У тропічних видів, які не відлітають зимувати й утримують територію протягом усього року, самки беруть активну участь у захисті території та активно співають, але в європейських видів це доволі рідкісне явище. Серед поширених птахів нашої фауни, яких можна почути в кожному парку, співочі леді є типовими для вільшанок (Erithacus rubecula). Оскільки у вільшанок самець не відрізняється від самки ані голосом, ані зовнішністю, то виявити, хто на гілці перед вами — джентльмен чи дама, може тільки така сама вільшанка.
Самці вільшанки — невеличкі, але агресивні господарі на своїй землі. Під час зустрічі із суперником вони починають співати пісню, у якій переважають спеціальні низькочастотні звуки. Учені вважають, що саме ці елементи пісні — еквівалент нашого: «Чи ти мене поважаєш?». Вони дозволяють ефективно попереджати суперника й уникати прямих агресивних зіткнень. От тільки вільшанки, що мешкають біля турбін вітрогенераторів, утрапили в халепу. Звуки ввімкнених вітроенергостанцій глушать пісню, і вільшанка, аби «перекричати» агрегат, змушена підвищувати звуки, і пісня втрачає свої бойові властивості. Доводиться покладатися на в прямому сенсі надування червоних грудей перед супротивником, а це вже не просто сварка через паркан, а дещо значно небезпечніше. Людина вважає, що вона всюди господар, тож галасує, гуркоче й заважає, хай де з’являлася б. І часто не помічає, що птасі по сусідству не тільки стає неможливим заспівати дамі серця потрібну за видовим галантним кодексом серенаду, а й просто випустити пару, полаявшись від душі99.
Рейдерство і романтика в міському парку
У багатьох невеликих птахів Європи щороку території перерозподіляються серед власників наново. Адже більшість горобиних птахів — перелітні. Самці повертаються із зимівлі раніше за самок і в конкурентній боротьбі намагаються здобути собі найкращу кормову територію. Самки прилітають пізніше й оцінюють якості самця і площу, яку він здобув. Наприклад, у наших парках це демонструють вічні суперники синиць блакитних за дупла та кормові території — мухоловки строкаті. Спритні хлопці при цьому зривають банк. Той, хто прилетів перший, найімовірніше, займе найкращий простір. А значить, забезпечить майбутню родину «хмарними пасовиськами», найбільш захищеними від хижаків, що «рясно вродять» важливою для пташенят зеленою гусінню100.
Але мало зайняти найкращу територію — її ще треба утримати. Так само як і дружину, яка може легко кинути невдаху, що пролюбив гарний земельний наділ.
Повернімося навесні до найближкого лісопарку й послухаймо вечірні пташині голоси. Як ми вже згадували на початку книжки, найкращий соліст сутінкового пташиного хору — «сумний» співак дрізд чорний. Його красива меланхолійна флейта, на мій погляд, значно мелодійніша за знаменитий спів соловейка, а звучати в парках починає дуже рано, ще з березня. Побачити самих птахів також нескладно. Вугільно-чорні самці й скромні коричневі самки заклопотано порпаються в купах опалого листя під кущами, вишукуючи хробаків — основний харч дрозда чорного і його пташенят. Колись давно, до початку ХІХ століття, дрізд чорний був суто мешканцем вологих густих старих гаїв. Але із середини ХІХ століття почав активно заселяти міста та міські парки Західної, а у ХХ столітті — і Східної Європи. На відміну від диких лісів, у містах набагато тепліше й достатньо харчу, аби протриматись у не дуже суворі зими. А що раніше прилетів — то кращу ділянку зайняв. То, може, взагалі не відлітати? Ось чому територіальні самці дрозда чорного в якийсь момент припинили мігрувати. Молоді міські дрозди можуть відкочовувати з територій улітку, після розмноження, але старші не залишають своєї землі. Більшість дроздів чорних починають займати гніздові ділянки аж у грудні, і звісно, намагаються захопити найбільш безпечні та щедрі на їжу місця.
