— Мені це не подобається, — проказала мама. — Клелія повинна була вже повернутися.

— Заради Бога, мамо, не турбуйся так. Чому б тобі самій не одужати якнайшвидше і не поїхати до Клелії та Маноліти приймати сонячні ванни?

— Мені? — мама зиркнула на Карлоса, і в її погляді були подив, приголомшеність, образа. Карлос, щоб приховати почуття (тітонька Клелія була у вкрай важкому стані, Пепа щойно телефонувала), засміявся й поцілував маму в щоку, мов пустотливе дівча.

— Дурненька матуся, — мовив, намагаючись ні про що не думати.

Тієї ночі мама погано спала і ще вдосвіта спитала про Клелію, начеб о цій порі вони могли мати якісь новини з садиби (тітонька Клелія щойно померла, і чатування за небіжчицею було вирішено провести у похоронній конторі). О восьмій ранку зателефонували до садиби, скориставшись телефоном, що стояв у вітальні, щоб мама могла чути розмову: на щастя, ніч для тітоньки Клелії минула доволі добре, хоча Манолітин лікар порекомендував їй залишатися, поки триватиме гарна погода. Карлос, задоволений тим, що його контора закрита на переоблік, прийшов до мами в піжамі випити мате й погомоніти.

— Слухай, — мовила мама, — гадаю, слід написати Алехандро — нехай приїде побачитися з тітонькою. Він завжди був мазунчиком Клелії, і було б добре, якби приїхав.

— Але ж у тітоньки Клелії нічого серйозного, мамо. Якщо Алехандро не зміг приїхати, щоб побачитися з тобою, уяви…

— Це його справа, — правила своєї мама. — А ти напиши йому, що Клелія хвора, і він мусить приїхати.

— Ну, скільки тобі повторювати, що у тітоньки Клелії нічого серйозного.

— Якщо нічого серйозного, тим краще. Але тобі нічого не коштує йому написати.

Йому написали того ж таки дня й прочитали лист мамі. У ті дні, коли від Алехандро мала надійти відповідь (тітонька Клелія почувалася добре, але Манолітин лікар наполягав, що вона повинна скористатися чистим повітрям), дипломатичні відносини з Бразилією ще більше загострилися, і Карлос сказав мамі, що не буде дивним, якщо листи Алехандро затримуватимуться.

— Мов навмисне, — озвалася мама. — Ось побачиш, він теж не зможе прилетіти.

Ніхто не наважувався прочитати їй лист Алехандро. Зібравшись у їдальні, всі дивилися на порожній стілець тітоньки Клелії, перезиралися, вагалися.

— Це якесь безглуздя, — проказав Карлос. — Ми так звикли ламати комедію, що сценою більше, сценою менше…

— Тоді віднеси його ти, — мовила Пепа. На очі їй навернулися сльози, які вона витирала серветкою.

— Що ти хочеш — тут щось не спрацьовує. Щоразу, коли заходжу до її кімнати, я мовби чекаю якоїсь несподіванки, пастки, чогось такого.

— Це Марія Лаура винна, — заговорила Роса. — Вона вбила нам у голови цю думку, і тепер ми не можемо діяти природно. А тут іще тітонька Клелія…

— Знаєш, після цих твоїх слів мені прийшло до голови, що слід поговорити з Марією Лаурою, — прорік дядечко Роке. — Було б логічно, якби після іспитів вона прийшла й сповістила, що Алехандро не зможе прилетіти.

— А в тебе не холоне кров через те, що мама більше не питає про Марію Лауру, хоча Алехандро згадує її в кожному листі?

— Не про температуру моєї крові йдеться, — заперечив дядечко Роке. — Людина або робить справу, або не робить, і крапка.

Росі знадобилося дві години, щоб умовити Марію Лауру, але вона була її кращою подругою, і Марія Лаура дуже любила їхню родину, навіть маму, хоча й боялася її. Довелося готувати новий лист — Марія Лаура принесла його разом із букетом квітів і мандариновими пастилками, які дуже любила мама. Так, на щастя, найскладніші іспити вже завершилися, і вона могла на кілька тижнів поїхати відпочити до Сан Вісенте[16].

