Молодики засміялися, коли Клайос заговорив про драхми; Маріні, який устиг відчути приязнь до них, сміявся й собі, дивлячись, як над морем, не таким темним, як здавалося з літака, сходить уранішнє сонце; а ще оглядаючи бідну й чисту кімнату, глек із водою, вдихаючи запахи шавлії й вичиненої шкури.

Вони залишили його самого, й пішли вантажити фелюгу, а Маріні, зірвавши з себе дорожню одіж, напнув шорти й узув сандалії, а тоді пішов блукати островом. Ще нікого не було видно, сонце повільно вбиралося в силу, від кущів ішов тонкий, кислуватий аромат, що змішувався з йодистим подихом вітерцю. Була, мабуть, десята година, коли він дійшов до північного мису й упізнав більшість лагун. Маріні волів побути на самоті, хоча охоче скупався б і простягнувся на піщаному березі; острів заполонив його єство, Маріні відчував незбагненну спорідненість з ним, яку годі було вимислити. Сонце припікало шкіру, яку обдував вітер; Маріні оголився й стрибнув зі скелі в море; вода була холодною й підбадьорила його; він плив за течією до входу в якийсь грот, а тоді повернув назад у море, ліг на спину й забувся, прийнявши все у цю мить злагоди, що була й майбутнім. Він не мав жодного сумніву, що вже ніколи не покине цей острів, що в якийсь спосіб залишиться тут назавжди. Подумки воскресив образ брата, Феліси, їхні обличчя, коли вони дізнаються, що він житиме з риболовлі на самотньому скелястому острові. Маріні вже не думав про них, коли розвернувся й поплив до берега.

Сонце одразу висушило його, він спустився до будиночків, де дві жінки здивовано втупилися в нього, а тоді побігли й зачинилися у своїх оселях. Маріні вітально махнув рукою в порожнечу і спустився туди, де сохнули рибальські сітки. Один з Клайосових синів чекав на нього на березі, і Маріні, мовби запрошуючи, змахнув рукою в бік моря. Молодик, вагаючись, показав на свої полотняні штани й червону сорочку. А тоді побіг до одного з будиночків і повернувся майже голий; вони разом кинулися в уже теплувате, осяяне сонцем море. Була одинадцята година.

Сохнучи на піску, Йонас почав називати різні речі. «Калімера» — вимовив Маріні, і молодик аж зігнувся навпіл від сміху. Потім Маріні повторив нові фрази й пояснив Йонасові деякі італійські слова. Фелюга дедалі меншала на виднокраї; Маріні відчув, що тепер він справді самотній на острові, де не було нікого, крім Клайоса та його людей. Мине кілька днів, він заплатить за проживання й навчиться ловити рибу; одного дня, коли вони вже добре його знатимуть, Маріні скаже їм, що хоче залишитися й працювати разом з ними. Підвівшись, він простягнув руку Йонасові й повільно рушив у бік узгір’я. Маріні дерся вгору крутосхилом, насолоджуючись кожною зупинкою, обертаючись раз по раз, щоб побачити сітки на березі, силуети жінок, які жваво про щось розмовляли з Йонасом та Клайосом і, сміючись, крадькома позирали на нього. Коли добувся до зеленої плями, увійшов у світ, де пахощі чебрецю й шавлії складали єдину речовину з сонячним палом і морським бризом. Маріні глянув на годинник, а тоді нетерпляче зірвав його з руки й поклав до кишені шортів. Убити себе колишнього буде нелегко, але тут, на вершині, наснажений сонцем і простором, він відчув, що це можливо. Адже він був на Сіросі, хоча стільки разів сумнівався, що колись дістанеться сюди. Ліг горілиць серед розпеченого каміння, відчуваючи ребрами й хребтом його жар, і задивився в небо; здалеку до нього долинуло гудіння мотору.

