Якось, виснажений бездіяльністю, інженер вирішив скористатися зупинкою, особливо довгою і нудною, і обійти ряди машин ліворуч; проминувши «дофін», він помітив «ДКВ», ще один «2НР», «фіат-600», затримався на мить біля «де сото», щоб побалакати зі схвильованим і розгубленим туристом з Вашингтона, який мало що розумів по-французькому, але на восьму годину конче повинен був потрапити на Плас-Опера — you understand, my wife will be awfully anxious, damn it[8], — розмовляли про се, про те, аж тут із «ДКВ» вибрався чоловік, на вигляд комівояжер, і заявив, що серед автостради ущент розбився «пайпер каб[9]», і є кілька загиблих. Американець не надав особливої ваги випадкові з «пайпер кабом», інженер теж, бо, почувши хор гудків, метнувся до свого «чотириста четвертого», на ходу, однак, зумів розповісти цю історію пасажирам з «таунуса» і подружжю з «двісті третього». Детальнішу оповідь він приберіг для дівчини з «дофіна» і тепер переповідав усе з подробицями, в той час як машини повзли своїх кілька метрів (тепер «дофін» трохи відстав від «чотириста четвертого», трохи згодом порядок змінився, але загалом усі дванадцять рядів рухалися, як одне ціле: ніби невидимий регулювальник, що сховався десь у глибині автостради, випускав усі машини водночас і ніхто не міг вирватися уперед). «Пайпер каб», мадемуазель, це невеличкий літак для прогулянок. Он воно як! І треба ж було вигадати отаке — впасти посеред шосе саме в неділю. Якби хоч не так спечно було у цих клятих машинах, якби ж хоч оті дерева праворуч опинилися нарешті позаду нас, якби остання цифра на спідометрі завмерла вже на чорній рисочці, а не висіла нескінченно на власному хвості.

В якусь мить (поволі вже починало смеркати і горизонт автомобільних дахів забарвився у фіолетовий колір) великий білий метелик сів на вітрове скло «дофіна», і дівчина з інженером замилувалися його крильцями, скороминущою і довершеною миттю цілковитої нерухомості; з якоюсь особливою тугою дивились вони навздогін метеликові, коли той, перелетівши «таунус» і фіолетовий «сітроен» літньої пари, полетів до «фіата-600», вже ледь помітного в далині, потім вернувся до «сімки», де незграбна рука спробувала спіймати його, потім легко перелетів «аріан», що належав селянському подружжю, яке, здається, сáме вечеряло, і щез урешті з очей десь праворуч. Коли вже смерклося, колона вперше просунулась на значну відстань — щонайменше сорок метрів; коли інженер розгублено позирнув на спідометр, шістка щезла і з’явився початок цифри сім. Усі ввімкнули приймачі, а власники «сімки» пустили радіо на повну потужність, і, підспівуючи мелодії твіста, смикались і тряслися так, що здригалася вся машина; черниці перебирали чотки, хлопчик з «таунуса» заснув, притиснувшись лобом до скла і не випускаючи з рук іграшкового автомобіля. Знову з’явились незнайомці (запала вже глупа ніч) і поповзли нові чутки, так само суперечливі, як і попередні, про які на цей час усі забули. Тепер уже йшлося не про «пайпер каб», а про планер, яким керувала донька якогось генерала. Таки справді ваговоз-фургон налетів на «остін», але це сталося не в Жувізі, а при самому в’їзді у Париж; один з новоприбульців розповів подружжю з «двісті третього», що асфальт автостради розколовся біля Іньї[10] і що п’ять автомобілів перекинулися, врізавшись передніми колесами в тріщину. Плітки про цю катастрофу дійшли й до інженера, який лише стенув плечима і нічого не сказав на це. Пізніше, перебираючи в пам’яті хвилини ранніх сутінків, коли дихати стало легше, він згадав, як чомусь висунув руку з машини і, постукавши по обшивці «дофіна», розбудив дівчину, яка заснула, похиливши голову на кермо, не турбуючись вже про те, що треба їхати далі. Очевидно, було десь опівночі, коли одна з черниць несміливо запропонувала інженерові бутерброд з шинкою, вважаючи, що він голодний. Він