А поговорити?

Найбільша колонія водоплавних птахів, з якою я працюю вже багато років, — це поселення доволі поширеного в Україні виду — крячка річкового (Sterna hirundo). Ми вже познайомилися вище з невеличкими птахами — крячками болотяними. Інші наші крячки — також на диво граційні птахи, зі світлим оперенням, хвостиком-«виделочкою» та стрімким «пірнаючим» польотом. Різнокольорові дзьоби й ноги, чорні «шапочки» на головах, наявність у деяких видів чубчиків, «джентльменські» манери під час залицяння — ці птахи є уособленням благородної елегантності. А ще вони просто неймовірно крикливі й голосні — просто як торговці на базарі.

На Дніпрі крячки річкові гніздують на островах і бетонних гідротехнічних спорудах, насамперед дамбах. «Моя» колонія — це, у різні роки, від 700 до 1500 гніздових пар. Крячки річкові роблять гнізда доволі щільно, у деяких місцях між сусідніми кладками немає і 30 сантиметрів. Ґвалт, який весь цей натовп видає, коли на колонії з’являється хижак або дослідник, описати неможливо. На щастя, на відміну від агресивних і кремезних мартинів жовтоногих, ці птахи недостатньо великі, аби в польоті зайти досліднику в тил і намагатися зняти з нього скальп одним ударом гачкуватого дзьоба. Але акустичного удару вони завдають чималенького. Особлива метушня здіймається під час кільцювання й вимірювання малят. Пташенята, схожі на кульки на тонких ніжках, розбігаються з гнізд і носяться по всій колонії, батьки відчайдушно кричать і паскудять досліднику на голову. Але варто залишити колонію і відпливти подалі — потроху все заспокоюється, і ось батьки вже познаходили та годують рибою своїх дітей.

У мене завжди викликало захват, як у величезній колонії, що постійно рухається, свариться й кричить, батьки примудряються почути голоси саме своїх малих і знайти їх у натовпі та штовханині. Насправді, якщо взяти до рук тільки-но надклюнуте яйце і дослухатися, можна почути, як пташеня тихенько попискує всередині. У цю мить воно пробило дзьобом м’яку оболонку яйця, дихає повітрям з повітряної камери, уже зробило перші удари по шкаралупі зсередини й зараз набирається сил перед остаточним руйнуванням «домівки» та вилуплюванням. Цей момент у колоніальних видів дуже важливий, адже мати вивчає та запам’ятовує голос дітей.

Звісно, діти також чують батьків і їхні голоси. Останні ще й примудряються передавати ембріо­нам купу інформації про умови навколишнього середовища, наприклад, про підвищену температуру повітря. Це дозволяє пташенятам у яйці певним чином «редагувати» свій розвиток залежно від стану справ ззовні129.

Але і яйця вміють «розмовляти» одне з одним. Для деяких видів, зокрема тих, які мають якомога швидше полишити гніздо одразу після вилуплення, надзвичайно важлива синхронність появи з яйця. Різниця між пташенятами у виводку чітко помітна, скажімо, у сов, де перша дитина на третину більша за останню. А от у качок, наприклад, усі яйця відкладаються з певним інтервалом, тож у кладці з десяти яєць різниця між першим та останнім малюком має бути значна. Але сова здатна захистити свій виводок у дуплі, на відміну від качки. Тому качка чи курка, аби не ризикувати в очікуванні хижака, мусить синхронізувати вилуплення дітей і поквапитися залишити гніздо всім разом. Учені з’ясували, що яйця в кладці певним чином вібрують і «клацають», торкаючись одне одного, і ця вібрація та звуки пришвидшують дозрівання тих дітей, що відстають. Пташенята в яйцях ніби підганяють молодших братів: «Швидше, швидше виростайте, чого ви там валандаєтеся, до старту залишилося вже чотири, три, дві…»130.

Нещодавно вчені з’ясували ще дивовижніші речі. У яйцях мартинів більш розвинені ембріони попереджають менш розвинені про небезпеку. Це відкриття зробили й опублікували в журналі Nature іспанські дослідники, що вивчали розвиток яєць і пташенят мартина скельного (Larus michahellis) — двоюрідного середземноморського родича-­близнюка нашого українського мартина жовтоногого.