Заплющив очі й сказав собі, що не дивитиметься на літак, не дасть собі заразитися найгіршим, що в ньому є, бо ж літак просто вчергове пролетить над островом. А проте в його заплющених очах постала Феліса, яка саме тепер роздавала таці з наїдками, постав його наступник, імовірно то був Джорджо або якийсь новачок, який доти працював на іншому рейсі, хтось, хто так само посміхатиметься, наливаючи пасажирам вино чи каву. Не в змозі опиратися минулому, він розплющив очі й випростався, і тієї самої миті майже над своєю головою узрів праве крило літака, який невідь чому хилився вбік: звук моторів змінився, й літак майже вертикально впав у море. Маріні швидко збіг крутосхилом, наражаючись на камені, роздерши руку об корч. Острів затуляв од нього місце падіння, але, не добігши до берега, він звернув убік і, як і передбачав, опинився на стежині, що від відноги узгір’я привела його на менший берег. Хвіст літака стирчав з води метрів за сто; довкола панувала цілковита тиша. Маріні кинувся у воду, усе ще сподіваючись, що літак спливе; але попереду видніли тільки шереги хвиль, і якась картонна коробка безладно погойдувалася неподалік місця падіння; аж раптом, коли вже, мабуть, не було сенсу плисти далі, на мить з води виткнулася рука, і Маріні розвернувся, щодуху поплив туди і вхопив за волосся чоловіка, який чіплявся за нього й хрипів, відчайдушно ковтаючи повітря. Намагаючись триматися на відстані від нього, Маріні поволі витягнув чоловіка на берег, узяв на руки тіло в білому костюмі й, поклавши на пісок, глянув на вкрите морською пінявою обличчя, на якому смерть уже залишила свій відбиток. На горлянці чоловіка зяяла величезна рана. Хіба могло зарадити йому штучне дихання, коли від кожного здригання рана мовби більшала: наче потворний рот, вона кликала Маріні, виривала його з тієї радості, яку він відчував упродовж кількох проведених на острові годин, захлинаючись, кричала йому щось таке, чого він уже не міг розчути. Стрімко прибігли Клайосові сини, а тоді жінки. Коли приспів Клайос, молодики стояли біля лежачого на піску потопельника, не розуміючи, як він спромігся доплисти до берега і, сходячи кров’ю, доповз аж сюди. «Закрий йому очі», — плачучи, попросила одна з жінок. Клайос подивився на море, чи немає там, бува, ще когось. Однак, як і завжди, вони були на острові самі, і між ними та морем не було нічого, крім тіла з розплющеними очима.

Переклад Сергія Борщевського

Якби це сталося десь-інде — на вулиці, в поїзді, на заміській прогулянці, — то видалося б безглуздям, але ж театр зрештою ніщо інше, як угода з безглуздям, його розкішне і цілковите втілення. Райсові, який нудився під час осіннього вікенду в Лондоні і зайшов до театру «Олдвіч», не подивившись у програмку, перший акт п’єси видався звичайним. Безглуздя почалося в антракті, коли до його крісла підійшов чоловік у сірому і ввічливо, дуже тихим голосом, попросив пройти з ним за куліси. Райс не надто й здивувався, подумав, що дирекція театру, мабуть, збирає відгуки глядачів, можливо, — з рекламною метою. «Як на мене, — сказав він, — перший акт здається слабеньким, а освітлення…» Чоловік у сірому ввічливо притакнув, проте і далі вказував рукою на бічний вихід, і тоді Райс зрозумів, що йдеться про те, щоб він устав і, не змушуючи довго себе просити, пішов слідом за цим чоловіком. «Краще б випити склянку чаю», — подумалось йому в той час, як його вели по сходах униз, трохи розгубленого і водночас роздратованого. Раптом він потрапив у кімнату, що нагадувала декорації бібліотеки в міщанському домі. Там було двоє людей. Вони уклонилися йому так, ніби давно його чекали й цей візит було погоджено заздалегідь. «Звичайно, ви цілком підходите», — промовив вищий. Другий тільки схвально хитнув головою, як німий. «У нас не дуже багато часу, — сказав високий, — але спробую у двох словах пояснити вашу роль». Він говорив безвиразно, ніби йому було байдуже, що Райс прийшов, і він просто виконував нудний обов’язок. «Не розумію», — сказав Райс і відступив на крок. — «Це, може, й на краще, — сказав високий. — У таких випадках аналізування, мабуть, зашкодить; самі побачите, що, тільки-но звикнете до світла рампи, все піде як по писаному. Перший акт ви уже знаєте, я чув — він вам не