Потім у пам’яті — туман, порожнеча, кров, що покинула Тінті, а він — нас, верховинці взялися його поховати; я лишився в печері, хоча там смерділо блювотою й холодним потом, і чомусь згадав свого найкращого приятеля з давніх часів, ще до цієї цезури в моєму житті, що вирвала мене з батьківщини й закинула за тисячі кілометрів — до Луїса, до десанту на Острів, до цієї печери. Врахувавши різницю в часі, я подумав, що цієї миті, в цю середу, він, либонь, заходить до своєї консультації, вішає на вішак капелюх і починає переглядати пошту. То не була галюцинація: я лише подумав про ті роки, коли ми жили поруч у місті, ділячи на двох політику, жінок і книжки — щоденно перебуваючи в одній лікарні; я знав кожен його рух, і ці рухи не належали йому одному: вони охоплювали весь мій тодішній світ, мене самого, мою жінку, мого батька — охоплювали мою газету з її пишномовними передовими статтями, мою полуденну каву з черговими лікарями, моє читання, мої фільми, мої ідеали. Я запитав себе, що б подумав мій приятель про все це, про Луїса, про мене, і начеб побачив відповідь, що окреслилася на його обличчі (ні, це таки лихоманка, треба випити хініну), на його самовдоволеному обличчі, на якому відбивалися добре життя і добрі видання, а ще добрі наслідки вдалого хірургічного втручання. Йому навіть не треба було розкривати рота, щоб сказати мені: «По-моєму, ця твоя революція — то лише…» Авжеж, у цьому не було жодної потреби, так мало бути, ці люди не могли прийняти змін, що викривали справжні причини їхнього легкого милосердя за розкладом, їхньої регламентованої показної жалості, їхньої зичливості серед рівних, їхнього салонного неприйняття расизму — але, че[24], не дозволю ж я моїй дівчинці вийти заміж за цього мулата, їхнього католицизму з річними дивідендами, їхніх святкувань на прикрашених прапорами майданах, їхньої солодкавої літератури, їхньої народності в обмеженій кількості примірників і мате, який вони смокчуть через срібну трубочку, їхніх зібрань благоговійних урядовців, їхньої неминучої тупоумної агонії — швидкоплинної чи тривалої (хінін, хінін, і знову астма). Бідолашний приятель, мені було шкода уявляти, як він, мов бовдур, обстоює фальшиві цінності, що зживуть зі світу його або в кращому випадку його дітей; обстоює феодальне право на необмежені власність та багатство, тоді як сам має лише свою консультацію та свою затишну домівку; обстоює принципи Церкви, тоді як буржуазний католицизм дружини змусив його шукати розради з коханками; обстоює позірну свободу особистості, тоді як поліція закриває університети й цензурує видання — причому обстоює все це через страх, через боязнь перемін, через скептицизм та зневіру, що були єдиними богами в його бідолашній пропащій країні. Саме про це я думав, коли до печери вбіг Лейтенант, горлаючи, що Луїс живий, щойно вдалося налагодити зв’язок з північною групою, і Луїс живий-живісінький, скурвий син, добувся до вершини С’єрри з п’ятьма десятками селян і силою-силенною зброї, відбитої в оточених у яру військовиків; і ми обіймалися, мов психи, і наговорили один одному чимало такого, що згодом залишає по собі лють і сором, і присмак, бо з’їсти шматок смаженини й рухатися далі вперед було тим єдиним, що мало сенс, тим єдиним, що важило й міцніло, поки ми ніяк не насмілювалися подивитися один одному у вічі й запалити сигари від одної головешки, втупившись у неї й витираючи сльози, спричинені відомими сльозогінними властивостями диму.