— Чисте повітря піде тобі на користь, — мовила мама. — А от Клелії… Ти телефонувала сьогодні до садиби, Пепо? Ах, так, ти казала… Що ж, Клелія поїхала три тижні тому і ось, будь ласка…

Марія Лаура й Роса висловили свої міркування щодо цього, потім принесли на таці чай, і Марія Лаура прочитала мамі кілька уривків з листа, в якому Алехандро повідомляв, що всіх іноземних фахівців тимчасово інтернували, але йому дуже пощастило, бо він мешкає в розкішному готелі коштом державної скарбниці й залишатиметься там, поки міністри закордонних справ залагодять конфлікт. Мама ніяк не відреагувала на це, випила чашку липового чаю й задрімала. Сестри, відчувши деяке полегшення, гомоніли у вітальні. Марія Лаура вже була зібралася йти, коли їй прийшла до голови думка про телефон, і вона поділилася нею з Росою. У Роси склалося враження, що Карлос також думав про таке, згодом вона заговорила про це з дядечком Роке, але той лише знизав плечима. У такій ситуації не залишалося нічого іншого, як махнути рукою й далі читати газету. Однак Роса й Пепа сказали про це Карлосові, який не міг знайти жодного пояснення, хіба що прийняти те, чого ніхто не бажав приймати.

— Там побачимо, — проказав Карлос. — Можливо, їй ще спаде на думку і вона нас попросить. У такому разі…

Проте мама так ніколи й не попросила, щоб їй принесли телефон, аби вона могла сама поговорити з тітонькою Клелією. Щоранку питала, чи є якісь новини з садиби, а тоді знову поринала в мовчанку, де час, здавалося, вимірювався дозами ліків і чашками трав’яного чаю. Її не дратувало, коли дядечко Роке заходив з газетою, щоб прочитати останні новини про конфлікт з Бразилією, хоча вона начебто й не турбувалася, коли «Ла Расон» затримувалася або дядечко Роке припізнювався, захопившись шахами. Роса й Пепа дійшли висновку, що мамі байдуже, чи читатимуть їй новини, чи телефонуватимуть до садиби, чи принесуть лист від Алехандро. Утім щодо цього не було певності, бо часом мама підводила голову й дивилася на них своїм звичним проникливим поглядом, в якому не було схвалення. Все йшло своєю чергою, і Росі телефонувати до чорної діри на іншому кінці дроту було так само просто й звично, як дядечкові Роке і далі читати вигадані повідомлення серед оголошень та футбольних новин, а Карлосові заходити до мами з розповідями про свої поїздки до садиби в Олаваррії й пакетами з фруктами, які передали Маноліта й тітонька Клелія. Навіть в останні місяці маминого життя звички не змінилися, хоча тепер це майже не мало значення. Лікар Боніфас сказав їм, що, на щастя, мама не мучитиметься й згасне, не відчувши цього. Однак мама залишалася при здоровому глузді до самого кінця, коли діти зібралися біля неї, не в змозі приховати почуттів.

— Ви всі були зі мною такими добрими, — з ніжністю проказала мама. — Взяли на себе стільки клопотів, аби я не страждала.

Дядечко Роке, який сидів поруч з нею, підбадьорливо погладив її руку й озвався: — Дурненька. Пепа й Роса, які удавали, буцімто шукають щось у комоді, збагнули, що Марія Лаура мала рацію; тепер вони напевне знали те, що якимось чином знали завжди.

— Ви так оберігали мене, — мовила мама, і Пепа стиснула руку Роси, бо врешті-решт ці слова знову ставили все на місце, відновлювали довгу неминучу п’єсу. Однак Карлос, який стояв у ногах ліжка, дивився на маму так, начеб знав, що вона скаже щось іще.

— Тепер ви зможете відпочити, — прорекла мама. — Ми більше не завдаватимемо вам клопотів.

Дядечко Роке поривався заперечити, хотів щось сказати, але Карлос підступив до нього й сильно стиснув йому плече. Мама поволі губилася у важкому сні, і краще було її не турбувати.

Через три дні після похорону від Алехандро надійшов останній лист: він, як зазвичай, цікавився здоров’ям мами й тітоньки Клелії. Роса, яка одержала лист, розпечатала конверт і почала машинально читати, а коли підвела затуманені слізьми очі, утямила, що, поки читала, думала про те, як сповістити Алехандро про смерть мами.

Переклад Сергія Борщевського