сподобався. Він нікому не подобається. Але від наступного акту п’єса може стати цікавішою. А втім, це залежить…» — «Хай би стала цікавіша, — вихопилося в Райса, якому здалося, що він чогось не зрозумів. — У кожнім разі, час повернутися до зали». Він рушив був до дверей, але його чомусь не здивувало, що чоловік у сірому заступив йому шлях і забурмотів щось, перепрошуючи, але не уступаючись із дороги. «Мені здається, ми не зрозуміли одне одного, — сказав високий. — А шкода, бо лишилось усього чотири хвилини до початку другого акту. Прошу, коли ласка, слухайте мене уважно. — Ви — Ґовелл, чоловік Єви. Ви вже бачили, що Єва зраджує вас із Майклом, і Ґовелл, мабуть-таки, здогадується про це, хоча й воліє мовчати — поки що з невідомих причин. Прошу, не смикайтесь, це тільки перука». Застереження було, власне, зайвим, бо чоловік у сірому і німий взяли його попід руки, а висока, худорлява дівчина, що не знати звідки з’явилась, наклала йому на голову щось тепле. «А якщо я почну кричати, нароблю галасу?» — застеріг Райс, намагаючись потамувати дрож у голосі. Високий знизав плечима. «Але ж ви не зробите цього, — сказав він утомленим голосом. — Це так неелегантно… Ні, я певен, ви цього не зробите… До того ж ця перука вам до лиця, у вас є щось від типу рудоволосих». Відчуваючи, що цього не слід казати, Райс заперечив: «Але ж я — не актор». Всі, навіть і дівчина, всміхнулися підбадьорливо. «Саме в цьому й полягає ваша перевага, — сказав високий. — Ви й самі це відчуваєте. Ви не актор, ви — Ґовелл. Коли вийдете на сцену, Єва сидітиме у вітальні й писатиме лист до Майкла. Ви ніби й не помітите, як вона ховає лист і силкується побороти збентеження. З цього моменту робіть що хочете. Окуляри, Рут!». — «Що хочу?» — перепитав Райс, намагаючись вивільнитися, поки Рут надягала йому окуляри в роговій оправі. «Так, власне, про це йдеться», — з нехіттю пробурмотів високий, і Райсові раптом спало на думку, що тому набридло повторювати одне й те саме щовечора. Пролунав дзвоник, скликаючи публіку до зали, і Райс помітив на сцені рух машиністів, зміни освітлення. Рут кудись зникла. Його затопила хвиля обурення, швидше гіркого, ніж гострого, яке, здалося йому, не відповідало ситуації. «Що за ідіотський фарс… — промовив він, намагаючись вивільнитись. — Попереджаю, що…» — «Мені дуже прикро, — пробурмотів високий, — щиро кажучи, я сподівався від вас іншого. Але якщо вже ви так сприймаєте…» Це не була погроза, але троє чоловіків оточили його в такий спосіб, що доводилось або скоритися, або кинутися в бійку; у Райсовій свідомості промайнула думка, що й перше, й друге однаково безглузде. «Зараз вихід Ґовелла, — промовив високий, вказуючи йому на вузький прохід поміж кулісами. — А потім робіть що собі знаєте, але було б дуже прикро, якби ви…» Він казав ввічливо, не порушуючи раптової тиші залу; з оксамитним шелестом завіса пішла вгору, війнувши на них теплим літнім повітрям. «Звичайно, треба робити це осмислено, — втомлено додав високий. — А зараз, прошу». Спрямовуючи, але не підштовхуючи, всі троє довели його до місця, де починаються декорації. Очі засліпило фіалкове світло. Перед ним був простір, нібито безмежний, проте зліва вгадувалася величезна прірва, щось схоже за затримане зітхання, те «щось» насправді було справжньою реальністю, де потроху проступали білі манишки й капелюхи, чи, може, високі зачіски. Він ступнув крок чи два уперед, відчуваючи, що ноги перестали йому коритися, і хотів був, повернувшись, чимдуж тікати геть, коли підвелася Єва і квапливо рушила назустріч, простягаючи йому долоню, яка, здавалося, зависла у фіалковому світлі десь на кінці довгої білої руки. Долоня була холодна як лід, і Райсові здалося, ніби вона трохи затрималася у його руці. Дозволивши вивести себе на середину сцени, він не дуже дослухався до Євиних скарг: що їй болить голова і що їй хочеться лишитися у присмерку і тиші бібліотеки, він чекав, коли вона замовкне, щоб вийти на просценіум і в двох словах дати зрозуміти всім, що їх шиють у дурні. Але Єва, здавалося, воліла, щоб він сів на канапі (що відзначалася таким же несмаком, як зміст п’єси та її декорації), і Райс відчув, що неможливо, просто кумедно було б стояти, коли вона отак простягає до нього руки й стомлено