Самки, які повертаються додому навесні, обирають самців з найкращими ділянками. Якщо самка затрималася, то самець і земля їй можуть дістатися поганенькі. І вона розлучиться, щойно поряд замайорить кращий наділ і перспектива для майбутніх дітей101. Але більша частина розлучень у дрозда чорного — це наслідок земельного рейдерства. Більший самець у двобої може захопити територію та виставити власника геть. Самка при цьому залишиться вірною не чоловіку, а території, і залюбки візьме новий шлюб з переможцем102. Здається, перипетії й пристрасті роману Ольги Кобилянської «Земля» ніщо порівняно зі щорічною гонитвою за кращу землю й долю в найромантичнішого співака наших міст.
Бий ворогів!
Крім чорного та співочого, у міських і природних лісових масивах трапляється ще один цікавий представник дроздів — чикотень (Turdus pilaris). На відміну від музичних і мізантропічних родичів, цей дрізд співати не вміє, але має неабиякі соціальні таланти в модних компетенціях soft skills. Учені помітили, що в тому самому лісі одного року чикотень гніздує поодинці, а іншого — великим табором, на зразок колонії. Банда ця дуже помічна, коли треба відбити напад на гнізда пернатого хижака — ворони, сойки чи навіть яструба. Чикотні практикують колективний захист — великим галасливим гуртом атакують нападника та накривають його влучним артилерійським вогнем власних фекалій. А чикотень — птах немаленький, справжній важкий фекальний бомбардувальник, і любителям поласувати яйцями буває непереливки.
Але, на жаль, такий захист геть неефективний проти інших спритних хижаків — куниць. Знайти велике поселення, на відміну від одного захованого в лісі гнізда, для куниці не становить жодних проблем. Добре, що основний харч куниць у лісах — усе ж таки не дрозди, а малі гризуни — лісові миші. Щороку, коли кількість лісових мишей у лісі зменшується до певного рівня й голодні куниці починають серйозно загрожувати дроздам, — ті розпорошуються лісом, як білоруські партизани. Але якщо мишей багато, а куниці ситі й задоволені, дрозди одразу згадують про інших ворогів — пернатих, і збираються в колективний захисний гніздовий курінь103.
Ще один лютий захисник власних гнізд від сусідів і взагалі будь-кого — відома кожному містянину ворона сіра. Ось у кого погано зі soft skills, незважаючи на видатні в пташиному світі інтелектуальні здібності. Ворони в період дорослішання дітей перетворюються на шалених яжематерів і втрачають голову й мізки. Вони можуть кидатися на всіх, хто просто проходить повз гніздо або воронятко, яке сидить на землі, і чесно кажучи, це геть не смішно.
Моя перша ворона напала на мене в київському парку Партизанської слави. Вона виринула нізвідки, безшумно, як ніндзя, і кинулася на мене ззаду. Я, нічого не підозрюючи, ішла собі парковою доріжкою, аж раптом наді мною залопотіло, заверещало істеричне «Ка-а-а-а-а!!!», а я отримала такого потиличника, що впустила з рук сумку. Ворона тим часом, виючи, як винищувач, заходила на друге коло, знову намагаючись потрапити мені в тил. Коли це не вдалося, вона почала кидатися мені в обличчя, і от тоді я злякалася по-справжньому. Швидше я бігала лісом лише того разу, коли засунула руку в покинуте дроздове гніздо, у якому влаштували кубло шершні.
Учені вважають, що окремі ворони-батьки й цілі воронячі банди в гніздовий період атакують не всіх людей, а тих, яких упізнали чи в яких чомусь побачили загрозу. Певно, ворона з парку Партизанської слави мене просто з кимось сплутала. Або їй просто не подобаються білявки.
Проблема з агресивними воронами в деяких містах така значна, що люди створюють спеціальні сайти й додатки, де в режимі реального часу фіксують і позначають на картах місця їхніх нападів на людей. У Канаді діє сайт під назвою CrowTrax, а в Австралії, де 85 % людей хоч раз у житті потерпали від нападу місцевої версії шалених матусь, сорочиць великих, тисячі нападів на рік фіксуються за допомогою ресурсу Magpie Alert. Особливо люто сорочиці-батьки переслідують австралійських велосипедистів; відомі випадки травмувань з летальними наслідками. Усе це нагадує атмосферу спільної ненависті, яка панує серед українського дорожнього руху: ворони й автомобілісти ненавидять пішоходів, велосипедисти ненавидять автомобілістів, а всі вони разом щиро ненавидять кур’єрів на електросамокатах.
