— Ось він який, зовсім хлопчик. Правда, ніби школярик, тільки високий? А ти б послухав Руду!.. — Жозіан завжди сплітала пальці, коли розповідала щось страшне, і розплітала, і сплітала знову. Вона розказала мені про його вимоги (не такі вже, до речі, й дивні), про відмову Рудої і про те, як похмуро він пішов собі. Я запитав, чи запрошував він її. Ні, як можна, адже всі знають, що вони з Рудою подруги. Він сам тут мешкає, про всіх чув, і, поки вона говорила, я подивився на нього знову і побачив, як він платить за абсент, кидає монетку в металеву тарілочку, а нас (ніби ми зникли на нескінченну мить) озирає пильним порожнім поглядом, ніби застряг у сновидіннях і не хоче прокинутися. Він був молодий і гарний, але від такого погляду мимоволі згадувалися моторошні чутки про вбивства. Я одразу ж сказав про це Жозіан.

— Хто, він? Ти збожеволів! Таж Лоран…

На лихо, ніхто нічого не знав, хоча Кікі й Альбер підсіли до нас і знічев’я й собі включилися в обговорення різних версій. Підозра наша виявилась марною, коли господар, котрий невідомо як, але докладно чув усі розмови, нагадав, що таки дещо про Лорана відомо: він може задушити свою жертву однією рукою. А цей шмаркач… куди йому! Та й взагалі пізно, пора йти й мені додому, бо сьогодні Жозіан чекає в мансарді той, інший. Що за правом сильнішого володіє ключем, і я провів її лише трохи по сходах, щоб не боялася, якщо погасне свічка; і, огорнутий несподіваною втомою, дивився, як вона йде, і думав, що вона, напевне, рада, а мені сказала неправду, а потім я вийшов на слизький тротуар, під сніг, і пішов куди очі світять, і вийшов раптом на дорогу, і сів у трамвай, де люди читали вечірні газети або дивилися у віконце, ніби й справді щось можна угледіти у такій пітьмі, та ще в цих кварталах.

Не завжди щастило мені дійти до галерей або застати Жозіан вільною. Іноді я просто блукав завулками, розчаровано никав, переконуючись помалу, що й ніч — моя кохана. В годину, коли загоралися газові ріжки, наше царство оживало, кав’ярні оберталися на біржі дозвілля і радості, і люди жадібно пили хмільну суміш закінчення сповненого працею дня, газет, політики, пруссаків, перегонів і страшного Лорана. Я любив випивати потроху то там, то сям, спокійно піджидаючи, коли на розі галереї або біля вітрини постане знайомий силует. Якщо вона була не одна, то давала мені зрозуміти (у нас був знак), коли звільниться; іноді ж лише усміхалася, і я йшов блукати галереями. В такі години я вивчив і узнав найдальші завулки Галері Сент-Фуа, наприклад, і надра Пасаж дю Каїр, але, хоча вони подобалися мені більше, ніж відкриті вулиці (а було їх безліч: сьогодні — Пасаж дю Пренс, завтра — Пасаж Вердо, і так далі, й далі), хай би скільки я кружляв, сам не знаю, як виходив до Галері Вів’єн — не тільки задля Жозіан, але й через те, що припали мені до серця надійні огорожі, старезні облуплені скульптурки, темні закутки галері Пасаж де Пті-Пер, весь цей інший світ, де не треба думати про Ірму і замість жити за певним розкладом можна плисти в ньому навмання. Мені нема за що зачепитися пам’яттю в часі, і я не скажу, коли ж саме ми знову заговорили про південноамериканця. Якось я побачив його на розі вулиці Сен-Мар. Він був у чорному плащі, модному років за п’ять до того (тоді їх носили з високими крислатими капелюхами), і мені захотілося запитати його, звідки він родом. Одначе я уявив собі, як холодно і злісно сприйняв би таке запитання я сам, і не підійшов. Жозіан сказала, що даремно, — мабуть, він був-таки їй якось цікавий, — вона образилася, і в цьому було щось і від професійної її цікавості. Вона згадала, що ночі дві тому начебто бачила його біля Галері Вів’єн, хоча він там майже не бував.

— Не подобається мені, як він дивиться, — казала вона. — Раніше я й уваги не звертала, але коли ти сказав про Лорана…

— Та я жартував! Ми сиділи з Кікі й Альбером, а він же шпиг, сама знаєш. Він би неодмінно повідомив. За Лоранову голову добре заплатять.

— Очі недобрі, — упиралася Жозіан. — Дивиться вбік, а все поспіль бачить. Підійде колись до мене — втечу, от хрест святий.

— Хлопчика злякалася! А може, по-твоєму, ми, південноамериканці, взагалі орангутанги?