посміхається, знову запрошуючи сісти біля неї. З канапи він отак роздивлявся перші ряди партера, відділені від сцени лише фіалковим та жовтогарячим мінливим світлом, незрозуміло чому, але звідси йому було легше спілкуватися з Євою, витримувати її погляд, і це мимоволі ще більше пов’язувало його з усім тим безглуздям, що на мить відсувало єдино можливе розв’язання справи — погодитися з облудою, піддатись ошуканству. «Ці осінні вечори якісь нескінченні», — сказала Єва, порпаючись у купі книжок і паперів, розкиданих на низькому столику, щоб дістати металеву скриньку і почастувати його сигаретою. Райс машинально дістав запальничку, чимдалі більше відчуваючи себе неймовірно смішним у цій перуці й окулярах, але короткий ритуал прикурювання і першої затяжки став ніби якимось перепочинком, дозволив йому зручніше вмоститися, скинути страшенну скутість тіла, що відчувало на собі холодний погляд невидимих сузір’їв. Він чув свої відповіді на Євині репліки, слова вилітали, даючи місце наступним, здавалось, без будь-яких зусиль; власне, ні про що конкретне вони не розмовляли, то був діалог двох будівників карткового будиночка, крихкі стіни якого з одного боку зводила Єва, а тоді Райс підставляв свої карти, і будиночок зростав на очах у помаранчевому світлі аж до тієї миті, коли після нескінченних реплік було вимовлено ім’я Майкла («Ви вже здогадалися, що Єва зраджує вас із Майклом») і ще кілька інших імен і місць; після чаювання, в якому брала участь Майклова мати (а може, то була Євина мати?), а також після бурхливого, майже слізного виправдовування, Єва з полохливою надією нахилилася до Райса, ніби збираючись його обійняти або чекаючи на його обійми, і одразу ж по останній фразі, виголошеній чистим дзвінким голосом, прошепотіла просто у вухо Райсові: «Не дай їм мене вбити», після чого повернулася до професійного тону, скаржачись на свою покинутість і самотність. Хтось постукав у двері в глибині сцени, і Єва закусила губи, ніби прагнучи щось додати (може, зрештою, це лише здалося Райсові, надто схвильованому, щоб могти реагувати швидко), і встала привітати Майкла, який зайшов з самовдоволеною, знайомою ще з першого акту посмішкою. З’явилась також якась дама в червоному і якийсь дідок; невдовзі сцена заповнилася людьми, що обмінювалися уклонами, квітами, новинами. Райс потиснув простягнуті до нього руки і повернувся до канапи, ховаючись за димом другої сигарети; дія, здавалось, могла цілком розвиватися без нього, публіка задоволеними усмішками вітала серію вдалих дотепів Майкла та інших акторів, а тим часом Єва взялася частувати гостей чаєм і давати накази служникові. Хтозна, може, це якраз і була та мить, коли слід було ступити на авансцену, викинути сигарету і, притоптавши її, проголосити: «Шановна публіко…» Проте, може, розумніше було («Не дай їм мене вбити!») почекати, коли завіса почне опускатися, і тоді, несподівано ступивши крок наперед, вивести на чисту воду це ошуканство. Чекаючи слушної нагоди, Райс дозволив втягти себе у розмову, нав’язану якимсь старим паном, взяв склянку чаю з Євиних рук — та не дивилась на нього прямо, ніби знала, що за нею стежать Майкл і дама в червоному. Головне — опиратись, протистояти нескінченній напрузі часу, щоб виявитись дужчим за тупу силу, що прагнула зробити з нього манекен. Він помітив, що адресовані йому репліки (часом Майклові, часом дами в червоному, але ніколи — Євині) несли в собі відповідь: мовляв, манекен відповість саме те, що передбачено, що йому нав’язано, і дія п’єси розвиватиметься далі. Райсові подумалося, що коли б він мав трохи більше часу опанувати ситуацію, то знайшов би розвагу в тому, щоб відповідати всупереч, діяти наперекір акторам, поставити їх у скрутне становище. Але вони б не змирилися з цим, його позірна свобода дії допускала лише відвертий бунт, скандал. «Не дай їм мене вбити», — сказала Єва. Певним чином, — хоч це було таким самим безглуздям, як і все інше, — Райс відчував, що найкраща рада — зволікати. Завіса впала по якійсь хльосткій і сповненій гіркоти репліці дами в червоному, й актори, видалося Райсові, одразу ніби спустились на якусь невидиму сходинку нижче — зіщулені, байдужі (Майкл здвигнув плечима і, повернувшись до них спиною, вийшов), вони залишили