7 • Південна автострада

         Переклад Юрка Покальчука

38 • Здоров’я хворих

         Переклад Сергія Борщевського

58 • Возз’єднання

         Переклад Сергія Борщевського

75 • Сеньйорита Кóра

         Переклад Юрка Покальчука

99 • Острів ополудні

         Переклад Сергія Борщевського

109 • Вказівки для Джона Ґовелла

         Переклад Юрка Покальчука

125 • Усі вогні — вогонь

         Переклад Юрка Покальчука

139 • Інше небо

         Переклад Юрка Покальчука

Спершу дівчина з «дофіна» вперто намагалася стежити за часом, хоч інженер з «пежо-404» вважав, що це вже не має значення. Кожен міг дивитися собі на годинник, але час, причеплений до правого зап’ястка або ж оте «бі-бі», що раз у раз линуло з радіоприймачів, уже ніби відміряли щось зовсім інше — поза часом тих людей, що не піддалися безглуздому бажанню повертатися з уїкенду до Парижа південною автострадою у неділю ввечері, і котрі не були змушені, щойно виїхавши з Фонтенбло[3], сповільнити швидкість, зупинятися раз у раз, вишикувавшись урешті в шість колон по обидва боки дороги (бо ж відомо, що вся автострада в неділю призначена лише для тих, хто повертається до столиці), увімкнеш мотор, просунешся на два-три метри, знову зупинишся, погомониш про щось із двома черницями з «сітроена 2НР» праворуч, з дівчиною з «дофіна» ліворуч, кинеш погляд через заднє скло на блідого чоловіка за кермом «каравели», жартома позаздриш пташиному щастю подружжя з «пежо-203» (за «дофіном» з дівчиною), яке бавиться з донечкою, жартуючи і наминаючи сир, терпиш подеколи галасливі витівки двох хлопчаків з «сімки», що попереду «пежо-404», навіть виходиш роззирнутися, не дуже віддаляючись, бо хіба знаєш, в яку мить автомобілі попереду почнуть рухатися, а тоді — біжи бігом, поки сусіди з машин позаду не вчинили галасу, сигналячи і лаючись, і ось так доберешся до «таунуса», що попереду «дофіна» з дівчиною, яка щомиті позирає на годинник, перекинешся кількома словами чи то байдужими, чи й жартівливими, з двома чоловіками, які подорожують з білявеньким хлопчиком, який, незважаючи ні на що, з величезним задоволенням катає собі іграшковий автомобіль по сидіннях і буферу «таунуса»; можна насмілитися й піти далі, бо схоже, що передні машини й не збираються рухатися вперед, і зі співчуттям позирнути на літню пару в «ІД-сітроені», схожому на велетенську фіолетову ванну, в якій плавають цих двійко старих, він — тримаючи руки на кермі з виразом стерпної втоми, вона ж — відгризаючи шматок за шматком від яблука з виразом скоріше обов’язку, аніж бажання.

Проробивши такий огляд учетверте, все озирнувши, інженер вирішив більше не виходити зі свого автомобіля, а лише чекати, доки поліція в якийсь спосіб розчистить цей затор. Серпнева спека збиралася в цю пору дня десь на рівні шин, ніби зумисне для того, щоб стояння на місці дедалі більше нервувало всіх. Довкола — запах бензину, чулися крикливі голоси хлопчаків із «сімки», сонце відбивалося у склі та нікельованих частинах автомобілів, а на довершення всього — зростало суперечливе відчуття ув’язнення в самому серці джунглів з автомобілів, створених для того, щоб мчати вперед. Інженерів «чотириста четвертий» був другий у ряду справа, якщо рахувати від лінії, що ділить автостраду навпіл, отож праворуч від нього стояли ще чотири машини, а ліворуч ще сім, хоч виразно бачити він міг тільки ті вісім машин, що оточували його безпосередньо, а також і їхніх власників, на яких він уже надивився донесхочу. З усіма він уже поговорив, окрім хлопців з «сімки», що викликали в нього антипатію; поки проїжджали кілька метрів, ситуацію обговорювали до найменших подробиць, і загальне враження було таке, що до Корбей-Ессона[4] доведеться просуватися так само поволі, або й ще повільніше, але десь поміж Корбеєм і Жувізі[5] ритм почне пришвидшуватися, тільки-но вертольотам та мотоциклістам пощастить розчистити найважче місце у цьому заторі. Ніхто не мав сумніву, що десь неподалік сталась якась величезна катастрофа, що й викликала цей затор, бо ж як інакше можна пояснити таку неймовірну повільність. А ще — уряд, спека, податки, стан шляхів і мостів, усілякі катастрофи, три метри проїхали — ще одна банальність, ще п’ять метрів — якась зарозуміла сентенція або ж стримана лайка.

