— Ти ба, які в тебе окуляри, — мовив Луїс.

— Не гірші за твої фари[28], — озвався я, і ми обидва розреготалися, і він притиснувся до мене щелепою так, що занила рана, і я відчув нестерпний біль, але цей біль я хотів би відчувати до скону і навіть потім.

— Отже ти таки прибув, че, — проказав Луїс.

Звичайно, це «че» він вимовив неприродно.

— А ти що собі думав? — відповів я, і мої слова пролунали так само неприродно. І ми знову зареготали, мов двоє бовдурів, а тоді й інші, не розуміючи до пуття, з чого ми сміємося. Принесли води, переповідали новини, ми оточили Луїса й дивилися на нього, і щойно тоді завважили, як він змарнів і як блищать його очі за тими клятими фарами.

З долини знову почулися постріли, але поки що наш табір був у безпеці. Можна було опікуватися пораненими, скупатися в джерельці, поспати, передусім поспати — сон зморив навіть Пабло, який так хотів побалакати з братом. Але астма — моя коханка — навчила мене користатися з ночі, тож я лишився з Луїсом: зіперся на стовбур, курив і роздивлявся рисунки листя на тлі неба; ми розповідали один одному те, що кожному довелося пережити після висадки, але більше говорили про майбутнє, про те, що має початися того дня, коли замість зброї ми перейдемо до кабінетів з телефонами, зі С’єрри до міста, і я згадав мисливські роги й ледь не прохопився Луїсові про думки, що опосіли мене тієї ночі, аби тільки його розважити. Зрештою я промовчав, хоча відчував, що ми переходимо до адажіо того квартету, до мінливої повноти лічених годин, яка попри все була деякою певністю, знаком, якого ми ніколи вже не забудемо. Скільки мисливських рогів усе ще чекали, скільки з нас залишать тут свої кістки, як Роке, як Тінті, як Перуанець. Але досить було задивитися на верховіття дерева, щоб відчути, що воля знову впорядковує хаос, накидає йому рисунок адажіо, яке колись перейде у фінальне алегро, у дійсність, гідну цієї назви. І поки Луїс утаємничував мене в міжнародні новини й у становище у столиці та провінціях, я бачив, як листя й гілки поволі корилися моєму бажанню, робилися мелодією — моєю й Луїса, який усе говорив і говорив, не здогадуючись про мої фантазії; а потім я побачив зірку — маленьку, але синю-синю — що вписалася в самісінький центр рисунку, і хоч я нічого не тямлю в астрономії і не міг би сказати, що то було — зірка чи планета, проте був певен, що то не Марс і не Меркурій, адже вона надто яскраво сяяла в самісінькому осерді адажіо, в самісінькому осерді Луїсових слів, щоб хтось міг переплутати її з Марсом або Меркурієм.

Переклад Сергія Борщевського

Сеньйорита Кóра[29]

Не розумію, чому мені не дозволяють лишатися в клініці з моїм хлопчиком на ніч, зрештою, я ж — мати, і лікар де Луїзі познайомив нас з директором. Принесли б якусь кушетку, і я ночувала б поряд з ним, поки звикне, бо коли ми його навідали, він увійшов такий блідий, бідолашка, ніби думав, що його зараз повезуть на операцію; може, це ще й від цього лікарняного запаху, чоловік теж нервував, ледве дочекався, щоб піти геть, а я ж не сумнівалася, що мені дозволять лишитися з сином. Адже йому тільки п’ятнадцять виповнилося, та й тих не даси одразу, і завжди він був при мені, хоч тепер, у тих довгих штанах, він бадьориться, намагається виглядати дорослішим. Вочевидь йому було таки не по собі, коли довідався, що не дозволяють мені лишатися з ним, добре ще, що батько знайшовся тоді на жарти і змусив його одразу ж перевдягтися у піжаму та й лягти у ліжко. А все через оту шмаркачку санітарку, хотіла б я знати, чи то у них справді такі порядки, чи то вона мені просто на зло уперлась. Добре, що я їй так сказала, просто спитала — а чи напевне вона знає, що мені таки не можна тут лишитися. Досить лише глянути, щоб зрозуміти, що то за пташка, корчить із себе бозна-що, фартушок на ній в обтяжку, таке ніхто-ніщо і звати ніяк, а гонору — ну геть тобі директриса клініки! Але моє таки зверху, я вже їй сказала все, що хотіла, хоч, правда, хлопчик мій не знав, куди й подітися, а татусь його вдавав, ніби нічого не розуміє, і, звичайно, позирав на її ніжки, як завжди. Приємно лише одне — загальна атмосфера тут добра, зразу видно, що клініка для заможних людей, у хлопчика чудовий столик з нічною лампою, за яким він зможе читати свої журнали, і чоловік, хвалити Бога, не забув принести йому отих його улюблених м’ятних цукерок. А все ж завтра зранку я таки побалакаю з де Луїзі, це перше, що я зроблю, хай він присадить трохи цю зарозумілу дівулю. Треба ще глянути, чи вистачить йому однієї ковдри, я про всяк випадок попрошу ще одну, запасну. Ой, та певне, що мені досить цієї ковдри, добре, що хоч нарешті вони пішли собі геть, мама все ще вважає мене немовлям і труситься наді мною. Мабуть, санітарка думатиме, що я й попросити для себе нічого не годен, вона на мене так зиркнула, коли мама на неї гримала… Ну, не можна мамі лишатися тут, то й не можна, не такий вже я малий, щоб не міг спати сам. А в цьому ліжку спатиметься добре, о цій порі тут так тихо, лише подеколи долинає віддалений шум ліфта, це нагадує мені отой фільм жахів, де в лікарні лежала паралізована жінка, а тоді раптом поночі одчиняються двері — й вона бачить перед собою чоловіка у білій масці…