сцену, не дивлячись один на одного, але Райс помітив, що Єва подавала йому головою якісь знаки, в той час як дама в червоному і старий пан вели її, ввічливо тримаючи попід руки, до правої куліси. Він зважився був піти за нею, в голові промайнула якась невиразна надія: гримерка, розмова тет-а-тет. «Чудово, — проголосив високий, поплескуючи його по плечу. — Дуже добре. Ви дуже добре впоралися». Він показував на завісу, з-за якої долинали оплески. «Їм справді припало до вподоби. Підемо вип’ємо чогось». Двоє інших трималися трохи позаду і ввічливо посміхалися, тому Райс не пішов за Євою. Високий відчинив двері у глибині першого коридора, і вони опинилися в маленькому салоні, де вишикувались рядами крісла, стояла шафка, на ній — надпита пляшка віскі і чудові кришталеві чарочки. «Ви дуже добре впоралися, — ще раз наголосив високий, поки решта сідали навколо Райса. — З льодом, еге ж? Тут не тільки вам, а й будь-кому іншому пересохло б у роті». Райс подякував, і чоловік у сірому подав йому наповнену чарку. «Третій акт трохи складніший, але водночас набагато цікавіший для Ґовелла, — повідомив високий. — Ви вже збагнули, мабуть, що тут і до чого». Швидко і не вагаючись, він почав пояснювати Райсові ідею п’єси. «Ви дещо ускладнили справу, — сказав він. — Ніколи б не подумав, що ви будете таким пасивним щодо своєї дружини; я б реагував інакше». — «Як саме?» — сухо спитав Райс. «О ні, друже, про це не випадає запитувати. Моя думка могла б уплинути на ваше рішення, а ви, напевне, маєте якийсь свій план. Чи, може, ні?» І, оскільки Райс не відповідав, докинув: «Я кажу про це, бо, власне, не треба мати ніяких наперед продуманих планів. Ми всі надто задоволені, щоб ризикувати. Інакше можна зіпсувати кінцевий ефект». Райс сьорбнув чималий ковток віскі. «Але ж перед другим актом ви казали: я можу робити все, що заманеться», — нагадав Райс. Чоловік у сірому засміявся, але високий зиркнув у його бік, і той спробував заглушити свій сміх вибачливим жестом. «Завжди є межа і для експромту чи випадковості, — називайте це, як вам завгодно, — сказав високий. — Проте відтепер я просив би вас дотримуватись моїх вказівок, звичайно, залишаючись вільним у деталях». Піднявши праву долоню, він розглянув її, а потім вказівним пальцем лівої руки тицьнув у неї кілька разів. Поміж двома ковтками віскі (йому знову долили по вінця) Райс слухав вказівки для Джона Ґовелла. Під впливом алкоголю і якогось непевного відчуття, що було ніби повільним поверненням до свого власного «я» і переповнювало його холодною люттю, йому легко прояснювався сенс тих вказівок, підготовки конфлікту, який мав бути розв’язаний у третьому акті. «Сподіваюсь, вам усе ясно», — сказав високий і відняв від долоні палець. «Цілком ясно, — відповів підводячись Райс, — хотілося б лише знати, чи в четвертому акті…» — «Не треба ускладнень, друже, — застеріг його високий. — Під час наступного антракту ми повернемось до цієї теми, а зараз я порадив би вам зосередитися саме на третьому акті. Але… прошу нарешті подати вуличне вбрання…» Райс відчув, як німий розстібає йому куртку; старий дістав з шафи твідовий костюм і пару рукавичок. Райс машинально перевдягся під схвальними поглядами всієї трійці. Високий чекав на нього, відчинивши двері. Десь далеко пролунав дзвоник. «Парко у цій проклятій перуці», — подумав Райс, одним ковтком допиваючи віскі. Відчуваючи чиюсь обережну долоню на своєму лікті, він одразу ж опинився серед нових декорацій. «Ще рано, — почув за собою голос високого. — І прошу пам’ятати, що в парку зимно. Може, краще б підняти комір куртки… Прошу, тепер час виходити на сцену». З лави на доріжці парку до Райса наближався Майкл, вітаючи його якимсь дурним жартом. Треба було щось відповідати, приміром, плести про красу осені в Рідженте-парку[37], доки повернуться Єва і дама в червоному, що пішли годувати лебедів. Райс уперше — причому його самого це здивувало не менше за інших — зробив якісь натяки на ситуацію, що сподобалося публіці, і Майклові довелося перейти до оборони, аби якось зорієнтуватися. Райс мусив вдатися до відомих професійних трюків. Ніби затуляючись від вітру, щоб припалити сигарету, Райс повернувся спиною до залу і, кинувши погляд поверх окулярів, побачив за лаштунками