прийняв його з ввічливості (насправді ж його трохи нудило) і попросив дозволу поділитися з дівчиною із «дофіна», яка взяла бутерброд і з’їла його з апетитом, закусивши ще й шматочком шоколаду, який запропонував їй сусід зліва, власник «ДКВ». Декотрі навіть повиходили на свіже повітря із своїх розпечених сонцем машин, бо знову на багато годин застигли на місці; люди відчули спрагу, бо ж на цей час усі запаси фруктової води, кока-коли й вина вже скінчились. Першою попросила пити дівчинка з «двісті третього», і солдат з інженером і батьком дівчинки, полишивши автомобілі, подалися на пошуки води. Попереду «сімки», мешканцям якої радіо, очевидно, цілком заміняло їжу, інженер виявив «больє» і в ньому жінку середніх літ із стривоженим поглядом. Ні, води в неї немає, але вона може дати для дівчинки цукерок. Подружжя з «сітроена» трохи порадилось між собою, а потім стара витягла з сумки бляшанку фруктового соку. Інженер подякував і запитав, чи вони не голодні і чи може він чимось стати їм у пригоді; старий заперечливо похитав головою, але дружина його очевидно готова була прийняти допомогу. Через деякий час разом з дівчиною з «дофіна», оглянувши ряди машин, що стояли від них ліворуч, і намагаючись не відходити далеко від своїх, добули трохи печива і віднесли його бабусі у «сітроен», а потім ледве встигли вернутися на свої місця під перегук автомобільних гудків. Крім цих недалеких походів від своїх машин, — розваги ніякої, тож години врешті почали нашаровуватися одна на одну, зливаючись у пам’яті в єдине ціле; в якусь мить інженер вирішив викреслити увесь цей день із свого записника і стримав сміх, але далі, коли виявилось, що черниці, і чоловіки з «таунуса», і дівчина з «дофіна» не сходяться в підрахунках часу, він зрозумів, що варто таки вести йому лік. Передачі місцевого радіо вже припинились і тільки короткохвильовий приймач у пасажира з «ДКВ» уперто передавав біржові новини. На третю ранку між усіма виникла мовчазна згода відпочити, і до самого світанку колона так і не рушила з місця. Молодики із «сімки» повитягали надувні матраци і повлягались біля машини; інженер опустив спинки передніх сидінь «чотириста четвертого» і хотів поступитись цим ложем черницям, але ті відмовилися; перш ніж лягати інженер подумав про дівчину з «дофіна», яка непорушно сиділа за кермом, і ніби мимохідь запропонував їй до світання помінятися машинами; вона відмовилась, пояснивши йому, що може добре спати за будь-яких умов. Деякий час до нього долинав плач дитини, якій, мабуть, було надто гаряче на задньому сидінні в «таунусі», де її поклали спати. Черниці все ще молились, коли інженер влігся нарешті на сидіннях і поринув у сон, але сон його був такий неміцний, що незабаром він прокинувся стривожений і спітнілий, у першу мить не розуміючи, що трапилося і де він; підвівшись, інженер почав дослухатися до невиразного гамору ззовні, помітив тіні, що просувалися поміж автомобілями, і якийсь силует, що віддалився до краю шосе. Він зрозумів причину цих пересувань, і трохи згодом і сам, намагаючись не зчиняти шуму, виліз з автомобіля, щоб і собі відійти в потребі на узбіччя шосе; не було ні кущів, ні дерев, тільки чорне поле, що у беззоряну ніч, ніби якийсь абстрактний мур, відділяло світлу смугу шосе із застиглою рікою автомобілів. Він мало не налетів на селянина з «аріана», той буркнув щось нерозбірливе; до запаху бензину, що висів над нагрітою автострадою, долучився тепер гострий і кислий дух, що нагадував про присутність людини, й інженер поспішив до свого автомобіля. Дівчина з «дофіна» спала, схилившись на кермо, і волосся спадало їй на чоло; перш ніж зайти до себе в машину, інженер якийсь час вдивлявся у її профіль, відгадуючи лінії невидимих вуст, з яких виривався подих з легеньким присвистом. З іншого боку на дівчину дивився власник «ДКВ» і мовчки курив.

