«Маріє, я не так багато знаю. Насправді лише дві речі. Перша — це те, що я не знаю, як я міг би зробити щасливою таку людину, як ти, бо сам я належу до тих, що руйнують і нищать, а не до тих, що творять і надають життю сенс. Друге, що я знаю, — це те, що я кохаю тебе, Маріє. І саме через це я так ніколи й не прийшов на обід того разу. Улав».

Я чув ридання в її голосі, коли вона дочитувала останні рядки.

Ми сиділи у цілковитій тиші. Навіть поліційні сирени замовкли. Вона схлипнула. Тоді заговорила.

— Ти / Зробив / Мене / Щасливою / Тепер / Улаве / Цього / Досить / Невже / Ти / Сам / Не-розумієш…

Я кивнув і глибоко вдихнув. Тепер, мамо, я можу померти, думав я. Тепер немає потреби вигадувати історії. Я цей роман уже не зможу зробити кращим.

Попри лютий мороз, сніг падав цілу ніч, і коли городяни, що першими встали того ранку, визирнули у зимову пітьму, то побачили, що Осло вкрилось м’якою білою ковдрою. Автомобілі повільно їхали крізь снігові замети, а люди безжурно всміхалися, протоптуючи собі стежки поміж крижаних брил на тротуарах, бо ніхто нікуди не квапився — то був переддень Різдва, час миру і святкового споглядання.

По радіо знай торочили про рекордні морози і про дедалі більшу холоднечу попереду, а в рибній крамниці на Юнгсторґет загорнули останні кілограми тріски і заспівали «Щасливого Різдва» тими дивними норвезькими голосами, що роблять радісною і добродушною будь-яку пісню, незалежно від її змісту.

Територія навколо церкви у Віндерені була обгороджена поліційною стрічкою, а всередині храму священик обговорював з поліцією, як йому відбути різдвяну службу, бо надвечір почнуть сходитись прочани.

У Ріксгоспіталет,[39] в центрі Осло, хірург, що оперував дівчинку, вийшов з операційної в коридор, скинув гумові рукавички і підійшов до двох жінок, що там сиділи. Він побачив страх і відчай на їхніх закам’янілих обличчях і зрозумів, що він забув опустити маску, тож вони не можуть бачити усмішку на його обличчі.

Марія Мюріель піднімалась пагорбом від станції метро у бік крамниці. Сьогодні передбачався короткий робочий день, вони мали зачинити о другій. А тоді вечір перед Різдвом. Святвечір!

Вона подумки співала колядку. Пісню про те, як побачила його знову. Вона знала, що побачить його знову. Вона знала від того дня, як він прийшов, щоб забрати її з собою з… З усього того, про що вона не хоче більше ніколи згадувати. Його лагідні сині очі за довгим русявим волоссям. Його прямі тонкі губи за густою бородою. І руки. Про його руки вона думала найбільше. Більше, ніж це буває в інших людей, але ж воно й природно. Він мав чоловічі, але гарні руки. Великі і досить широкі долоні, на зразок таких, якими скульптори наділяють героїчних робітників. Але вона легко могла уявити собі, як ці руки пестять її, тримають в обіймах, поплескують її, втішають її. Так само як її руки пестили б і стискали в обіймах його. Раз у раз її лякала сила цього її кохання. Воно було подібне до весняного потоку, що збирає свої води перед загатою, і Марія знала, яка невелика відмінність між поняттями «купатись у коханні» й «утонути в коханні». Але її це більше не тривожило. Бо схоже було, він здатен приймати, а не тільки давати.

Вона побачила групу людей, що зібралися перед крамницею. Там стояв також поліційний автомобіль. Невже вночі сталося вламування?

Ні, здається, звичайна шляхова аварія. Легкова машина врізалась у вуличний ліхтар так, що радіатор обгорнувся навколо стовпа. Проте, підійшовши ближче, вона побачила, що натовп значно більше зацікавлений вітриною, ніж розбитою автівкою, тож, напевне, таки пограбовано крамницю. З натовпу вийшов полісмен і, прямуючи до поліційної машини, витягнув рацію і почав говорити. Вона прочитала по його губах слова «мертвий», «кульова рана» і «той самий „вольво“».

Інший полісмен, вимахуючи руками і вигукуючи, змусив натовп відійти, і, коли люди відступили, вона побачила постать. Спершу вона подумала: сніговик. Але потім зрозуміла, що то людину так засипало снігом — чоловік стояв, притулившись до вітрини. Він тримався в стоячому стані через те, що примерз довгим русявим волоссям і бородою до вітрини. Вона не хотіла підходити ближче, однак підійшла. Полісмен щось сказав, звертаючись до неї, і вона показала собі на вуха і на рот. Потім показала на крамницю і на своє ім’я в особовому посвідченні. Вона іноді думала, чи не повернути собі дівоче «Марія Олсен», але дійшла висновку, що єдиним, що він залишив їй — крім боргу за наркотики, — було французьке прізвище, трохи більш хвилююче від банального Олсен.

Полісмен кивнув їй і показав, що вона може відчинити крамницю, але Марія не рухалася з місця.

Колядка в голові обірвалась.

Вона дивилась на нього. Можна було подумати, що на ньому наросла тонка крижана шкіра, а під нею пробігали тонкі сині вени. Він був наче сніговик, просякнутий кров’ю. З-під обледенілих вій він втупився нерухомим поглядом у крамницю. Він прикипів очима до того місця, де вона скоро сидітиме. Сидітиме і вибиватиме бакалійні ціни на касі. Всміхатиметься до клієнтів, уявляючи собі, хто вони, яким життям живуть. А згодом, увечері, ласуватиме цукерками, які він їй подарував.

Полісмен встромив руку у внутрішню кишеню куртки чоловіка, витягнув гаманець, розгорнув його, витяг зеленого кольору водійське посвідчення. Але Марія дивилася на щось інше. Вона дивилась на жовтий конверт, що випав на сніг, коли полісмен витягав гаманець. Конверт був надписаний акуратним вигадливим, майже жіночим почерком:

«Для Марії».

Полісмен, з водійськими правами чоловіка, попрямував до поліційної машини. Марія нахилилась, підібрала конверт. Сховала його собі в кишеню. Здається, ніхто того не помітив. Вона подивилася на те місце, де він лежав. У снігу й крові. У такому білому. У такій червоній. Так чарівно красиво. Наче королівська мантія.