трьох чоловіків: рука високого погрозливо ворухнулась, Райс посміхнувся крізь зуби (він був трохи напідпитку, до того ж ситуація його потішала: застережливий рух видався йому страшенно смішним), після чого відвернувся і сперся на Майклове плече. «У парках так багато цікавого, — сказав він. — Просто не розумію, як можна гаяти час на лебедів чи коханців, коли потрапляєш до лондонського парку». Публіка знову зайшлася сміхом, сміючись куди щиріше за Майкла: той нетерпляче очікував виходу Єви і дами в червоному. Не вагаючись, Райс і далі йшов на загострення ситуації, чимдалі більше відхиляючись від вказівок у жорстокому і безглуздому поєдинку з акторами. Вони силкувались повернути його до ролі, і часом їм щастило у цьому, але він знову вислизав їм з рук, прагнучи якимось чином допомогти Єві, ще не усвідомлюючи як, але кажучи собі (його це смішило, певно, через віскі): все, що він зараз змінить, без сумніву матиме вплив на останній акт (Не дай їм вбити мене). Ті, що стояли за лаштунками, уже розгадали його наміри, досить було зиркнути понад окулярами в напрямку лівої куліси, щоб побачити загрозливі жести високого; як за сценою, так і на сцені всі були проти нього і Єви, їм перешкоджали порозумітися, їй не дозволяли з ним перемовитись, відразу ж підходив старший пан, а за ним стовбичив понурий шофер. Хвилина спокою (Райс пам’ятав вказівки: пауза, по ній — розмова про купівлю акцій, ключова фраза дами в червоному, яка все поставить на свої місця, завіса), під час цієї паузи дама в червоному і Майкл мусили одійти вбік, щоб старший пан міг порозмовляти, перекинутись словами з Євою і Ґовеллом про біржові операції — чого тільки не було в цій п’єсі! Приємність від того, що він трохи зіпсував їхній сценарій подій, сповнила Райса чимось схожим на щастя. З жестом, що без найменшого сумніву означав його відмову від ризикованих операцій, він узяв Єву під руку, ухилився від старшого пана, що аж розплився в усмішці, і почав з нею прогулюватись, відчуваючи за спиною мур з дотепних реплік, на які не звертав уваги, бо вони були вигадані, щоб потішити публіку. Натомість з боку Єви долинув — ніби легенький літній вітерець до лівої скроні — ледве чутний шепіт її справжнім голосом: «Залишайся зі мною до кінця», перерваний нетерплячим рухом дами в червоному. Вона потягла за собою Ґовелла, щоб він віч-на-віч вислухав оту її ключову фразу. Одразу ж по тому, без найменшої перерви, не діставши нагоди втиснути хоча б одне слово, що, можливо, змінило б перебіг наступних подій, Райс побачив, як падає завіса. «Кретин», — сказала дама в червоному. «Одійди, Флоро», — наказав високий, що був уже поряд: Райс посміхнувся, задоволений собою, «Кретин», — повторила дама в червоному, беручи під лікоть Єву, яка схилила голову на груди і, здавалось, її тут навіть не було. Райса міцно штовхнули туди, куди треба йти, він усе ще відчував себе цілком задоволеним. «Кретин», — і собі докинув високий і шарпнув його за голову, хоча Райс сам зняв окуляри і подав їх високому. «Добре було віскі, — повідомив Райс. — Якщо хочете давати мені вказівки на останній акт…» Удар під ребра мало не звалив його на підлогу, він випростався, відчуваючи, що його трохи занудило, і під зливою штурханів пішов якимсь тьмяно освітленим коридором. Високий зник, ті, що залишилися, затискали його поміж собою і пхали вперед. Якісь двері з миготливою лампочкою над ними. «Перевдягайся», — сказав старий, подаючи Райсові його вбрання. Не даючи часу на те, щоб обсмикнути куртку, він поштовхом розчинив двері. Ще один штурхан випхнув Райса на тротуар, він спіткнувся, відчув холод пропахлого покидьками завулка. «От наволоч, ще дістану через них запалення легенів», — подумав Райс, мацаючи руками по кишенях. На другому кінці завулка блищало світло, звідти долинав гамір вуличного руху. Зайшовши за ріг (у нього не забрали ні документів, ні грошей), він побачив театральний під’їзд. Оскільки ніхто не міг йому перешкодити повернутися на своє місце і подивитися виставу до кінця, Райс увійшов до теплого фойє, в тютюновий дим, галас, натовп біля бару. Часу вистачало ще на одне віскі, але він неспроможний був зосередитись. За мить перед підняттям завіси він замислився, хто ж гратиме Ґовелла в останньому акті, чи