І, можливо, саме це на мене подіяло. Його крики. І моя мама. У будь-якому разі, у мене в голові щось перемкнулося, і, хоч я сам розумів резонність усього, що Піне намагався навіяти їй децибелами свого голосу, я його нокаутував — свого власного боса. Тоді я відвіз Марію на одну порожню квартиру, яку я знав, а сам поїхав до Гофмана, щоб сказати йому, що на роль сутенера я теж геть непридатний.

Але Гофман сказав, — і я змушений був погодитися з ним, — що він не може дозволити людям нехтувати сплатою боргів, бо такого роду речі створюють прецедент і дуже скоро розповсюджуються, ставлячи під загрозу стосунки з іншими, більш важливими клієнтами. Таким чином, знаючи, що Піне і Гофман не спустять дівчині боргів її дружка, які вона мала дурість узяти на себе, я вирушив на пошуки і таки надибав того французика в одному з виселених будинків на Фагерборзі. Доходяга був настільки висотаний наркотиками і нікчемний, що я одразу зрозумів — з нього навіть однієї крони не утрусиш, що з ним не роби. Я сказав торчку, що увіб’ю його ніс йому в мозок, якщо він ще раз бодай наблизиться до Марії. Втім, якщо по правді, я не впевнений, що від того мозку в нього щось іще залишалося. Відтак, я повернувся до Гофмана і сказав, що його боржник зумів нашкребти достатньо грошей, вручив йому тринадцять тисяч і уточнив, чи означає це, що сезон полювання на дівчину завершений.

Не знаю, чи Марія вдавалась до наркотиків, доки була разом з тим типом, — бо складалося враження, що вона з покірливих за вдачею жінок, — але зараз вона, як здавалося, нічого такого не вживає. Вона працювала в бакалійній крамниці, і я туди регулярно навідувався, щоб переконатися, що у неї все гаразд і що той її приятель-наркоман їй не набридає і не намагається знову поламати їй життя. Ясна річ, я це робив так, щоб вона сама не могла мене помітити, — просто стояв на вулиці, в темряві, дивлячись, як вона сидить на касі в яскраво освітленій крамниці, вкладає покупки у пакети, показує на кого-небудь зі своїх колег, якщо хтось із покупців до неї звертається. Час від часу я замислююсь про те, що всі ми відчуваємо потребу так чи інакше відтворити у своєму житті те, чим жили наші батьки. Я не знаю, що такого було в татовому житті, що мені хотілось би відтворити у своєму, — ймовірно, для мене йдеться більше про маму. Вона завжди більше піклувалась про інших, ніж про себе, і я припускаю, що в ті часи бачив у ній якийсь ідеал. Бог її знає. У будь-якому разі, мені не надто потрібні були ті гроші, що я заробляв у Гофмана. То чому б, як кажуть, не здати гарні карти дівчині, якій не пощастило у першій партії?

Та хоч би там як. Підбиваючи бабки, можемо визначити це так: я не вмію їздити по-справжньому повільно, я недостатньо м’який, я надміру легко закохуюсь, я не вмію стримати гнів і я нічого не тямлю в математиці. Я щось почитую, але не дуже багато чогось знаю, принаймні — нічого справді корисного. А пишу так, що либонь сталактити ростуть швидше.

То на яку роботу може поставити нездару на зразок мене такий чоловік, як Даніель Гофман?

Він мене призначив — як ви вже напевне здогадались — експедитором.

Не таким, що їздить з крамом, а таким, що відправляє людей на той світ — і здебільшого типів, які на це заслуговують. З математичної точки зору, справа теж не надто складна. Принаймні, не на даному етапі.

Основних розрахунків лише два.

По-перше, від самісінького початку починається відлік часу: від стартового моменту до тієї миті, коли ти знатимеш про свого боса так багато, що він почне щодо цього непокоїтись. І коли ти знатимеш, що він починає ставити собі запитання, чи не слід йому відправити безповоротним вантажем самого експедитора. Саме так як це робить чорна вдова. Я не бозна-який знавець арахнології — здається, так це називається, — але, якщо я правильно розумію, самцям, набагато меншим за них, чорні вдови дозволяють трахати їх. Потім, коли справу зроблено, самка, не маючи вже іншого вжитку з самця, просто з’їдає його. У «Царстві тварин 4: Комахи та Павуки» в Бібліотеці Дейхмана є картинка з зображенням чорної вдови, яка зжерла самця, а у неї з геніталій іще звисає відкушена педіпальпа — тобто павучий прутень. А у самки на череві видно криваво-червоний слід у формі піскового годинника. Бо, — зважай, нікчемний павучок! — пісочок у годиннику сиплеться безнастанно, і варто пам’ятати про час, відведений для візиту. Або, якщо бути більш точним — не проґав, коли час відвідин спливе. І тоді треба вшиватися звідти чимшвидше — нехай навіть з кулею в боці. Головне — забирайся подалі к бісовій матері, — це єдине, що може тебе врятувати.

Я так це розумів. Роби свою справу, але не підходь до краю надміру близько.

І саме тому мене так серйозно занепокоїла нова робота, яку мені доручив Гофман.

Він хотів, щоб я «експедирував» його дружину.

— Улаве, ти маєш так усе облаштувати, наче сталось пограбування квартири.

— Навіщо? — запитав я.

— Треба, Улаве, щоб усе видавалося іншим, ніж насправді. Поліція завжди невдоволена, коли мирних громадян вбивають, і вічно докладає надмірні зусилля в розслідування. І коли знаходять мертвою жінку, яка має коханця, підозра перш за все падає на її чоловіка. Зрозуміло, що в дев’яноста відсотках випадків підозра цілковито обґрунтована.

— У сімдесяти чотирьох, сер.

— Перепрошую?

— Я це десь вичитав, сер.

Узагалі-то в Норвегії не заведено звертатись до людей «сер», хоч би яким високим було їхнє становище. За виключенням королівської сім’ї, зрозуміло, до членів якої треба звертатися «Ваша королівська величносте». Даніель Гофман, ймовірно, хотів би й собі так називатись. Звертання «сер» Гофман запозичив в Англії разом зі своїми обтягнутими шкірою диванами і кріслами, книжковими шафами червоного дерева і книжками в шкіряних палітурках: нечитані пожовклі сторінки, заповнені, напевне, англійською класикою. Себто я того напевне знати не можу — упізнаю тільки звичні імена: Діккенс, Бронте, Остін. У будь-якому разі, мертві автори так висушують повітря в кабінеті боса, що я після кожного візиту до нього викашлюю цілі жмені легеневих клітин. Не знаю, чим саме так зачарувала Гофмана Англія, але мені достеменно відомо, що він пробув там нетривалий час як студент і повернувся додому з валізою, повною твідових костюмів, з амбіціями і з каліченою норвезьким гугнявим прононсом оксфордською англійською. Ні наукового ступеня, ні бодай якого диплому — тільки тверде переконання, що гроші — це все. І що домогтися успіху в бізнесі можна, зосередившись на тих ринках, де конкуренція найслабша. У випадку Осло на той час таким був ринок сексуальних послуг. Я думаю, аналіз його не становив жодних труднощів. Даніель Гофман дійшов висновку, що на ринку, де діють шарлатани, ідіоти й аматори, навіть дуже пересічна посередність має шанс зробитися місцевою королівською величністю. Достатньо було тільки мати відповідну моральну гнучкість, необхідну для того, щоб вербувати дівчат для щоденних занять проституцією. А Даніель Гофман, гарно все зваживши, вирішив, що на це він здатен. За кілька років, поширюючи свої ділові інтереси на ринок героїну, Гофман уже розглядав себе як успішного бізнесмена. А оскільки на героїновому ринку Осло на той час діяли блазні, ідіоти і дилетанти, ну й, звісно, наркомани, а Гофман, як з’ясувалося, мав моральну гнучкість, достатню також для того, щоб штовхати людей у наркотичне пекло, цей проект став його черговим діловим успіхом. Єдиною проблемою, на яку зараз наштовхнувся Гофман, був Рибалка. Рибалка відносно недавно вигулькнув як конкурент на ринку героїну, і, як виявилося, він не був ідіотом. Бог свідок, в Осло достатньо наркоманів на обох наркобаронів, але, попри те, обидва намагаються стерти один одного з лиця землі. Чому? Я припускаю, що у жодного з них немає мого вродженого хисту підпорядкуватись. А геть неприємні речі починаються, коли такі люди, які мусять брати на себе керівництво, які мусять сидіти на троні, з’ясовують, що їхні жінки їм невірні. Я думаю, що даніелям гофманам усього світу жилось би легше і простіше, якби вони навчилися дивитись на певні речі крізь пальці й, можливо, здатні були б спустити своїм дружинам один чи два романи на стороні.