Поблизу майже нікого не було, тож я пішов за ним на коротшій відстані.

Він спустився на одну із західних платформ. Отже, він був з західної частини міста. Де мені не випадало часто бувати.[5] Коли грошей забагато, від них замало пожитку, любив повторювати мій батько. Я зовсім не розумію, що він мав на увазі.

Це була не та лінія, якою зазвичай їздила Марія, хоча кілька перших станцій були тими самими.

Я сидів у кріслі позаду нього. Ми в тунелі, але зараз не було істотної різниці між темрявою в тунелі і на нічній вулиці. Я знав, що ми скоро дістанемося того місця. Пролунає брязкіт і скрегіт, поїзд злегка накрениться.

Коли ми проїжджали ту ділянку, мене спокушала ідея приставити ствол пістолета до спинки сидіння і натиснути гачок.

А коли ми її проминули — ту ділянку, — я вперше збагнув, що мені нагадував той брязкіт і скрегіт металу об метал. Звук, що розставляв усе по своїх місцях. Звук Долі. Він нагадував мені мою роботу — звук рухомих частин зброї: курка, бійчика, замка, викидача…

Ми були єдиними пасажирами, які вийшли на станції Віндерен.[6] Я пішов за ним. Сніг рипів під ногами. Я намагався іти в ногу з ним, щоб він не почув мене. По обидва боки від нас розкинулись вілли, але вулиця була така пустельна, наче ми йшли поверхнею Місяця.

Я йшов майже впритул до нього, і він обернувся упівкорпуса — ймовірно, щоб побачити, чи то не хтось із його сусідів. Я вистрілив йому в поперековий відділ хребта. Він упав поряд з парканом, і я перевернув його ногою. Він дивився на мене осклілими очима, і на мить я подумав, що він уже мертвий. Але він саме поворушив губами.

Я міг би одразу вистрілити йому в серце, в шию чи в голову. Чому я спершу вистрілив йому в спину? Тому, що я хотів його про щось запитати? Можливо, але в такому разі я зараз забув, про що. Напевне, то було щось не дуже істотне. Зблизька у нього був цілком звичайний вигляд — нічого особливого. Я вистрілив йому в обличчя. Гієна із закривавленим писком.

Я помітив голову хлопчика над парканом. До його рукавичок і до шапки поприлипали грудки снігу. Мабуть, він намагався зліпити сніговика. Непроста справа, коли сніг такий борошнистий. Ліпиш його, а він розпадається в руках і висипається між пальцями.

— Він мертвий? — запитав хлопчик, дивлячись на труп.

Комусь може видатись дивним, що людину називають трупом за лічені секунди по тому, як вона ще була живою особою, але саме так я завжди дивився на них.

— Він був твоїм татом? — запитав я.

Хлопчик заперечно покрутив головою.

Не знаю, чому мені таке спало на думку. Чому я — тільки через те, що хлопчик здавався таким спокійним, — вирішив, буцім то його батько лежить мертвий. Ні, насправді я знаю, чому. Тому, що я сам так реагував би.

— Він живе отам, — сказав хлопчик, показуючи однієї рукою в рукавичці, смокчучи сніг на іншій, і не зводячи очей з убитого.

— Я тобі нічого не зроблю, — сказав я. — Але ти забудь, який я на вигляд. Згода?

— Згода. — Його щоки напружувались і розслаблялись — він смоктав рукавичку, як немовля смокче соску.

Я повернувся і пішов назад тим шляхом, яким прийшов сюди. Я витер ручку пістолета і викинув його в один зі стоків, який не встиг іще обліпити сніг. Пістолет знайдуть, але з більшою імовірністю — поліція, ніж які-небудь необережні діти. Після виконання експедиторської справи я ніколи не сідаю в метро, автобус чи таксі. Нормальна швидка хода; а як бачиш машину поліції, що їде в твій бік, розвертаєшся і йдеш у напрямку місця злочину. Я дістався майже до Майорстуа, коли почув поліційні сирени.