Вранці не набагато просунулися вперед, та все ж це дало надію, що після полудня дорогу на Париж буде звільнено. О дев’ятій звідкись прибув чоловік з добрими новинами: тріщини в асфальті вже зарівняно і незабаром відновиться нормальний рух. Хлопці із «сімки» увімкнули радіо, один із них вибрався на дах автомобіля і став співати й галасувати. Інженер подумки визначив, що й остання новина така ж, певно, сумнівна, як і попередні, і що той, хто приніс їх, просто скористався із загального збудження і радості, щоб випросити апельсин у подружжя з «аріана». Трохи пізніше ще якийсь чоловік хотів був проробити те саме, але цього разу вже ніхто нічого не дав. Спека посилювалась, і всі тепер воліли сидіти по своїх автомобілях і чекати, може, добрі звістки і справді якось підтвердяться. Опівдні дівча з «двісті третього» знову заплакало, дівчина з «дофіна» пішла трохи побавити малу і заприятелювала з її батьками. Власникам «двісті третього» не пощастило: праворуч від них стояла «каравела», мовчазний чоловік, що вів її, був зовсім байдужий до всього, що відбувалося навколо, а від сусіди ліворуч — власника «флориди», їм доводилося терпіти потік гнівних слів, бо затор на шосе він сприймав як особисту образу. Коли дівчинка знову почала скаржитися, що хоче пити, інженерові спало на думку поговорити з селянами з «аріана» — він був певен, що ті мають у себе якісь запаси їжі. На диво, селяни зустріли його дуже привітно, вони розуміли, що в такій ситуації люди повинні допомагати одне одному, і висловили думку, що якби хтось узяв на себе керівництво їхньою групою (дружина рукою описала в повітрі коло, в яке входило з десяток довколишніх автомобілів), то вони б не мали клопотів до самого Парижа. Інженера не привабила перспектива бути керівником, і він звернувся до чоловіків з «таунуса», щоб і вони взяли участь у нараді із власниками «аріана». Незабаром вони по черзі переговорили з усіма членами групи. Молодий солдат з «фольксвагена» погодився відразу ж, а подружжя з «двісті третього» запропонувало невеличкий запас продуктів, який у них ще лишався (дівчина з «дофіна» віддала склянку гранатового напою малій дівчинці, яка сміялася і бавилась, ні на що не зважаючи). Один з чоловіків із «таунуса» пішов спитати думку хлопців із «сімки» і дістав жартівливу згоду; блідий власник «каравели» знизав плечима і сказав, що йому байдуже, нехай роблять собі що хочуть. Старі з «сітроена» і дама з «больє» помітно зраділи, немовби одразу відчули себе під чиєюсь опікою. Водії «флориди» і «ДКВ» промовчали, а американець, що сидів за кермом «де сото», позирнув на делегацію із здивуванням і пробурмотів щось про волю Божу. Інженер легко провів у керівники групи кандидатуру одного з чоловіків з «таунуса», до якого відчув інстинктивну довіру. Виявилось, що їжі вони мають досить, а найбільші труднощі — з водою. Обраний керівник, якого молодики з «сімки» жартома стали називати просто Таунусом, попросив інженера, солдата і одного з хлопців обстежити дільницю довкола шосе і, може, запропонувати комусь їжу в обмін на питво. Таунус, у якого були явні здібності керівника, підрахував, що їм необхідно відразу ж забезпечити себе усім необхідним щонайбільше на півтора дні, це на гірший випадок. В машині черниць і селянському «аріані» знайшлося досить харчів, і якщо розвідники повернуться з водою, то проблему для всієї групи буде вирішено. А втім, тільки солдат приніс фляжку з водою, за яку вимагали провізії на двох людей. Інженерові з обміном не пощастило, але завдяки цьому походу він з’ясував, що і в інших місцях формуються аналогічні групи з подібною метою, бо в якусь мить власник «альфа ромео» відмовився вести з ним переговори стосовно води, і порадив звернутися до старшого групи за п’ять машин у цьому ж ряду. Трохи згодом, так і не роздобувши води, повернувся молодик із «сімки», але Таунус уже підрахував, що питва все-таки вистачить для дітей, старої з «сітроена» і для решти жінок теж. Інженер якраз розповідав дівчині про свої мандри по околицях (була вже перша година дня, і сонце просто випалювало дахи автомашин), коли вона раптом перебила його жестом, вказуючи на «сімку». Двома стрибками інженер доскочив до цієї машини і схопив за лікоть одного з хлопців, який, розкинувшись на сидінні, пив великими ковтками воду з пластикової фляжки, потай принесеної під курткою. Хлопець намагався вирватися, але інженер схопив його ще міцніше; тоді товариш хлопця вискочив з машини і кинувся на інженера; той відступив на два кроки і чекав на нього майже зі співчуттям. Солдат уже біг на допомогу інженерові, а крики черниць привернули увагу Таунуса і його товариша; Таунус вислухав розповідь про те, що сталося, тоді підійшов до хлопця і вліпив йому пару ляпасів. Хлопець закричав, заверещав і почав обурюватися й скиглити, а його товариш тільки бурчав, але втручатися не насмілився. Інженер забрав пластикову фляжку у хлопця і віддав Таунусові. Пролунали гудки, і всі розійшлися по своїх машинах, щоправда, марно, бо колона просунулась всього-на-всього метрів на п’ять.