Двом черницям з «сітроена 2НР» конче треба було потрапити до Мії-ла-Форе[6] до восьмої, бо вони везли кошик з овочами та іншою городиною для куховарки. Подружжя з «пежо-203» за всяку ціну хотіло встигнути подивитись телевізійну гру, яку передають о пів на десяту; дівчина з «дофіна» сказала інженерові, що їй однаково, о котрій вона добереться до Парижа, але вона вважає неприпустимим змушувати тисячі людей рухатися із швидкістю каравану верблюдів. В ці останні години (було, мабуть, близько п’ятої, але сонце все ще пекло немилосердно), вони, на думку інженера, проїхали кількасот метрів, але один з пасажирів «таунуса», що підійшов до них, тримаючи на руках хлопчика з іграшковим автомобілем, щоб перекинутися кількома словами, іронічно всміхаючись, показав на верховіття самотнього платана, і дівчина з «дофіна» згадала, що цей платан (а може, каштан), стоїть на одній лінії з її машиною вже стільки часу, що не варт позирати на годинник і ламати собі голову над непотрібними підрахунками.

Все ще не смеркалось, сонячний жар вібрував над шосе і кузовами машин, доводячи усіх до знемоги, коли вже голова йшла обертом, мало не до млості. Темні окуляри, змочені одеколоном хусточки на чолах, імпровізовані накриття від сонця, від сліпучих сонячних променів і клубків вихлопного газу, що виривалися з труб при кожному просуванні вперед, ставали дедалі досконалішими, запозичувалися іншими і жваво обговорювались. Інженер знову вийшов з машини, щоб розім’яти ноги, обмінявся кількома словами з селюкуватою на вигляд парою з «аріана», що стояв перед «2НР» із черницями. За «2НР» стояв «фольксваген» із солдатом і дівчиною, очевидно молодятами. Третій ряд до узбіччя дороги вже не цікавив інженера, бо ж так можна було відійти на небезпечну віддаль від «чотириста четвертого»; в нього мигтіло в очах від різноманітних кольорів і форм — «мерседес-бенц», «ІД», «4Р», «лянча», «шкода», «морріс майнор» — повний набір. Ліворуч по інший бік шосе тягнулися непрохідні хащі — «рено», «форд енглія», «пежо», «порше», «вольво»; все це було таке одноманітне, що врешті, побалакавши трохи з двома чоловіками із «таунуса» і безрезультатно спробувавши зав’язати розмову з самотнім водієм «каравели», інженер не знайшов нічого кращого, як вернутися у свій «чотириста четвертий» і знову погомоніти про час, відстані й кіно з дівчиною з «дофіна».

Раз у раз до них забрідав який-небудь чужак, якийсь сміливець, що протискався поміж автомобілями з іншого боку дороги чи від самих крайніх рядів праворуч, приносив якусь новину, скоріше фальшиву, але яку повторювали від машини до машини на всьому просторі вздовж розпечених кілометрів. Чужак смакував успіх своїх повідомлень, дослухався до грюкання дверцят, — пасажири поспішали прокоментувати принесену ним новину, — але за мить десь звучав гудок або ж гуркіт мотора, і прибулець бігом кидався геть, видно було, як він виписує зиґзаґи поміж машинами, щоб дістатися своєї і уникнути справедливого гніву сусідів. Отак упродовж вечора вони довідалися про зіткнення «флориди» з «2НР» біля Корбей — троє загиблих, дитина поранена; про подвійний наїзд — «фіат-1500» налетів на критий ваговоз «рено», який у свою чергу зім’яв «остін», повний англійських туристів; про те, що дорогою від Орлі перекинувся автобус, який віз пасажирів з копенгагенського рейсу. Інженер не мав сумніву, що все це, або майже все, вигадка, хоча щось серйозне, мабуть, таки справді сталося біля Корбей або й біля самого Парижа, якщо вже рух зупинився на такому великому відтинкові шляху. Селяни з «аріана», у яких була своя ферма поблизу Монтеро[7], добре знали околиці і розповідали, що якось, теж у неділю, рух було зупинено на п’ять годин, але тепер така затримка здавалася майже нікчемною — бо сонце, хилячись до горизонту ліворуч від дороги, вихлюпувало на кожну машину останню лавину помаранчевого желе, від якого закипав метал і темнішало в очах, і позаду все ніяк не зникали ті самі крони дерев, а ледь помітні спереду тіні інших дерев все ще не наближалися ніби умисне для того, щоб дати відчути всім, що колона рухається, — нехай ледь-ледь, нехай раз у раз зупиняється, і знову рушає, і несподівано гальмує, і повзе тільки на першій швидкості, і щоразу доводиться переживати прикре розчарування, коли знову і знову перша швидкість закінчується повною зупинкою — гальмо ножне, гальмо ручне, стоп, і знову те саме, і ще, і ще.