Зрештою єдиною доброю новиною того дня було те, що до нас не дійшли жодні чутки про Луїса; все інше — суцільна катастрофа: з вісімдесяти бійців п’ятдесят чи шістдесят убиті, Хав’єр загинув одним з перших, Перуанцеві куля поцілила в око, він агонізував три години, а я не міг нічим зарадити, не міг навіть добити його, коли ніхто не бачив. Весь день ми боялися, що хтось із зв’язкових (їх було троє, і кожен страшенно ризикував під носом у військовиків) принесе звістку про смерть Луїса. Кінець-кінцем краще не знати нічого, уявляючи, що він живий, і сподіватись. Я тверезо зважую шанси й доходжу висновку, що його таки вбили, ми ж усі знаємо його вдачу, знаємо, що цей шаленець здатний вихопитися з укриття з одним лише пістолетом у руці, і той, хто опиниться позаду, триматиме його на мушці. Але ж ні, Лопес має подбати про нього, ніхто так не вміє задурити Луїсові голову, мов хлопчиську, як Лопес, переконати, що той повинен вчинити зовсім не те, що намірявся, ба навіть протилежне. А раптом і Лопеса… Не варто псувати собі кров, немає підстав для жодних припущень, до того ж ця дивна тиша, ця розкіш — лежати отак горілиць, наче все гаразд, наче все йде своєю чергою (ледь не подумав, «завершилося», бовдур), згідно з нашими планами. Що там — лихоманка, втома чи просто ще до сходу сонця нас усіх прикінчать, як жаб? Але зараз треба скористатися з цього неймовірного перепочинку, споглядати гілки, що тягнуться до підсвіченого поодинокими зорями неба, стежити напівзаплющеними очима за мінливими рисунками віття й листя, за ритмами, що сходяться, гарцюють разом, а тоді розходяться, раз по раз лагідно змінюючи одні одних, коли гарячий вітер з боліт обдмухує верховіття. Я думаю про свого сина, але він далеко, за тисячі кілометрів звідси, в країні, де люди ще сплять у ліжках; його образ видається мені нереальним, робиться невиразним і губиться десь у кроні. Натомість я відчуваю приємність, бо на пам’ять приходить Моцартова тема, що завжди мене супроводжує, перші акорди квартету «Полювання», відтворені лагідними голосами скрипок звуки мисливського рогу — транспозиція дикого обряду в чисту задумливу радість. Я подумки повторюю, мугикаю мелодію, і водночас відчуваю, як вона, її обрис на тлі неба й крона дерева зближуються, заприязнюються, торкаються одне одного раз і вдруге, аж поки обрис крони перетворюється раптом на зоровий образ мелодії; ритм, що вихоплюється з нижньої — майже на рівні моєї голови — гілки, піднімається на певну висоту й розкривається, наче віяло з віття, а тим часом друга скрипка — оця тонша гілка тягнеться, простягаючи листя праворуч — у кінець фрази, й завершує її, щоб око спустилося стовбуром униз і могло, коли забажає, повторити мелодію. І все це також наш бунт — те, що ми робимо, хоча ні Моцарт, ні дерево того не відають, ми також — у свій спосіб — хочемо дати безглуздій війні лад, який надасть їй сенсу, виправдає її й зрештою приведе до перемоги, що стане мовби віднайденою мелодією після стількох років глухого звучання мисливських рогів, стане тим фінальним алегро, що — наче зустріч зі світлом — приходить на зміну адажіо. Ну, й потішився б Луїс, якби взнав, що в цю мить я порівнюю його з Моцартом; бачу, як він потроху дає лад цьому безглуздю, підносить його до основоположного розуму, що своєю очевидністю й непогамовністю руйнує всі тимчасові вигадливі розумування. Однак яка це прикра, яка відчайдушна місія творити музику для людей — попри багнюку, автоматні черги й зневіру творити пісню, яку ми самі вважали неможливою, пісню, що заприязниться з кронами дерев, із землею, повернутою її синам. Так, це лихоманка. О, як би посміявся Луїс, хоча й він, здається, любить Моцарта.
Зрештою я таки засну, але перед тим ще встигну спитати себе, чи спроможемося ми колись перейти від звуків мисливського рогу до повноти адажіо і далі до фінального алегро, яке я стиха мугикаю, чи спроможемося примиритися з усім, що залишиться живим. Нам доведеться бути такими, як Луїс — не наслідувати його, а бути такими, як він, беззастережно відкинути лють і помсту, дивитися на ворога, як Луїс, з непохитною великодушністю, що стільки разів викликала в моїй пам’яті (але кому це розповіси?) образ Вседержителя, судді, який починає з того, що ставить себе на місце обвинуваченого й свідка, і який не судить, а просто відокремлює суходіл від води задля того, щоб урешті-решт колись, одного трепетного світанку, на бéрезі найчистішого часу народилася вітчизна людей.