А санітарка ця досить-таки симпатична, вона прийшла ще раз о пів на сьому з якимись паперами, питала моє повне ім’я, вік і таке інше. Я одразу ж заховав журнал, нехай бачить, що я книжки читаю, а не журнали з коміксами, і вона, напевне, помітила, але нічого не сказала, мабуть, ще сердиться на маму і думає, що і я такий самий, буду тут комизитися. Запитала в мене, як там мій апендицит, я відповів, що нічого, вночі не боліло. Сказала, що має зміряти мені пульс, помацала, щось записала і повісила в ногах ліжка картку. «Їсти хочеш?» — питає. Я, мабуть, почервонів, бо здивувався, що вона мені каже «ти», вона ще дуже молода і мені сподобалась. Я сказав, що не хочу їсти, і збрехав, бо мені саме о цій порі хочеться їсти. «Вечерю сьогодні матимеш легеньку» — каже вона, і не встиг я й оком змигнути, як вона забрала мої м’ятні цукерки. І пішла собі геть. Вже не пам’ятаю, чи я запротестував якось, але, здається, ні, не встиг, бо був досить таки розгніваний, що вона до мене ставиться, як до малого, могла зрештою сказати, що не повинен їсти цукерок, та й усе, а не забирати відразу… Звичайно, вона розсердилась на маму, а тепер на мені відігрується… Дивна річ, ось вона пішла, я б, може, й хотів на неї сердитись, а не можу. Така молоденька, може, років із дев’ятнадцять, мабуть, щойно закінчила школу санітарок. Якщо вона принесе мені вечерю, якщо саме вона, то я запитаю, як її називати, бо ж треба до неї якось звертатися. Але ні, замість неї прийшла інша, у синьому вбранні, така мила, принесла мені бульйон і сухарі і дала випити зелених пігулок. Ця теж спитала про те та се і як себе почуваю, і сказала, що тут спати дуже добре, що в мене чи не найкраща палата в клініці, і справді так, бо я спав майже до восьмої, а розбудила мене ще одна, новенька, маленька така, вся у зморшках, як мавпочка, дуже лагідна, і сказала, щоб я встав та вмився, але спершу дала мені термометра, щоб я його поставив, як тут заведено, а я спершу й не зрозумів, бо вдома завжди ставив термометр під пахву, тож вона мені усе пояснила і пішла. Тут мама з’явилась і — ой, як добре, у тебе все гаразд, бачу, що почуваєшся непогано, а я собі вже уявляла, що ти й очей тут не заплющиш, бідний хлопчику, але що там, вони всі такі, діти, сплять, де голову прихилять, і що йому до мами, такої знервованої усім, що не змогла заснути ніяк. Лікар де Луїзі прийшов оглянути хлопця, тож я вийшла на мить у коридор, бо все ж таки хлопець великий, незручно, і хотілося мені зустріти десь оту вчорашню санітарку, та так, мовчки, просто зміряти її поглядом, але у коридорі було порожньо. Лікар де Луїзі вийшов до мене досить швидко, сказав, що оперуватимуть малого завтра, що хлопець почувається добре, що має міцну статуру і що у його віці апендицит — це дурниці. Я подякувала йому і скористалася з нагоди зауважити, що одна з санітарок, як на мій погляд, просто не вміє себе поводити, ота, що працює по обіді, і я це кажу про всяк випадок, бо хочу, щоб моєму синові було забезпечено увагу і догляд. Потім я знову пішла у палату до малого, щоб побути біля нього, поки він читає собі оті журнали. Він знав, що операція буде завтра. Ну, чого вона так на мене дивиться, от біда, ну ніби завтра вже кінець світу, не помру я, мамо, не бійся, ну, будь ласка, як тебе ще просити. Нашому Качо ось вирізали апендицит у звичайній лікарні, і через шість днів він вже у футбол з нами грав. Ти йди додому і не хвилюйся, у мене все гаразд, почуваюся добре, і нічого мені не треба. Так, мамо, ну скільки ж можна, цілих десять хвилин: «Чи тут не болить?» і знову — «Чи отам не болить?» Добре хоч вдома є ще моя сестричка і мама має нею опікуватися, ох, ну, нарешті пішла, тепер хоч дочитаю цей комікс, якого почав ще вчора увечері.