Вже мало що залишилося оповідати; вдосвіта один з верховинців відвів Лейтенанта і Роберто туди, де отаборилися Пабло й ще троє наших, і Лейтенант узяв на руки Пабло, бо той понівечив ноги на болотах. Тепер нас стало вже двадцятеро; пригадую, як Пабло швидко й поривчасто обійняв мене й, не виймаючи з рота сигарети, проказав: «Якщо Луїс живий, ми ще здатні перемогти», а я бинтував йому ноги — ото було видовище, і хлопці реготали з нього, бо скидалося на те, що він узув білі черевики, повторюючи, що рідний брат сваритиме його за такий недоречний шик. «Нехай сварить, — віджартовувався Пабло, несамовито затягуючись, — щоб сварити когось, треба бути живим, а ти ж чув, друже, що він живий, живий не згірше за крокодила, тож дерімося швидше на гору — ну, й перев’язав же ти мене, яка краса…» Але це не могло тривати довго; вдосвіта нас почали поливати свинцем згори і знизу; якась куля зачепила мені вухо, якби на два сантиметри точніше, то ти, синку, навряд чи читав би ці нотатки, ти й гадки не маєш, у яку халепу вскочив твій батько. Через оту кров і біль, і страх я почав бачити все, немов у стереоскоп, кожний образ ніби окремий та контрастний, в кольорах, у яких, певно, відбивалася моя жага до життя; але то дрібниці, добре перев’язати рану хусткою — і далі вгору; однак двоє верховинців залишилися позаду, а ще заступник Пабло з лицем, понівеченим кулею сорок п’ятого калібру. В такі хвилини пам’ять фіксує — і то назавжди — якісь дурниці; пригадую товстуна, здається, також одного з людей Пабло, який у розпалі бою надумав сховатися за цукровою тростиною, став до неї боком й опустився навколішки; а ще добре пам’ятаю хлопця, який репетував, мовляв, треба здаватися, і голос, що відповів йому між двома чергами «Томпсона»[25], — то був голос Лейтенанта, що заглушив постріли: «Тут ніхто не здається, трясця твоїй матері!»; аж раптом молодший з тих верховинців, який доти боязко мовчав, сказав мені, що в ста метрах звідти — вгору й ліворуч — є стежина, і я прокричав це Лейтенантові й поспішив туди разом із верховинцями; відчайдушно стріляючи під суцільним вогнем противника, вони тішилися так, що було любо дивитися; та врешті-решт ми зібралися під сейбою, звідки починалася стежина, і той молодший з верховинців почав дряпатися вгору, а ми за ним — я зі своєю астмою, що заважала рухатися, і закривавленою шиєю — крові було більше, ніж якби закололи порося, — проте певний, що й цього дня ми позбудемося переслідувачів, а ще — невідь чому, але це було очевидно, як теорема, — що цієї ночі ми возз’єднаємося з Луїсом.

Людина ніколи не розуміє до пуття, як їй вдалося позбутися переслідувачів, але вогонь потроху вщухає, чути знайому лайку й фрази на кшталт «страхопуди тікають замість битися», а тоді раптом западає тиша, і дерева знову стають живими та рідними, вибоїни на ґрунті, поранені, яких треба доглядати, фляга з водою — в ній трохи рому — переходить від уст до уст, зітхання, чийсь стогін, перепочинок і сигара — а потім знову вперед, і треба дертися вгору, нехай навіть легені повилазять мені через вуха, і Пабло каже: «слухай, ти забинтував мене на сорок другий розмір, а в мене, друже, сорок третій» — і сміх, і вершина, і невеличке ранчо, де якийсь селянин мав трохи юки з мохо[26], і свіженьку воду, і Роберто, наш сумлінний скарбник, дістав чотири песо, щоб розплатитися, і всі ми, а господар найперший, розреготалися так, що мало кишки не порвали зо сміху, а опівдні продовжили путь, змушені відмовитися від післяобіднього перепочинку з тим самим жалем, з яким дивишся вслід якійсь вродливиці, втупившись у її ноги, поки та зникне з очей.

Коли запали сутінки, стежка повернула різко вгору, й стало важче йти, але ми раділи, що Луїс обрав таку позицію, де чекав на нас, бо туди не видерлася б жодна козуля. «Будемо як у соборі, — мовив Пабло, ідучи поруч, навіть матимемо свій оргáн», — і весело глипаючи на мене, поки я, задихаючись, випускав із себе таку собі пасакалію[27], а його це розважало. Вже не пам’ятаю добре тих годин, коли ми вервечкою, один за одним, минали останнього чатового, говорячи, хто ми, й називаючи верховинців, аж поки вийшли на галявину поміж дерев, де, обпершись на стовбур одного з них, стояв Луїс, звісно, у своєму кашкеті з непомірно великим козирком та сигарою в зубах. Я насилу стримався, але пропустив наперед Пабло, аби той перший обійняв брата, а тоді ще зачекав, поки Лейтенант й усі інші зроблять те саме, і лише потім поклав на землю аптечку та спрингфілд і наблизився — руки в кишенях, і так стояв, дивлячись на нього й знаючи наперед, що він мені скаже, бо то був його неодмінний жарт: