Черга пролунала, перш ніж я дійшов до двох.

Кулі вдарили Кляйна в груди і відкинули його назад на сходи з такою силою, що він приземлився на середині маршу. А вже звідти зісковзнув до нас, такий мертвий, що його м’язи навіть не скорочувались у відповідь на поштовхи, коли гравітація тягнула його тіло додолу, — сходинка по сходинці — мов тушу щойно забитої худобини.

— Нехай тобі холера, — прошепотів Данець, вирячившись на труп, що зупинився у нас під ногами: — Агов! — гукнув я вгору.

Звідти мій вигук повернувся луною, наче відповідь.

— Your boss is dead! — прокричав я англійською. — Job is over! Go back to Russia! No one is gonna pay for any more work here today![32]

Я чекав. Пошепки звелів Данцю знайти ключі від машини Піне. Данець приніс ключі, і я кинув їх вгору сходами.

— We are not coming out until we hear the car leaving![33] — гукнув я.

Я зачекав. Тоді, нарешті, пролунала відповідь ламаною англійською:

— I don’t know boss is dead. Maybe prisoner. Give me boss, I will leave and you will live.[34]

— He is very dead! Come down and see![35]

Він розсміявся, а потім сказав:

— Ha ha. I want my boss come with me.[36]

Я подивився на Данця.

— Що ж нам тепер робити? — прошепотів він свій приспів, наче який хор.

— Ми відрубаємо йому голову, — відповів я.

— Що?!

— Повертайся і відріж голову Гофману. У Піне був зазубрений ніж.

— Гм… А якому Гофману?

Чи він був трохи тупуватим?

— Даніелю. Його голова буде нашим квитком на вихід звідси. Второпав?

Я бачив, що він не второпав. Але, принаймні, він робив, що я йому наказував.

Я стояв у дверях, не спускаючи очей зі сходів. У себе за спиною, я чув тихі спокійні голоси. Скидалося, що всі заспокоїлись, і відтак я мав можливість обміркувати все те, що спадало мені на думку. Як зазвичай у стресових ситуаціях, то була випадкова мішанина химерних речей. На зразок того, що піджак Кляйна перекрутився на шляху вниз, і з бирки на підкладці видно було, що костюм випозичений, але ж тепер, з кількома дірками від куль, навряд чи його захочуть приймати назад. Або, якою практичною є та обставина, що трупи Гофмана, Піне і Кляйна вже в церкві і що для кожного з них є готова домовина. І що я забронював місця на літак у передній частині, перед крилами, з місцем біля вікна для Коріни, щоб вона змогла побачити Париж, коли ми заходитимемо на посадку. Тоді ще кілька корисних думок. Що робить зараз водій нашого фургона? Чи й досі чекає на нас на шляху під церквою? Якщо він почув постріли, то мав би помітити, що останню чергу випустили з автоматичної зброї, якої не було в нашому арсеналі. Коли останнім лунає постріл ворога, це завжди погана ознака. Накази водієві давались чіткі, але чи зберіг він витримку? Чи хто-небудь іще поблизу чув постріли? І якою може стати роль могильника в усьому цьому? Робота забрала набагато більше часу, ніж планувалося. Скільки часу ми маємо, перш ніж ми мусимо звідси вшитись?

Данець повернувся до дверей. Його обличчя було бліде. Але не настільки, наскільки блідим було обличчя голови, що теліпалась у нього в руці. Я перевірив, чи то була голова правильного Гофмана, і звелів Данцю закинути голову нагору сходів.

Данець скрутив жужмом волосся на голові, трохи розбігся, розмахнувся нею, наче кулею для боулінгу, і відпустив. Голова злетіла вгору, метляючи волоссям, але кут виявився хибним, і, вдарившись об стелю, голова впала на сходи і поскакала назад, додолу, зі звуком, подібним до постукування ложкою по круто звареному яйцю.

— Мені просто треба пристрілятись, — пробурмотів Данець, підхоплюючи голову.

Розставивши ноги, він заплющив очі і кілька разів глибоко вдихнув, щоб сконцентруватись для кидка.

Я зрозумів, що на межі нервового зриву, оскільки зараз я ладен був розреготатись. А Данець розплющив очі, зробив два кроки вперед і розмахнувся. Відпустив. Чотири з половиною кілограми людської голови, окресливши плавну дугу, досягай вершини сходів і там впали на підлогу. Ми чули, як голова підстрибом покотилась далі у коридор.