Це було з тиждень тому. Як зазвичай, я чекав, ховаючись за сміттєвими баками на паркінгу за бакалійною крамницею. Крамниця вже зачинилась. Я почув м’яке клацання — двері відчинились, тоді, грюкнувши, зачинились. Марію нескладно було розпізнати за ходою, бо вона накульгувала. Я іще трохи зачекав і рушив у тому самому напрямку. З моєї точки зору, я за нею не стежу. І, ясна річ, саме вона вирішує, куди треба йти. Того дня ми не пішли одразу до метро. Зазирнувши дорогою в квіткову крамницю, ми повернули на кладовище при Акерській церкві. На цвинтарі нікого більше не було, тож я зачекав на неї назовні, щоб вона не помітила мене. Коли вона вийшла, то вже не мала при собі букета з жовтих квітів. Вона пішла в бік Кіркевеєн, в напрямку станції метро, а я зайшов на кладовище. Я знайшов її квіти на свіжій, але вже вкритій памороззю могилі. Надгробок приємно виблискував. Знайоме, на французький манір, ім’я. То був він, її наркоман. Я не знав, що він уже помер. Либонь не дуже багатьох людей узагалі це обходило. На надгробку не було точної дати смерті, лише місяць — жовтень — і рік. Я гадав, коли точна дата невідома, тоді ставлять якусь наздогад. Щоб на вигляд було не так самотньо. Менш самотньо, коли лежиш отут, серед натовпу на засніженому цвинтарі.

Тепер, коли я йшов додому, я думав про те, що можу припинити ходити за нею. Вона була в безпеці. Я сподівався: Марія відчуває, що вона в безпеці. Я сподівався, що він, її наркоман, стане позаду неї в поїзді метро і прошепоче: «Я нічого тобі не зроблю. Але забудь, який я на вигляд». Так, саме на це я сподівався. Я більше за тобою не ходитиму, Маріє. Відтак, починається твоє нове життя.

Я зупинився в телефонній будці на Богстадвеєн.[7]

Моє нове життя теж почалося тоді, з тим телефонним дзвінком. Мені потрібна була амністія від Даніеля Гофмана. Для початку. Далі все було доволі невизначене.

— Відправив, — сказав я.

— Це добре, — сказав він.

— Не її, сер. Його.

— Перепрошую?

— Я відправив її так званого коханця.

По телефону ми завжди кажемо «відправив». З обережності, на випадок, що нас хтось почує чи телефон прослуховується.

— Ви більше не побачите його, сер. І, насправді, вони не були коханцями. Він змушував її. Я переконаний, сер, що вона не любить його.

Я говорив швидко, швидше, ніж зазвичай. Далі запала тривала мовчанка. Я чув тільки, як Даніель Гофман важко дихає носом. Насправді то було навіть схоже на хропіння.

— Ти що… ти… ти вбив Бенжамена?

Я вже знав, що мені не треба було телефонувати.

— Ти… ти вбив мого… єдиного сина?

Мій мозок реєстрував звукові хвилі і перетворював їх на слова, які потім починав аналізувати. Син. Чи таке можливо? У голові почала формуватися думка. Жест, яким її коханець скидав своє взуття. Так, наче він бував там багато разів. Наче він там мешкав певний час.

Я повісив слухавку.

Коріна Гофман дивилась на мене з жахом. Вона була в іншій сукні, і її волосся ще не висохло. Було чверть на шосту, і — як в усі попередні рази — вона побувала в душі, змиваючи з себе сліди небіжчика до того, як її чоловік мав повернутись додому.

Я щойно сказав їй, що мені наказано було вбити її.

Вона спробувала захряснути двері, але я випередив її.

Я просунув ногу в квартиру і з силою розчахнув двері.

Заточившись, вона відступила назад, в яскраво освітлену кімнату. Вона вчепилась за бильце кушетки. Як актриса на сцені, використовуючи реквізит.

— Я благаю вас… — почала вона, підносячи руку для захисту.

Щось яскраво зблиснуло у неї на пальці. Велика каблучка з коштовним каменем. Я не бачив її раніше.

Я зробив один крок до неї.

Вона почала голосно кричати. Схопила настільну лампу і кинулась на мене. Її атака так мене заскочила, що я ледве встиг пригнутись, щоб уникнути удару. Під дією інерції вона втратила рівновагу, але я підхопив її. Мої руки торкнули її вологу шкіру, і я відчув густий запах. Цікаво, подумав я, яким засобом вона миється в душі? Якщо тільки то не був її власний запах? Міцно тримаючи її в обіймах, я відчував її прискорене дихання. Боже милостивий! Я жадав узяти її просто там. Але ж ні, я не такий, як той. Я не такий, як вони.