не проходить зараз якийсь інший нещасний через ввічливі умовляння, погрози й надягання окулярів. Але жарт, мабуть, щовечора кінчався однаково, бо на сцені був актор з першого акту, який, прочитавши листа у своєму кабінеті, передав його Єві, зблідлій і вбраній у щось сіре. «Яке неподобство, — нахилився Райс до свого сусіди ліворуч. — Як можна міняти актора протягом п’єси?» Сусід втомлено зітхнув: «Важко орієнтуватися у п’єсах цих молодих авторів. Сама символіка». Райс зручно вмостився у кріслі, вдоволено помічаючи, що решта публіки несхвально перемовлялась, налаштована не так поблажливо, як його сусіда, до змін у зовнішності Ґовелла. Але театральна умовність швидко взяла гору над їхнім невдоволенням, актор був чудовий, і дія розвивалася так, що захопила навіть самого Райса, він ніби поринув у якесь приємне забуття. Лист був від Майкла, який повідомляв про свій від’їзд з Англії. Єва прочитала його і мовчки повернула. Відчувалося, що вона насилу стримує сльози. Залишайся зі мною до кінця, — сказала Єва. — Не дай їм убити мене, — безглуздо повторювала Єва. Про небезпеку з партеру не варт було й розмірковувати — зрозуміло, що на неї чекало лихо саме в цій виставі; все було нескінченним ошуканством, ці перуки і намальовані дерева. Звичайно ж, саме дама в червоному порушила меланхолійний спокій кабінету, де все говорило про прощення й мало не любов Ґовелла, що виразно відчувались у його мовчанці і рвучкому жесті, яким він розірвав листа і кинув у полум’я. Здавалося невідворотним, що дама в червоному мимохідь схарактеризує від’їзд Майкла як маневр, а Ґовелл виявить до неї свою зневагу, але попри все запросить лишитися на чай. На мить Райса розвеселила поява служки з тацею; чай, здається, був єдиним реквізитом цього драматурга, особливо смішним саме тоді, коли дама в червоному сипала мелодраматичними й романтичними фразами, а світло пригасало, чого не могло бути в кабінеті лондонського адвоката. Задзвонив телефон, і Ґовелл незворушно вислухав якесь повідомлення — скоріше за все про падіння курсу акцій або про щось інше, зовсім не пов’язане з п’єсою; склянки переходили з рук у руки посеред вимушених посмішок — добрий тон, що звичайно передує катастрофі. Райсові спершу видався зовсім недоречним жест Ґовелла в ту мить, коли Єва підносила склянку до вуст, але внаслідок того блискавичного жесту чай пролився на її сіру сукню. Після паузи (Райс чомусь випростався, ззаду пролунало нетерпляче шикання) почувся обурений вигук дами в червоному, який ніби злився з легким тріском, з порухом руки Ґовелла, що підносилась наче для якогось повідомлення, тим часом Єва неквапно повертала голову, шукаючи допомоги в публіки, ніби не вірячи тому, що сталося, а тоді почала безсило хилитися нижче й нижче, поки впала на канапу, немов зачинаючи рух, який Ґовелл прийняв і продовжив раптовою втечею за праву кулісу, втечею, якої Райс не помітив, бо вже й сам біг головним проходом, хоча жоден з глядачів ще навіть не поворухнувся. Перестрибуючи по кілька сходинок, він спромігся віддати свій номерок в гардеробі й вихопити пальто; добігаючи до дверей, він почув останні слова п’єси, оплески і гамір у залі, чиїсь швидкі кроки на сходах. Він біг у напрямку Кін-стріт: минаючи завулок, побачив якусь невиразну тінь, що рухалась попід муром; двері, крізь які його виштовхали, були прочинені, але Райс не охопив поглядом усіх деталей, бо вже біг освітленою вулицею і, замість віддалитися від театру, знову наближався до нього вулицею Кінгсвей, сподіваючись, що нікому не спаде на думку шукати його так близько. Він біг через Стренд (піднявши комір пальта і сховавши руки в кишені), аж поки з незрозумілою для себе самого полегкістю побачив, що пропав у лабіринті провулків, які беруть початок від Ченсірі-лейн. Спершись на якусь стіну (важко дихаючи, відчуваючи, що сорочка прилипла до тіла), він запалив сигарету і вперше чітко спитав себе, добираючи потрібні слова, чому, власне, він тікає. Кроки, що наближалися до нього, вбилися клином поміж ним і відповіддю, якої він шукав. Кинувшись бігти, він подумав, що, якби йому пощастило дістатися на той бік річки (це було поблизу мосту Блекфрайерс), він одразу почув би себе у безпеці. Райс сховався у якийсь під’їзд, далі від ліхтаря, що