Данець штурхнув мене ліктем під бік на вияв свого тріумфу, але спромігся утриматись від коментарів.

Ми чекали. І знов чекали.

Тоді почули, як запускається автомобіль. З газуванням. З грубим перемиканням передач. Задній хід. Більше обертів. Забагато для першої передачі. Машина ревіла, рушаючи, керована кимось, хто не звик мати з нею справу.

Я подивився на Данця. Той надув щоки і з шумом випустив повітря, помахуючи правою рукою так, наче він обпікся.

Я прислухався. Уважно прислухався. Так, наче я відчув їх раніше, ніж я зміг їх почути. Поліційні сирени. У холодному повітрі звук поширюється на велику віддаль. Вони, можливо, ще не скоро сюди дістануться.

Я озирнувся назад. Побачив дівчинку на колінах у бабусі. Неможливо було визначити, чи вона ще дихає, але, судячи з кольору її обличчя, крові вона втратила дуже багато. Перш ніж піти, я прийняв у свою свідомість усю ту картину. Сім'я, смерть, кров. Вона нагадала мені іншу картину. Три гієни і зебра з розпанаханим черевом.

Це неправда, буцімто я не пам’ятаю, що казав їй у поїзді метро. Я не пам’ятаю, чи казав, буцімто не пам’ятаю, але я, безперечно, думав сказати таке. Насправді ж я пам’ятаю. Я казав їй, що її кохаю. Просто щоб відчути, як воно, коли звіряєшся комусь. Все одно, як коли стріляєш по мішенях у вигляді людських постатей: ясно, що це аж ніяк не те саме, що по людях, але відчуття таки інше, ніж від стрілянини по звичайних круглих мішенях. Зрозуміло, я не мав на увазі того, що казав, так само як не мав на увазі вбивати людей, стріляючи по мішенях у вигляді людського торса. Я лише тренувався. Призвичаювався. Колись у майбутньому, можливо, я зустріну жінку, яку покохаю і яка покохає мене, і було б добре, якби слова звіряння не застрягли у мене в горлі. Я насправді не сказав іще Коріні, що її кохаю. Принаймні, вголос не вимовив, так, щоб уже відрізати собі всі шляхи до відступу. Я тільки збирався на силі, дозволяючи відлунню думок і почуттів заповнювати вакуум тиші, допроваджуючи її до такого напруження, що, здавалося, мури вигинались. Я звірявся тільки Марії і тільки в тому місці, де рейки метро сходяться. Чи то розходяться. Але на думку, що я невдовзі скажу ці слова Коріні, моє серце ладне вибухнути. Чи хотів я звіритись їй того самого вечора? Чи на літаку в Париж? Чи в паризькому готелі? Чи, може, за вечерею? Так, останнє було б досконало!

Ось про що я думав, коли ми з Данцем вийшли з церкви і я вдихнув сире холодне зимове повітря, яке ніколи не втрачає присмак морської солі, навіть коли фіорд береться кригою. Поліційні сирени зараз чути було чітко, але вони долинали то неначе зблизька, то, радше, здалеку, як сигнали погано налаштованого приймача, і неможливо було визначити навіть, в якому напрямку вони рухаються.

Я бачив світло від фар чорного фургона на шляху нижче церкви.

Я простував обледенілою стежкою короткими, швидкими кроками, злегка зігнувши коліна. В Норвегії такого способу пересування навчаєшся з дитинства. У Данії, ймовірно, не з такого раннього віку — у них там не так рясно снігу і криги — і я відчув, що Данець відстає. Втім, можливо, я неправий. Можливо, Данцеві випадало ходити кригою більше, ніж мені. Ми так мало знаємо одне про одного. Ми бачимо відкриті круглі обличчя і щирі усмішки, чуємо радісні данські слова, такі приємні для нашого вуха, — ми не завжди їх розуміємо, але вони заспокоюють наші нерви, ми чуємо розповіді про данські ковбаски, данське пиво, данське сонце і ніжне, спокійне життя на фермах у просторих долинах півдня. І все це таке миле, що мимоволі втрачаєш пильність. Але що я насправді знаю? Можливо, Данець упорав більше людей, ніж я. І чому ця думка спливла у моїй свідомості саме тієї миті? Ймовірно, через відчуття, начебто час було знову чекати на щось, на чергову особливу мить, особливу секунду поміж решти секунд, коли мала розпрямитися туго стиснута пружина.