Батько відзначив, що я добряче виріс за цей час. Весело ляснув мене по спині.

— Мати сказала, що ти працюєш на складі, це правда? Схоже, нарешті, таки взявся за розум?

Я не відповів, не сказав, що я працюю неповний робочий день і так само відвідую коледж; що заощаджую гроші, щоб винайняти невеличку квартиру, коли піду в університет, після служби в армії наступного року.

Він сказав: це добре, що я маю роботу, бо тепер маю викласти грошики.

Я запитав, з якого дива.

Як це, «з якого»? Він мій батько, жертва несправедливої юстиції, і йому потрібна допомога родини, щоб якось тепер звестись на ноги.

Я відмовився платити.

Він дивився на мене і не йняв віри своїм очам. Я бачив, що він зважує, чи вдарити мене. Він оцінював мене. Його синок виріс.

Потім він коротко реготнув. І сказав, якщо я не віддам йому свої жалюгідні заощадження, він уб’є мою мати. І влаштує так, щоб скидалось на нещасний випадок. Що я на таке скажу?

Я не відповів.

Він сказав, я маю шістдесят секунд.

Я сказав, що гроші в банку і треба чекати, доки банк відкриється завтра вранці.

Він схилив голову на один бік, нібито намагаючись визначити, чи я брешу.

Я сказав, що нікуди не втечу і що він може лягти на моєму ліжку, а я спатиму в маминій кімнаті.

— То ти там теж моє місце зайняв, — посміхнувся він. — Ти що, не знаєш, що це протизаконно? Чи в твоїх книжках про таке не пишуть?

Того вечора мама з татом допили все спиртне, що вона мала. Тоді пішли в її кімнату. Я лежав на дивані, напхавши вуха туалетним папером. Але це не допомогло — я однаково чув її виття. Тоді двері ляснули, і я почув, що він іде в мою кімнату.

Я дочекався другої години ночі і встав. Пішов у туалет і взяв там щітку для унітазу. Тоді спустився у підвал і відімкнув нашу комірчину. Коли мені виповнилось тринадцять, мама подарувала мені пару лиж. Господь знає, в чому вона змушена була собі відмовити, щоб сплатити за ті лижі. Але на цей час я вже виріс — лижі були на мене замалі. Я стягнув кільце-гарду з однієї з лижних палиць і пішов назад, нагору. Тихенько увійшов у свою кімнату. Батько лежав горілиць і хропів. Я став над ним так, що вузьке ліжко опинилось у мене між ногами, приставив вістря лижної палиці йому до черева. Я не хотів ризикувати, прохромлюючи йому груди, бо вістря може наштовхнутись на грудину або на одне з ребер. Я просунув одну руку через ремінець на руків’ї палиці, іншу поклав на верхівку палиці і перевірив, щоб вона стояла під правильним кутом — так, щоб не зігнулась чи не тріснула бамбукова основа. Я зачекав. Не знаю, навіщо. В усякому разі не тому, що був наляканий. Бо я не був. Його дихання робилося дедалі неспокійнішим, невдовзі він повернувся б на бік. Тому я стрибнув, згинаючи коліна, — як лижник з трампліна. І приземлився всією вагою свого тіла. Його шкіра виявила деякий опір, але щойно утворився отвір, бамбукова тростина вгрузла глибоко в черево. Металеве вістря втягло за собою в черево частину його футболки і вштрикнулось у матрац.

Його очі були чорними від шоку, коли він витріщився на мене. Я швидко сів йому на груди, заблокувавши його руки своїми коліньми. Він роззявив рота, щоб закричати. Я прицілився і встромив йому в рота унітазну щітку.

Він клекотав і пручався, але не міг вивільнитись. Звісна річ, я ж неабияк виріс.

Я сидів, спираючись попереком на бамбукову жердину, а батькове тіло борсалось піді мною. І я подумав, що я зараз на ньому верхи. Тепер мій батько був моєю сукою.

Я не знаю, скільки часу я сидів на ньому, доки він припинив сіпатись і його тіло зробилось настільки млявим, що я ризикнув витягти йому з рота унітазну щітку.

— Чортів придурок, — простогнав він із заплющеними очима. — Людині перерізають горло ножем, а не…

— Це було б занадто швидко, — відказав я.

Він засміявся і закашлявся. Бульбашки крові в кутиках рота.

— Ти диви! Оце вже мій синок…

То були його останні слова. І таким чином, останнє слово таки залишилось за ним. Тому що я зрозумів, що він таки був правий, сволота. Я був його сином. І неправда, буцімто я не знав, навіщо чекав оті додаткові кілька секунд, перш, ніж встромити в нього жердину. Я зробив це, щоб подовжити магічну мить, коли я, і тільки я, мав цілковиту владу над життям і смертю.

То був вірус у мене в крові. Його вірус.

