Гірше й бути не могло, але принаймні ми вже не на тому клятому катері — серед блювоти, ударів хвиль і розмоклих галет, серед кулеметів і слини, бридкі самі собі — де єдиною нашою розрадою були залишки сухого тютюну, бо Луїс (якого насправді звали не Луїсом, але ми заприсяглися не згадувати до слушної миті наших справжніх імен) здогадався всипати його до бляшанки, яку ми щораз відкривали з такою обережністю, начеб у ній кишіли скорпіони. Але хіба могли зарадити тютюн чи навіть ковток рому на тому клятому катері, що, мов п’яна черепаха, гойдався п’ять діб, опираючись північному вітрові, який нещадно шарпав його, а хвилі накочувалися й накочувалися, і відра до крові ятрили руки, а в мене ще ця клята астма, і половина людей хворі й, коли блюють, перехиляються так, начеб от-от зламаються навпіл. На другу ніч навіть Луїс блював зеленою жовчю, і йому вже було не до жартів, та ще й через отой північний вітер ми не бачили вогнів маяка на Кабо Крус[17] — це була справжня катастрофа, якої ніхто не міг передбачити; й називати це експедицією, десантом було однаково, що знову блювати, тільки тепер з розпачу. Зрештою хай буде, що буде, аби тільки залишити цей катер, а там байдуже, що нас чекає на суходолі — але ми знали, що нас чекає, і тому це не мало особливого значення: розпогодилося в найгірший момент! — бах — і тут же розвідувальна авіанетка, нічого не вдієш, хутко в мочарі, брьохай болотом по кісточки у воді, аби сховатися в брудній траві, мангрових заростях, а я, як дурень, з адреналіновим респіратором, бо без нього ані кроку, і Роберто тягне мій спрингфілд[18], щоб допомогти мені перейти бродом те гниловоддя (якщо то направду було гниловоддя, бо багато хто з нас побоювався, що ми заблукали й замість суходолу потрапили з дурного розуму на якийсь грузький острівець, миль за двадцять від Острова[19]… і все в тому ж дусі, думки такі лихі, що й не переказати, суцільне сум’яття вчинків і почуттів, непояснимої радості й люті через літаки, що псують нам життя, і через те, що чекає нас на суходолі, на шосе, куди ми таки добудемося, якщо це справді прибережне баговиння, і ми не колуємо, як недоумки, ареною болотяного цирку, загнані в глухий кут на радість Бабуїнові, що сидить у своєму палаці.

Ніхто вже й не згадає, скільки це тривало, ми відміряли час просвітами в рослинності, прогалинами, де нас могли перестріляти з пікіруючого літака, а ще зойком, що почувся здаля ліворуч, — мені здалося, що то був Роке (його я можу назвати справжнім іменем, той бідолашний кістяк, що зостався там, серед ліан і жаб), бо з усіх наших задумів залишилася тільки кінцева мета: дістатися С’єрри[20] й возз’єднатися з Луїсом, якщо йому також пощастить добутися туди; решту наших розкидали північний вітер, імпровізована висадка, болота. Втім, будьмо справедливі: дещо — себто нальоти ворожих літаків — відбувалося синхронно. Ми їх передбачали й спричинили, і це спрацювало. І тому, хоча мені й досі болів отой зойк Роке, я через своє кляте світосприйняття стиха сміявся (і задихався ще дужче, а Роберто й далі тягнув мій спрингфілд, аби я — майже по ніс у воді, ковтаючи твань — міг вдихати адреналін), авжеж, сміявся, бо коли вже з’явилися літаки, то ми не переплутали берег, у крайньому випадку відхилилися на кілька миль, отже десь за цими луками мало бути шосе, далі рівнина, а ще далі на північ перші пагорби. В цьому був навіть певний шарм: ворог з повітря підтвердив нам, що ми не помилилися з місцем висадки.

