Рибалка потягнув кінець свого моржового вуса. Я подумав: чи вдавалось йому коли-небудь хоч на якийсь час змити з себе запах риби? Тоді він підвівся.

— «What loneliness is more lonely than distrust?»[15] Ти знаєш, голубе, що це означає?

Я заперечно похитав головою.

— Ні. Так сказав той хлопець з Бергена, коли перейшов до нас. Мовляв, ти такий недотепа, що Гофман не міг тебе задіяти як дилера. Він казав, ти не здатен скласти два і два.

Кляйн розреготався. Я промовчав.

— Це з Т.С. Еліота, хлопці, — зітхнув Рибалка.[16] — Самотність підозріливої людини. Повірте мені, всім лідерам випадає рано чи пізно спізнати такого роду самотність. І чимало жонатих чоловіків хоч раз у житті зазнають цього страждання. А от більшість батьків спромагаються його уникнути. Що ж до Гофмана, він скуштував усі три різновиди. Його зрадили його експедитор, його дружина і його син. Я близький до того, щоб йому поспівчувати.

Рибалка підійшов до обертових дверей. Крізь кругле віконце в дверях подивився у торговельну залу.

— То чого ти потребуєш?

— Двох з твоїх найліпших людей.

— Тебе послухати, голубе, у нас тут ціле військо.

— Гофман готується відбити атаку.

— Он як? А йому не здається зараз, що це він полює на тебе?

— Він мене знає.

Рибалка, здавалось, намагався видерти геть свого вуса.

— Ти можеш взяти Кляйна і Данця.

— А як щодо Данця і…

— Кляйна і Данця.

Я кивнув.

Рибалка вивів мене у торговельну залу. Я підійшов до вхідних дверей і витер запотіле з внутрішнього боку скло.

В Оперному пасажі[17] бовваніла якась чоловіча постать. Коли я заходив у крамницю, цього типа в пасажі не було. Людина могла стояти там, у снігу, з сотні можливих причин.

— У тебе є номер телефону, за яким?

— Ні, — сказав я квапливо. — Я дам знати, коли вони мені знадобляться. Тут є чорний хід?

Ідучи додому вузькими вуличками, я розмірковував про те, що гендель склався не так уже й погано. Я отримав команду з двох бійців, я досі був живий і я дізнався дещо нове. Що Т.С. Еліот написав отой рядок про самотність. А я завжди гадав, що то була жінка — як її на ім’я? Джордж Еліот?[18] «Hurt, he will never be hurt — he’s made to hurt other people».[19] He так, щоб я вірив поетам. Принаймні, не більше, ніж я вірю у привидів.

Коріна приготувала просту страву з продуктів, які я купив.

— Смачно, — сказав я доївши, витер рот і підлив воду в наші склянки.

— Як ти дійшов до цього? — запитала вона.

— «Дійшов»? Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі… навіщо ти цим займаєшся? Чому ти не робиш те, наприклад, що робив твій батько? Я припускаю, що він же не…

— Він помер, — сказав я, перехиливши за одним духом склянку води. Їжа була трохи пересолена.

— Ох. Мені дуже прикро, Улаве.

— Дарма. Нікому більше не прикро.

— Ти кумедний, — засміялась Коріна.

Вона була першою людиною за всі часи, хто сказав таке про мене.

— Коли так, постав що-небудь.

Я поставив платівку Джима Рівза.

— У тебе старомодний смак, — сказала вона.

— У мене небагато платівок.

— І, я гадаю, ти не танцюєш?

Я заперечно похитав головою.

— І у тебе немає пива в холодильнику?

— Ти хочеш пива?

Вона глянула на мене з кокетливою усмішкою, ніби я знову сказав щось кумедне.

— Улаве, влаштуймось на дивані?

Доки я варив каву, вона прибрала зі столу. Все це доволі затишно, подумав я. Відтак, ми всілись на дивані. Джим Рівз співав, що він кохає тебе, бо ти його розумієш.[20] Упродовж дня погода дещо пом’якшилась, за вікном повільно пливли великі віхті лапатого снігу.

