Кіт байдуже приймає пестощі, не відчуваючи, що рука Жанни тремтить і чимдалі холоднішає. Пальці ковзають по його бокові, затримуючись у хвилинному корчі, кіт ображено нявкає, потім перевертається на спину й махає лапками, сподіваючись розсмішити Жанну, та ні, рука її й далі лежить біля нього нерухомо, тільки палець шукає його тепла, швидко перебігаючи по його спині, перш ніж знову спинитися між ним і пляшечкою з таблетками, що скотилась аж сюди. Поцілений в самий шлунок, нубієць виє, падаючи назад, і в цю останню мить, коли біль вибухає, як полум’я ненависті, всі сили, що покидають його тіло, зосереджуються в руці, яка вгороджує тризубець у спину ворога, розпластаного ницьма на землі. Він падає на Маркове тіло, конвульсивно повертається на бік; Марк поволі ворушить рукою, пришитий до землі, ніби велетенська блискуча комаха.

«Це рідкість, — каже проконсул Ірені, — щоб гладіатори такого класу повбивали один одного. Можемо себе поздоровити, що були свідками такого рідкісного видовища. Сьогодні увечері опишу це моєму братові, хай розважиться в нуді свого шлюбу».

Ірена бачить, як ворушиться Маркова рука, повільно й марно, ніби хоче вирвати тризубець із поперека. Вона уявила проконсула голим на піску з тим самим тризубцем, вгородженим у його тіло аж по держално. Але проконсул не водив би рукою в тому останньому повному гідності жестові. Він верещав би, дригаючи ногами, як заєць, просив би ласки в обуреної публіки. Приймаючи руку, яку подає чоловік, щоб допомогти їй підвестися, ще раз киває головою своїй думці. Маркова рука завмерла. Єдине, що можна зробити, це, усміхаючись, знайти притулок у здоровому глузді. Кіт, незадоволений з нерухомості Жанни, знову вивертається на спину, очікуючи пестощів, тоді, ніби йому заважає той палець, що торкається його боку, нявкає ображено і йде геть.

«Вибач, що прийшла в таку пору, — каже Соня. — Я побачила твій автомобіль перед ворітьми і не втрималася. Вона дзвонила тобі, правда?» — Ролан шукає сигарету. — «Ти недобре вчинила, — каже він. — Вже так повелося, що такі обов’язки виконують чоловіки, зрештою, я був понад два роки з Жанною, вона порядна дівчина». — «Але ж яка то втіха була, — каже Соня, наливаючи собі коньяку. — Не могла я їй пробачити тієї наївності, ніщо мене так не дратувало, як це. Коли я тобі скажу, що на початку вона навіть сміялась, думаючи, що я жартую…» Ролан дивиться на телефон і думає про мурашку. Зараз Жанна задзвонить удруге, буде незручно, бо Соня вмостилася поруч і гладить йому волосся, гортаючи літературний тижневик так, ніби шукає в ньому малюнків. «Недобре вчинила», — повторює Ролан. «Що прийшла в таку пору?» — сміється Соня, поступаючись рукам, що бездумно шукають застібки. Фіолетова вуаль спадає на плечі Ірени, яка повернулася спиною до публіки, що чекає останнього вітання проконсула. Серед оплесків чути вже гамір розмов, швидкий біг тих, хто поспішає до виходу і нижніх галерей. Ірена знає, що раби витягають трупи, і не обертається. Рада, що проконсул прийняв запрошення Лікаса і що вони підуть вечеряти до його вілли на березі озера, де нічне повітря допоможе їй забути запах цирку, останні крики, руку, що ледь ворушиться, ніби хоче погладити землю. Забути неважко, хоч проконсул мордуватиме її спогадами про минулий бій. Колись Ірена зробить так, щоб і він забув про це назавжди і щоб люди думали, що він просто вмер. «Побачиш, що вигадав наш кухар, — каже Лікасова дружина. — До мого чоловіка знов повернувся апетит…» Лікас усміхається і вітається з приятелями, очікуючи, щоб проконсул рушив до галереї після останнього привітання. Але той гається, розглядаючи арену, де раби тягнуть трупи. «Я така щаслива», — каже Соня, припадаючи щокою до грудей сонного Ролана. «Не кажи цього, — бурмоче той. — Це тільки з люб’язності». — «Ти мені не віриш?» — сміється Соня. — «Вірю, але не кажи цього тепер. Давай краще закуримо». Він помацки шукає на низенькому столику сигарети, одну вкладає до губ Соні, другу собі й запалює їх водночас. Вони сонні, очі у них заплющуються. Ролан махає сірником і кладе його на стіл — там десь є попільничка. Соня засинає перша, він обережно виймає сигарету з її рота і разом із своєю кладе на столик, притуляючись до Соні у важкому сні, позбавленому видінь. Газовий шарф тліє на краю попільнички, спалахує і падає на килим поруч із купкою одягу і чаркою коньяку. Публіка в одному місці верещить і скупчується на нижніх східцях. Перший зрозумів усе Лікас, він показує на шмат старого полотна вгорі, що розпадається, сиплючи іскрами на публіку, яка розпачливо пробивається до виходів. Вигукуючи якийсь наказ, проконсул підштовхує в спину непорушну Ірену. «Швидше, поки не заповнили нижню галерею!» — кричить Лікас, випереджаючи свою дружину. Ірена перша чує запах киплячої оливкової олії — спалахнули підземні склади. Полотняний дах спадає на плечі сплутаної маси людських тіл, яка в боротьбі за вихід забила надто вузькі галереї. Сотні людей стрибають на арену, шукаючи інших виходів, але все застеляє оливковий дим, шмат полотна падає на плечі проконсула в ту хвилину, коли той майже дістався проходу, що веде до імператорської галереї. На крик чоловіка Ірена озирається, двома пальцями обережно бере й скидає з нього вогняне полотно. «Нам не вдасться вийти, — каже вона. — Там унизу всі збилися, мов звірі». Тоді Соня верещить, намагаючись розірвати гарячі обійми, що почали пекти ще уві сні, її перший зойк зливається з криком Ролана, який даремно намагається підвестися, задихаючись від чорного диму. Вони ще кричать, але щоразу слабіше, коли пожежна машина мчить на вулицю, де стоїть юрба роззяв. «Десятий поверх, — каже лейтенант. — Здається, буде важко, вітер з півночі. Нумо, хлопці!»