Обидва види мають крик тривоги — гучне «га-га-га», що надало російську назву нашому виду «чайка-­хохотунья». Я вже згадувала, що зазвичай мартини відкладають три яйця, з певною затримкою кожне, тому вони розвиваються трохи несинхронно. Особливо відстає в розвитку третє яйце — так зване «запасне», яке відкладається останнім.

Виявляється, ембріони в яйці мартина здатні чути крик тривоги батьків — оце «га-га-га». І вони починають особливим чином вібрувати у своїй шкаралупі. Ці вібрації вловлюють менш розвинені ембріони в третьому, або навіть у другому і третьому, яйці, у яких ще не розвинулися власні органи слуху. Здатність чути крики батьків або вловлювати вібрації старших «братів» призводить до купи наслідків. Пташенята довше сидять у яйці, в них вище рівень гормона стресу кортизолу, а після вилуплення в них набагато швидша захисна реакція на небезпеку — «присідання й затаювання» у траві. Навіть гомілки в них ростуть повільніше — це та сама частина ноги, які відповідає за біганину пташеняти колонією і здатність швидше потрапити на око хижаку131.

Яким чином така вібрація-­інформування впливає на перебіг розвитку й поведінкові механізми сусідніх яєць — неясно, хоча в цьому задіяні гормональні налаштування і якісь ще тонші впливи. Але таке «спілкування» ембріонів у яйцях спостерігається не тільки серед птахів. Наприклад, у випадку змій учені показали, що з яєць, які ізолювали від їхніх майбутніх братів і сестер, вилуплювалися змії-мізантропи й похмурі одинаки. Вони були загалом менш активні та уникали компанії інших рептилій свого виду132.

Малі діти — малі проблеми… Чи ні?

З моменту відкладання яєць пташенята великих морських птахів сидять у них місяцями. А от у наших звичайних жайворонків польових (Alauda arvensis), як і в багатьох інших горобцеподібних видів, що гніздують на землі, вилуплюються вже за 10–14 діб. І це зрозуміло, адже гніздо на землі — не найкраще місце для дітей, до нього легко дістатися хижакам. Тому гніздуючі на землі види намагаються в різні способи скоротити перебування кладки й пташенят у гнізді. І один зі способів — це отримання з яйця майже самостійного пухнастого, зрячого та рухливого малюка, якого не потрібно обігрівати і якого можна якнай­швидше просто забрати від гнізда подалі, у безпечніше місце. Види з такими дітьми-«вундеркіндами» називають виводковими. Найвідоміші з них — качки, чиї діти слідують від гнізда за мамою до водойми та самостійно годуються одразу після вилуплення. Саме для таких видів важливими є синхронізація і швидкий та дружний вихід з яєць.

Наші знайомі крячки річкові й білощокі, мартини жовтоногі й скельні та багато інших видів — напіввиводкові. Вони народжуються зрячими та в пуху, здатні рухатись, але не можуть харчуватися абсолютно самостійно, без допомоги батьків. Зазвичай такі пташенята мають пух якогось маскувального забарвлення, що допомагає їм ховатися, зачаївшись серед трави чи піску. Наприклад, дітиська мартинів звичайних (Chroicocephalus ridibundus) — пісочно-­жовті в шоколадних цяточках. Мій екс-чоловік ніжно називав таких пташенят «крапочками». А от усі малі горобцеподібні види й дятли — нагніздні. Це означає, що їхні пташенята вилуплюються абсолютно безпорадними: голими, сліпими, нездатними пересуватися. Вони радше схожі на якихось голих рожевих дракончиків, аніж на птахів, і потребують дуже багато батьківської турботи.

З яйця виводкових птахів виходить фактично вже готовий птах. Погляньмо, наприклад, на родину великоногів (Megapodiidae). Ці птахи не насиджують яєць, а закопують їх у великі гнильні купи-«інкубатори». Пташенята вилуплюються такими розвиненими, що навіть здатні пурхати наступного дня після того, як залишили гніздо, і повністю самостійні. Ще б пак — адже їм треба не просто вилупитись, а самостійно викопатися з величезної купи гнильних залишків і землі. Це єдині пташенята, які виходять з яйця не головою вперед, а ногами — міцними та з гострими кігтями, що одразу дозволяє їм копати й копати. Яйця великоногів мають тонесеньку шкаралупу, яку малюки легко пробивають кінцівками — адже в купі гною у міцній шкаралупі потреби немає. Батько чи вороги не можуть випадково чи навмисно розчавити яйце, воно надійно сховане й захищене в «інкубаторі».