Усі знають, чим закінчуються такі бесіди. Ми пили грог на вулиці де Женер і, пройшовшись галереями, заглянувши у театрики на бульварі, піднімалися до неї, а там надривали животи від сміху. Бували тижні (нелегко міряти час, якщо ти щасливий), коли ми сміялися постійно, навіть тупість Баденге[41] і загроза війни смішили нас. Просто безглуздя, що така погань, як Лоран, міг перебити наші веселощі, — але так було. Він убив ще одну жінку на вулиці Борегар, зовсім поруч, — і ми в кав’ярні засумували, а Марта — вона прибігла повідомити нам новину — зайшлася в істериці, і це якось допомогло нам проковтнути той клубок, що застряг нам у горлі. Того вечора поліція прочесала квартал, всі кав’ярні, всі готелі, Жозіан пішла до господаря, і я відпустив її, розуміючи, що вона потребує надійного захисту. Насправді все це дуже мене смутило — галереї не для цього, зовсім не для цього, — і я пив з Кікі, а потім з Рудою, яка хотіла помиритися через мене з Жозіан. У нашій кав’ярні пили багато, і в теплій імлі з алкогольного чаду і гомону голосів мені здалося цілком зрозумілим, що рівно опівночі південноамериканець сів у куток і замовив абсент — як завжди, зграбно, неуважно і дивно. Я урвав звіряння Рудої і сказав, що все знаю і що зрештою смак у хлопця непоганий, гріх нарікати; вона вдала, що обурилася, а ми ще й з того сміялися, коли Кікі призналася, що бувала у нього. Поки Руда ще не впилася в неї кігтиками запитання, я поцікавився, як же він живе, яка у нього кімната. «Велике діло — кімната!» — кинула Руда, але Кікі знову пірнула пам’яттю в мансарду на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар і, ніби фокусник з передмістя, витягла із спогадів сірого кота, стоси списаного паперу, великий рояль, і знову папери, і знову кота, який, здається, залишився кращим із тих її спогадів.

Я не заважав їй, і дивився в той куток, і думав, що, власне, дуже просто підійти і сказати йому щось по-іспанському. Потім я вже мало не встав (і досі, як багато хто в таких випадках, не знаю, чому так і не наважився), але врешті залишився з Рудою й Кікі, й закурив нову люльку, і замовив ще білого вина. Не пам’ятаю, що я відчував, коли переміг своє бажання, — але то було щось на кшталт табу, мені здавалося, що, підійшовши до нього, я вступлю в небезпечну зону. Одначе шкодую, що не пішов, мені здається тепер, ніби це могло мене врятувати. Від чого, власне, врятувати? Та від цього ж: тепер я не думав би увесь час над тим, чому ж я таки не встав, і знав би іншу відповідь, замість безперервного куріння, диму і марної невиразної надії, яка іде за мною вулицями, як шолудивий пес.

Потроху я переконувався, що часи настали погані і, поки Лоран і пруссаки так сильно нас тривожать, життя у галереях уже не буде таким, як було. Мати, напевне, побачила, що я спав з лиця і порадила пити якийсь тонік, а Ірмині батьки (вони мали будиночок на острові на річці Парана) запросили мене відпочити і пожити здоровим життям. Я відпросився на півмісяця і неохоче поїхав до них, заздалегідь упереджений щодо сонця і комарів. Першої ж суботи під якимсь приводом я вирвався до міста і пішов, як по хвилях, розм’яклим асфальтом. Від цієї дурної прогулянки залишився все ж принаймні один приємний спомин: коли я ввійшов до галереї Гуемес, мене огорнув запах кави, міцний, майже забутий запах, — в галереях пили слабку, підігріту. Я зрадів і випив дві чашки без цукру, смакуючи, обпікаючись і нюхаючи. Потім, до вечора, все пахло інакше: у вогкому повітрі, ніби вода в колодязях, стояли запахи (я йшов додому — обіцяв матері повечеряти з нею разом), і з кожним колодязем запах був різкіший, зліший, пахло милом, тютюном, кавою, друкарською фарбою, мате, пахло страшенно, і сонце з небом ставали чимдалі зліші й сухіші. Розсердившись, я забув про галереї на кілька годин, а коли вертався через Гуемес (невже це було в ті півмісяця? Мабуть, я сплутав дві поїздки, а, власне, це байдуже), марно чекав, що мені в обличчя ударить радісний аромат кави. Запах став звичайним, змінився солодкуватим смородом тирси і несвіжого пива, що сочився з тутешніх барів — можливо, тому, що я знову хотів зустріти Жозіан і навіть сподівався, що страхам і снігопадам нарешті настав край. Здається, саме в ті дні я почав підозрювати, що все пішло інакше, що бажання змаліло, і колишній ритм не виніс мене до Галері Вів’єн, а може, я просто вернувся на острів, щоб не засмутити Ірму, — навіщо їй знати, що єдиний мій відпочинок зовсім не з нею? Потім знову не витримав, поїхав до міста, ходив до знемоги, сорочка прилипла до тіла; я пив пиво і все чогось чекав. Виходячи з останнього бару, я побачив, що, повернувши за ріг, потраплю туди, і зрадів, і втомився, і невиразно відчув, що справи кепські, бо страх тут панував, як і раніше, судячи з облич, з очей і голосу Жозіан, що стояла на своєму розі, коли вона чи то скаржилась, чи вихвалялась, що сам господар обіцяв оберігати її; пам’ятаю, що між двома поцілунками мені вдалося помітити його в глибині галереї, в довгому сірому плащі, що захищав від мокрого снігу.