Я дивився на неї. Якась частина мого єства була така напружена, що я ладен був пересісти на стілець. Інша частина мене жадала обхопити її вузьку талію, притягти до себе. Поцілувати її червоні губи. Гладити її блискуче волосся. Стиснути її в обіймах… сильніше… так сильно, щоб вийшло повітря з легенів, щоб почути, як вона рефлекторно вдихає з сопінням, відчути, як здавлюються, притискаючись до мене, її перса і животик. Мені злегка паморочилось в голові.

Тоді голка програвача ковзнула до середини платівки, звукознімач піднявся і повернувся назад, а вінілова платівка, дедалі повільніше обертаючись, зрештою зупинилась.

Я ковтнув. Мені кортіло піднести руку і покласти їй на оголену шкіру між плечем і шиєю. Але мене трусило. Не саму лише руку, а мене всього, наче у мене якась лихоманка.

— Улаве, ти… — прихилилась до мене Коріна.

Я не міг визначити, чи ті запаморочливі пахощі були в основному від парфумів, чи то в основному був її власний запах. Я змушений був розтулити рота, щоб вдихнути більше повітря. Вона взяла книжку з журнального столика переді мною.

— Ти не міг би трохи почитати мені вголос? Що-небудь про кохання…

— Я б… охоче… — почав я.

— То почитай, — сказала вона, підібгавши ноги і зручніше вмощуючись на дивані, й поклала руку мені на плече. — Я люблю кохання.

— …але я не можу.

— Звісно ж, ти можеш! — засміялась вона, кладучи розгорнуту книжку мені на коліна. — Не соромся, Улаве, читай! Тут тільки я з тобою…

— У мене дизлексія.

Моя різка заява ошелешила її, і вона вражено закліпала очима, наче я дав їй ляпаса. Чорт, я навіть сам сторопів.

— Вибач, Улаве, але… ти ж казав… мені видалось…

Вона замовкла, і запала тиша. Я пошкодував, що платівка більше не грає. Я заплющив очі.

— Я читаю, — сказав я.

— Читаєш?

— Так.

— Але як ти читаєш, якщо ти не можеш… не бачиш слів?

— Я їх бачу. Але іноді я бачу їх неправильно. І тоді я маю подивитись на них знову.

Я розплющив очі. Її рука досі лежала на моєму плечі.

— А звідки… як ти знаєш, що бачиш їх неправильно?

— Головним чином тому, що літери не утворюють слова, які мали б який-небудь сенс. Але часом я просто бачу геть інше слово і не усвідомлюю своєї помилки, аж поки зрозумію це набагато пізніше. Іноді історія, яка утворюється в моїй голові, цілковито відмінна. Таким чином, я кінець кінцем начебто отримую дві історії за ціною однієї.

Вона розсміялася. Голосним іскристим сміхом. Її очі мерехтіли у напівтемряві. Я теж засміявся. Не вперше я зізнався комусь, що у мене дизлексія. Але вперше ця особа стала розпитувати мене далі. І вперше я намагався пояснити це комусь, хто не був моєю мамою або вчителькою. Її рука зісковзнула з мого плеча. Якось непомітно. Я чекав на це. Вона вислизає і віддаляється від мене. Але, натомість, її долоня ковзнула в мою. І стиснула її.

— Ти справді кумедний, Улаве. І добрий.

Сніг почав налипати на нижню частину віконного скла. Сніжинки чіплялися одна до одної. Як ланки в кольчузі.

— То перекажи мені своїми словами, — попросила вона. — Перекажи мені історію кохання з цієї книжки.

— Гаразд, — сказав я і подивився на книжку в себе на колінах.

Вона була розгорнута на сторінці, де Жан Вальжан намагається допомогти нещасній, приреченій розпусниці. Я передумав. І переповів їй, натомість, про Козетту і Маріуса. І про Епонін, юну дівчину, виховану в злочинному світі і безнадійно закохану в Маріуса, яка, зрештою, жертвує своїм життям заради кохання. І про кохання інших персонажів. Я переповів історію знову — цього разу, не випускаючи жодних подробиць.

— Ох, як чудово!.. — вигукнула Коріна, коли я закінчив.

— Так, сказав я. — Епоніна це…

— …що Козетта і Маріус, врешті-решт, залишились разом.

Я кивнув.

Коріна стиснула мою долоню. Вона не відпускала її весь цей час.

— Розкажи мені про Рибалку.