Але на відміну від адажіо, щойно благословилося на світ, на нас напосіли звідусіль, і довелось відмовитися від ідеї рухатися далі на північний схід, а натомість, витрачаючи останні патрони, заглибитися в майже незнайому місцину. А тим часом Лейтенант ще з одним товаришем окопалися на пагорбі й звідти тримали їх якийсь час на віддалі, даючи нам з Роберто час відвести пораненого в стегно Тінті й знайти іншу, безпечнішу висоту, де ми могли б протриматися до ночі. Вночі вони ніколи не атакували, хоча й мали бенгальські вогні та електричне приладдя; їх начеб поймав страх, вони почувалися менш захищеними попри силу-силенну зброї; однак до ночі залишався ще майже цілий день, а нас було п’ятеро проти цих відчайдухів, які переслідували нас, щоб не втратити прихильності Бабуїна, не кажучи вже про літаки, що раз по раз пікірували з-за гори й кулеметними чергами нівечили пальми.
За півгодини Лейтенант припинив вогонь і приєднався до нас, щойно ми рушили. Оскільки нікому не приходило до голови кинути Тінті, бо ми надто добре знали, яка доля чекала на полонених, усі гадали, що тут — на цьому крутосхилі й у цих чагарниках — ми марнуємо останні патрони. Було кумедно спостерігати, як через помилку авіації військовики по-дурному атакували кручу доволі далеко на схід, а ми тим часом дерлися вгору пекельною стежкою і за дві години дісталися майже лисого пагорка, де один із наших угледів прикриту травою печеру, і ми залишилися там, щоб перепочити, попередньо визначивши маршрут імовірного відступу просто на північ — від скелі до скелі, небезпечний, зате на північ, до С’єрри, куди, можливо, вже добувся Луїс.
Поки я лікував непритомного Тінті, Лейтенант сказав мені, що вдосвіта, незадовго до атаки військовиків, він чув на захід від нас автоматні черги й револьверні постріли. То міг бути Пабло зі своїми хлопцями або й сам Луїс. Всі були певні, що ми — ті, хто вижили, — розділені на три групи, й хтозна, раптом група Пабло блукає десь неподалік. Лейтенант спитав мене, чи не варто, коли спаде ніч, спробувати возз’єднатися з ними.
— Ти це питаєш, бо тобі кортить піти, — озвався я. Ми поклали Тінті на ложе з сухої трави в найпрохолоднішому кутку печери, а самі відпочивали й курили. Інші двоє наших чатували зовні.
— Розумієш, — Лейтенант весело глянув на мене. — Мені до вподоби такі прогулянки.
Отак ми якийсь час обмінювалися жартами, і Тінті, хоч і почав марити, долучився до нашої розмови, та коли Лейтенант уже готовий був рушати, з’явився Роберто з якимось верховинцем і чвертю смаженого козеняти. Це було щось неймовірне, ми уминали козеня, наче то було якесь привиддя, навіть Тінті жував шматок, який через дві години відійшов разом із ним. Верховинець приніс звістку про смерть Луїса; ми не припинили їсти через це, але то була надто гірка присмака для такої мізерної порції смаженини; верховинець, щоправда не бачив на власні очі, як загинув Луїс, але його старший син, який пристав до нас зі старою мисливською рушницею, був у групі, що допомагала Луїсові й п’ятьом його товаришам перейти бродом річку під автоматними чергами, й запевняв, що Луїса поранили, коли той уже майже дістався берега, але не встиг сховатися в чагарнику. Вночі верховинці, що як ніхто знали цю місцину, доправили в гори двох хлопців з Луїсової групи з залишками зброї та харчів.
Лейтенант закурив нову сигару й вийшов з печери, щоб організувати таборування й познайомитися з новачками; я залишився з Тінті, який поволі вгасав, майже не відчуваючи болю. Отже Луїс загинув, козеня виявилося таким, що пальчики оближеш, але то було вже в минулому, а цієї ночі нас уже буде дев’ятеро або й десятеро, і ми матимемо вдосталь зброї, щоб битися далі. Оце так новини. То був якийсь холодний безум, що з одного боку підсилював людьми та харчами наше сьогодні лише затим, аби одним махом закреслити наше майбутнє, сенс цього безглуздя, яке щойно досягло кульмінації у тій вістці та в смаку смаженого козеняти. Я довго курив сигару в темряві печери й відчув, що в цю мить не можу дозволити собі розкоші прийняти смерть Луїса, а здатний лише оперувати нею як ще одним фактом при плануванні бойових дій, бо якщо Пабло також загинув, з волі Луїса командиром ставав я, і це знали Лейтенант і решта товаришів, і в такому разі я мусив узяти на себе командування і дійти до С’єрри, й продовжити справу, наче нічого й не сталося. Здається, я заплющив очі, і знову прийшло на пам’ять і постало в уяві те видіння, і на якусь мить мені здалося, що Луїс зриває з себе лице й простягає його мені, а я бороню своє, затуляю обома руками та примовляю: «Ні-ні, Луїсе, будь ласка, не треба»; а коли розплющив очі, Лейтенант знову дивився на важко дихаючого Тінті, і я почув, як він сказав, що до нас приєдналися двоє місцевих хлопців — іще одна добра новина, бо ж он їх скільки — і смажені маніоки, і аптечка, і заблукані десь на східних схилах військовики, і розкішне джерельце за якихось п’ятдесят метрів. Але він не дивився мені в очі, жував сигару й, здавалося, чекав, аби я заговорив і перший згадав Луїса.
