж самки, далі — молоді особини, потім — дорослі самці гаїчки-пухляка, її самки та молодь. Ця деспотична, навіть кастова структура геть не схожа на наші демократичні звички, коли один за всіх і всі за одного. Але бувають і інші зграї. У них ролі переможця та переможеного можуть змінюватися під час кожної окремої сутички, та й загалом вдача компаньйонів більш спокійна, гнучка й менш агресивна. «Демократичні», чи, радше, «егалітарні», зграї більші, але синиці в них добре знайомі одна з одною, тобто ця історія схожа на «Двоє сусідів чубляться, чужинець не втручається, бо об’єднаються й обоє йому наваляють».