освітлював вихід до Вотергейт. Щось обпекло йому губи; обдираючи шкіру, вихопив прилиплий до них недопалок. У навколишній тиші перед ним знову постало залишене без відповіді питання. Але усе це перекреслювала думка, що він буде в безпеці тільки за річкою. Це було нелогічним, кроки могли переслідувати його і за мостом, на кожній вуличці того берега. Та він уже вирішив і тепер біг через міст, а вітер штовхав його в спину, допомагаючи залишити річку позаду і загубитися в незнайомому лабіринті, біг, поки дістався до якихось погано освітлених кварталів. Втретє за цю ніч опинившись у темному провулку, він став урешті віч-на-віч перед єдиним важливим питанням і зрозумів, що не здатен на нього відповісти. Не дозволяй їм мене вбити, — сказала Єва. Врешті він зробив усе, що міг, незграбно і невправно, але її все одно убито, в кожнім разі, у п’єсі, а йому доводиться тікати, то неможливо, щоб п’єса цим і скінчилася, — чай із склянки пролився на її сукню, і від того Єва похилилась, а потім і зовсім упала на канапу. Сталося те, що не повинно було статися, а його не було поряд, щоб запобігти цьому. Залишайся зі мною до кінця, — благала Єва, однак його виштовхали з театру, відокремили від того, що мало статися. І от він, по-ідіотському розвалившись у кріслі, спостерігав усе, нічого не усвідомлюючи, або, точніше, усвідомлюючи якоюсь іншою частиною себе самого, тією, де гніздяться жах і бажання тікати, а тепер почуває себе липким, як піт, що спливає у нього по животу, і бридким навіть самому собі. «Але ж я не маю з цим нічого спільного, — подумав Райс, — і нічого, власне, не сталося. Просто неможливо, щоб таке сталося». Він усе повторював і повторював: неправда, що по нього прийшли й, ввічливо погрожуючи, запропонували йому цю ідіотську справу; кроки, що наближалися, могли бути кроками якогось волоцюги, кроками, що не лишають слідів. Рудань, що опинився поруч нього, майже не дивлячись на Райса нервовим рухом зняв окуляри, щоб протерти їх об вилогу куртки і знов одягти, це був хтось дуже подібний до Ґовелла, до актора, який грав роль Ґовелла і який пролив склянку чаю на сукню Єви. «Краще зняти перуку, вас одразу впізнають», — сказав Райс. «То не перука», — відповів Ґовелл (Сміт чи, може, Роджерс, Райс уже не пам’ятав імені, зазначеного в програмці). «Який же я дурень», — подумав Райс. Адже ясно як день — їхня перука була така сама, як волосся Ґовелла, і окуляри були достеменно такі ж, як у нього. «Ви зробили все, що могли. Я спостерігав із зали. Всі можуть посвідчити на вашу користь», — сказав Райс. Ґовелл тремтів, спершись на мур. «Не в тім річ, — відповів він. — Яке це має значення, коли все одно вийшло на їхнє?» Райс похнюпився. Він відчув смертельну втому. «Я теж хотів її порятувати, — сказав він, — але мені не дозволили грати далі». Ґовелл глипнув на нього сердито. «В аматорів завжди так виходить, — сказав ніби сам до себе. — Вони думають, що можуть грати краще за інших, а насправді ні на що не здатні». Він підняв комір куртки, засунув руки в кишені. Райсу кортіло запитати його: «Чому це так трапляється завжди? А коли вже трапилося, чому ми тікаємо?» Глухий завулок пронизав свист сюрчка, шукаючи їх. Довгий час вони бігли поряд, врешті, зупинились у завулку серед запахів нафти й застояної води. За купою якихось ящиків трохи перепочили, Ґовелл хекав, як пес, Райсові звело литку. Він розтер її, спираючись на ящик спиною, ледве утримуючи рівновагу на одній нозі. «А може, все це не так і важливо, — шепотів він. — Адже ви сказали, що так трапляється завжди…» Ґовелл закрив йому рота рукою, бо чутно було, як заливалися напереміну два сюрчки. «Кожен у свій бік, — сказав Ґовелл. — Може, хоч одному пощастить утекти». Райс відчув, що той має рацію, але йому хотілось, щоб перед цим Ґовелл відповів на запитання. Він схопив його за плече: «Не залишайте мене в невіданні, — благав. — Я не можу тікати, не знаючи». Він відчув смолистий запах ящиків, відчув, як несподівано смикнулася його рука. Хтось побіг, кроки швидко віддалялися. Райс нахилився, набираючи розгону, і кинувся в інший бік. У світлі ліхтарів йому впала в очі табличка з назвою вулиці — Алея троянд. Далі йшла річка, якийсь міст. Не бракувало ні мостів, ні вулиць, якими можна тікати.