Переклад Юрка Покальчука

Іноді я думав, що все пливе, перетворюється, тане, переходить само по собі з одного в інше. Кажу — думав, але, хоч як це безглуздо, маю надію, що це ще станеться зі мною. І от, хоча соромно блукати містом, коли в тебе родина і служба, іноді повторюю подумки, що, мабуть, уже пора вернутися до свого кварталу і забути про біржу, де я служу, і, якщо трохи пощастить, зустріти Жозіан і залишитися у неї на цілу ніч.

Хтозна-відколи я це собі повторюю, і мені нелегко, адже був час, коли я ні про що не думав, і варто було тільки торкнутися плечем уявної межі іншого повітряного кола, як з тобою стаються несподівані пригоди. Підеш пройтися, як ходять городяни, в яких є улюблені вулиці, і опиняєшся врешті майже завжди в чарівному царстві критих галерей: чи не тому, що галереї і завулки були завжди для мене таємною батьківщиною? Наприклад, галерея Гуемес, місце двозначне, де стільки років тому я скинув з плечей дитинство, ніби старий плащ. Року двадцять восьмого ця галерея була зачарованою печерою, де невиразні зблиски гріха змішувалися для мене із запахом м’ятних карамельок, і вечірні газети волали про убивства, і горіли вогні біля входу до підвалу, де йшли безконечні фільми реалістів. Жозіани тих років дивилися на мене насмішкувато і по-материнському, а я, з двома сентаво в кишені, ходив, як дорослий, заламавши капелюха, встромивши руки до кишень, і курив, на зло вітчиму, який напророчив мені, що я осліпну від сигарет. Найкраще я пам’ятаю запахи і звуки, і чекання, і спрагу, і кіоск, де продавали журнали з голими жінками та адресами удаваних манікюрниць. Мене вже тоді вабило до гіпсового неба галерей, до брудних дахових віконець, до штучної ночі, яка не відала, що поруч — день і по-дурному світить сонце. З удаваною недбалістю я зазирав у двері, за якими ховалися таємниці таємниць і ліфт піднімав людей до венерологів або й вище, у той уявний рай, до жінок з сумнівною мораллю і легкою поведінкою, як про них пишуть газети. Там лікери, переважно зелені, в маленьких чарках, і лілові кімоно, і пахне там, як із крамничок (як на мене — вельми шикарних), що сяють у пітьмі галерей безкінечною низкою вітрин, де є і кришталеві вази, й коробочки, і рожеві лебеді, і темна пудра «Рашель», і щітки з прозорими ручками.