Хтозна, скільки це все тривало, але потім споночіло, і ми вшістьох притулилися під якимись кволими деревцями — вперше на майже сухій землі, жуючи вологий тютюн і залишки галет. Про Луїса, Пабло й Лукаса ні чутки ні вістки; розсіяні, може й мертві, або принаймні заблукані та промоклі, як ми. Однак я з приємністю відчував, що після тих жаб’ячих мандрів мої думки ставали більш доладними, і смерть, хоча й вірогідніша, ніж будь-коли, вже набувала форми не сліпої кулі, а діалектичної операції на суходолі, майстерно розіграної її учасниками. Військовики, поза сумнівом, контролювали шосе, оточили болота й чекали, коли ми з’явимося по-двоє, по-троє, виснажені багном, доведені до тваринного стану, голодні. Тепер усе було зрозуміло, стало на свої місця; у мене викликало сміх, що на останній межі я почуваюся таким жвавим та бадьорим. Я тішився, доводячи до нестями Роберто, якому читав просто у вухо огидні, на його думку, вірші старого Панчо[21]. «Хоч би багнюку віддерти», — нарікав Лейтенант. «Або запалити справжню сигарету», — мовив хтось ліворуч од мене, не знаю, хто саме, вдосвіта він зник. Агонії дано лад: виставити варту, спати по черзі, жувати тютюн, смоктати розбухлі, як губки, галети. Ніхто не згадував Луїса, страх, що його вбили, був єдиним справжнім ворогом, бо якби припущення підтвердилося, це було б набагато гірше, ніж переслідування, брак зброї чи роз’ятрені ноги. Знаю, що мені вдалося трохи поспати, поки Роберто чатував, але перед тим я міркував про те, що всі наші зусилля останніх днів не мали б жодного сенсу, якщо отак-от зненацька примиритися з думкою, що Луїса могли вбити. Якимось чином це безглуздя мусило тривати до кінця, можливо, переможного, бо в тій абсурдній грі, де ми дійшли до того, що самі попередили ворога про висадку, втрата Луїса не передбачалася. Здається, я подумав ще й про те, що — якщо ми переможемо, якщо нам пощастить знову возз’єднатися з Луїсом — лише тоді почнеться справжня гра, яка стане винагородою за весь наш непохитний, нестримний і небезпечний романтизм. Перш ніж поринути в сон, я мав видіння: ось він, Луїс, серед нас — обперся на дерево, повільно підносить руку до лиця й зриває його, наче маску. З лицем у руці наближається до свого брата Пабло, до мене, до Лейтенанта, до Роке, жестом пропонуючи нам узяти його, напнути на себе. Але всі ми по черзі відмовляємося, і я теж, сміючись крізь сльози, і тоді Луїс знову напинає на себе лице, на якому я бачу неймовірну втому, а тоді стенає плечима й витягає з кишені гуаябери[22] сигару. На професійному жаргоні це зветься легко пояснимою галюцинацією у напівсні та лихоманці. Але якщо під час висадки Луїса насправді вбили, хто б тепер схотів дертися на С’єрру з його лицем? «Діадохи[23], — подумав я, засинаючи, — але ж у діадохів, як відомо, все пішло до бісової матері».

Хоча те, про що я оповідаю, сталося досить давно, у пам’яті збереглися тільки окремі фрагменти й моменти, про які можна говорити лише в теперішньому часі, начеб ми знову лежимо горілиць у траві, під деревом, що прикриває нас згори. Це вже третя ніч, але перед тим, удосвіта, ми — попри джипи з автоматниками — перетнули шосе. Тепер треба чекати наступного світанку, бо нашого провідника підстрелили, і ми, безпорадні, мусимо знайти когось із місцевих, хто б відвів нас туди, де можна купити якихось харчів — я кажу «купити» і заходжуся сміхом, і знову мене душить кашель, але щодо цього, як і в інших випадках, нікому з нас не спало б на думку не послухатися Луїса, а він наполягав, що за харчі треба платити, та ще й перед тим розтлумачити людям, хто ми є і чому чинимо те, що чинимо. Пам’ятаю обличчя Роберто в покинутій халупі на пагорбі, де він залишив під мискою п’ять песо за ту вбогу їжу, що ми там знайшли, і яка здалася нам божественними наїдками з ресторану «Ріц», якщо там справді добре годують. У мене такий жар, що перед ним навіть астма відступила — нема лиха без щастя, але я ще раз згадую обличчя Роберто, коли той залишив п’ять песо в порожній халупі, і мене розбирає такий сміх, що знову задихаюся й кляну себе на всі заставки. Поспати б зараз, Тінті на чатах, хлопці спочивають, притулившись одні до одних, я — трохи віддалік, бо, здається, дошкуляю їм кашлем і свистячим диханням, а до того ж — хоч і не мав би цього робити — двічі чи тричі за ніч згрібаю листя в кубло, засовую туди голову й неквапно курю сигару, щоб хоч трохи примиритися з життям.