Я відтяг труп у підвал і загорнув його в старий, згнилий брезентовий намет. Його мама свого часу теж купила для мене. Вона вбила собі в голову, що ми, її маленька сім’я, ходитимемо в походи. Пектимемо свіжовиловлену форель на березі озера, де ніколи не заходить сонце. Я сподіваюся, вона кінець кінцем дісталась туди, зі своєю чаркою.

Минуло більше тижня, перш ніж поліція навідалася, щоб спитати, чи ми не бачили мого батька, відколи він звільнився з в’язниці. Ми відповіли: ні. Вони вибачились і сказали, що зобов’язані були поцікавитись. Подякували нам і пішли геть. Здавалося, вона не надто непокоїлась. На той час я вже винайняв фургон і вивіз матрац та постільну білизну на звалище для спалення. А того вечора я заїхав далеко у глиб Ніттедаля,[22] до озера, де сонце ніколи не заходить, але там, де я ще тривалий час не ловитиму форель…

Я сидів на березі, блукаючи поглядом по іскристій поверхні і думаючи, що ось воно, те, що ми залишаємо по собі, — кілька брижів на воді, що за мить зникають без вороття. Неначе їх там ніколи й не було. І наче нас самих ніколи не було.

Я вперше тоді упорав людину.

А за кілька тижнів я отримав листа з університету: «Ми раді підтвердити, що вас зачислено на…» з датою і часом реєстрації. Я повільно розірвав той лист на клаптики.

Я прокинувся від поцілунку.

Перш ніж я зрозумів, що то був поцілунок, на якусь мить мене охопила чиста і банальна паніка.

Тоді я пригадав усе, як було, і паніку замінило щось тепле і м’яке, що, за браком точнішого слова, я змушений назвати тільки щастям.

Вона лежала щокою на моїх грудях, а я дивився на неї зверху вниз — як її волосся хвилями спадає через моє тіло.

— Улаве?

— Що?

— А ми не можемо просто завжди залишатися тут?

Я не міг вигадати, чого 6 мені хотілось більше за це.

Я притягнув її ближче до себе. Тримав її в обіймах. Лічив секунди. То були наші з нею спільні секунди, секунди, які ніхто не міг забрати у нас, секунди, які ми споживали там і тоді. Але — як я вже сказав — я не здатен рахувати до великого числа. Я торкнув губами її волосся.

— Він тут знайде нас, Коріно.

— То поїдьмо куди-небудь далеко.

— Спершу ми маємо порахуватися з ним. Якщо не хочемо згаяти решту свого життя озираючись.

Вона провела пальцем уздовж мого носа і підборіддя, наче там був шов посередині.

— Ти маєш рацію. Але потім ми зможемо виїхати?

— Так.

— Обіцяєш?

— Авжеж.

— Куди?

— Куди захочеш.

Вона провела пальцем по моїй шиї, вдовж горла і між ключицями.

— В такому разі, я хочу поїхати в Париж.

— Париж то й Париж. А чому?

— Тому що Козетта і Маріус були там разом.

Я засміявся, крутнувшись з розмаху, скинув ноги на підлогу і, сівши, поцілував її в чоло.

— Не вставай, — сказала вона.

Тож я й не став підводитись.

О десятій ранку я читав газету і пив каву, сидячи за кухонним столом. Коріна спала.

Тривав рекордний холод. Але вчорашня м’якша погода зробила шляхи подібними до скла. Автомобіль викотився на хибний бік Трондгеймського шосе. Трейлер. Сім’я з трьох осіб на путі на північ, де вони мали відзначати Різдво. І поліція досі не мала жодних зачіпок у справі про вбивство у Віндерені.

Об одинадцятій ранку я стояв у крамниці скляних виробів. Заклад був повний людей, що вибирали подарунки до Різдва. Я стовбичив коло вікна, вдаючи, буцімто зацікавився обіднім сервізом, а сам стежив за будинком по той бік вулиці. Офіс Гофмана. Перед входом стояли двоє типів. Піне і якийсь чувак, якого я раніше не бачив. Новий персонаж тупав ногою, а дим від його цигарки плинув просто в обличчя Піне, який варнякав щось, що того іншого типа, здається, не дуже цікавило. Новачок був у величезній ведмежій шапці і шубі й при цьому стояв зсутулений, втягнувши голову в плечі, тим часом як Піне мав цілком розслаблений вигляд у своїй куртці кольору собачого лайна і в своєму клоунському капелюсі. Сутенери звичні до стояння на свіжому повітрі. Новий тип насунув шапку глибше собі на вуха. Але я думаю, він рятувався не так від морозу, як від словесного проносу Піне. Той витягнув цигарку з-поза вуха і показував її новому напарникові. Ймовірно, він розповідав стару історію про те, як у нього та цигарка за вухом від того самого дня, коли він кинув курити. Це, мовляв, його спосіб показати куреву, хто в домі хазяїн. А я гадаю, він просто хотів, щоб люди питали його, навіщо у нього сигарета за вухом, щоб він тоді міг морочити їм голову своїми балачками.